"Бабця для всієї Росії". Як українка з прапором СРСР стала символом і що сама про це думає

"Бабця з червоним прапором" стала в Росії символом підтримки війни проти України.

Завдяки відео, на якому вона виходить до українських військових з радянським стягом, в Росії їй ставлять пам'ятники та присвячують вірші.

Героїня ролика, мешканка села під Харковом Анна Іванівна - справді існує, але, як переконалася ВВС, поговоривши з нею, її справжня історія не збігається з образом, який вже другий місяць малюють російські ЗМІ.

Багато хто в Україні ставиться до неї як до божевільної. Бажають їй всього найгіршого. Радять зібрати речі і виїхати до Росії.

Є й інші думки. "Це наша бабця!" - впевнено говорять про неї українські активісти, готові захищати її від недоброзичливців стільки, скільки потрібно.

А тим часом літня українка в олімпійці і з червоним прапором в руках стала одним з трендових образів у Росії 2022 року.

Культ цієї бабці зародився на початку квітня - саме тоді в соцмережах з'явилося відео, на якому знято, як бабуся виходить зустрічати українських військових з червоним прапором в руках, а потім, коли один із них топчеться по прапору, відмовляється взяти у них їжу.

Протягом останніх двох місяців пам'ятники Анні Іванівні з'явилися у містах по всій Росії та навіть на захоплених територіях в Україні.

Чиновники та співробітники російських державних телеканалів вважають її вчинок прикладом "незламного духу" та втіленням ідеї про те, що багато українців насправді прагнуть повернення до СРСР і підтримують російську "спеціальну воєнну операцію".

Кореспонденти ВВС побували в будинку Анни Іванівни Іванової, поговорили з її сусідами, тим самим українським військовим, що розтоптав її прапор, а також із вченими-культурологами, - і розповідають, як "бабця з червоним прапором" стала символом сучасної Росії та чому вона - зовсім не той герой, якого малює російська пропаганда.

"Молилася за вас і за Путіна"

"Мені краще було б, щоб я знаменитою не була... Знаменитість - це, звичайно, велика річ, але треба її заслужити. А я не знаю, може, я не заслужила такої знаменитості", - каже "та сама бабуся", Анна Іванівна Іванова.

Анна Іванівна - невисока, худорлява і дуже енергійна. Влітку їй виповниться 70 - вона всього на три місяці старша за Володимира Путіна. Виглядає вона значно молодше, ніж бабця, зображена на більшості плакатів, що повсюдно з'явилися в Росії.

Розмова з нею починається з питання, якою мовою розмовлятимемо. Рідна мова Анни Іванівни - українська, але, каже вона, коли хвилюється, то весь час перескакує на російську - насправді на характерний для цих місць суржик.

Розмова йде просто у дворі будинку Анни Іванівни та її чоловіка Івана (вона з теплотою в голосі називає його "Алексєїчем"). Ще тиждень тому вони перебували у харківській лікарні, та зараз - повернулися до Великої Данилівки.

Алексєїч у розмові участі не бере - з ним і привітатися вдається після неабиякого зусилля: він дуже слабо чує.

Формально Велика Данилівка - це передмістя Харкова, в реальності - звичайне українське село. Про поїздки до центру тут говорять "поїхати до міста".

Біографію подружжя докладно розповідало видання "Спектр". У Анни Іванівни було четверо дітей, та всі вони з різних причин померли. Алексєїч - її другий чоловік, він родом з Білгорода.

У Великій Данилівці жили батьки Анни Іванівни, сама вона довго жила у Дворічній, теж у Харківській області, та працювала на елеваторі, а потім повернулася до батьківського дому.

Російських солдатів Анна Іванівна після початку війни у своєму селі не бачила: у Велику Данилівку вони так і не увійшли, стояли за кілька кілометрів від нього, у вже звільненому тепер селі Циркуни.

12 травня, коли ВВС приїхала до Данилівки, тут ще тривали бої: над селом раз у раз чувся гуркіт артилерійських дуелей. Анна Іванівна на ці звуки навіть не звертала уваги - звикла. Але ще зовсім недавно російські снаряди падали прямо на село, перетворюючи деякі хати на згарище.

Будинок Анни Іванівни теж постраждав від обстрілів: у її хаті вибиті вікна, пошкоджено шиферний дах, а на галявині навпроти дому досі лежать уламки снарядів. Річ у тому, що її будинок розташований поруч зі стратегічно важливим за місцевими мірками містком через струмок, і його кілька разів бомбардували.

Анна Іванівна до руйнувань ставиться філософськи: могло бути й гірше. Втім, і до війни побут пенсіонерів не відрізнявся розкішшю.

У будинку виразно відчувається бідність, хата забита різним мотлохом - тут можна знайти корита, іржаві велосипеди, балалайки, напівпорожні консерви з блакитною пліснявою.

В одній із кімнат захаращеного будинку облаштовано цілий іконостас: Анна Іванівна та її чоловік дуже побожні, під час розмови жінка постійно хреститься та звертається до Бога та Богоматері.

Жінка розповідає, що нещодавно їй підвищили пенсію: у неї тепер 3034 гривні, а у діда - то взагалі більше чотирьох. Але, звичайно, "злидні - велике діло", зітхає Анна Іванівна: якби не вони, і хата чистішою була б, і взагалі життя б по-іншому склалось - можна було б побачити світ. А так з поїздок вона може згадати лише подорож до Москви, з якої їй найбільше запам'яталися мавзолей і храми.

Коли ВВС цікавиться долею того самого червоного прапора, Анна Іванівна веде журналістів до хліва. Звідки прапор узявся в її домі, бабця вже й не пам'ятає: він був у родині з її дитинства.

У сараї Анна Іванівна вдивляється в штабель дров і дощок і ображеним тоном каже: "Вкрали чи що? Знищили?".

Зрештою прапор знаходять журналісти: це було непросто. Прапор брудний, його не прали роки, а то й десятиліття, і в напівтемряві хліва він не дуже відрізняється за кольором від дрів, на яких лежить.

Радісна Анна Іванівна розгортає прапор і веде ВВС на галявину перед своїми облізлими воротами, на яких видно сліди від осколків снаряда, що розірвався поруч, - на те саме місце, де 4 березня розігралася сцена, яка перетворила Анну Іванівну на символ вторгнення Росії в Україну.

Цей ролик зняли українські військові. На відео троє солдатів підходять до Анни Іванівни та її чоловіка з пакетом їжі. Бабуся тримає червоний прапор. "Чекали вас, звичайно, молилися за вас і за Путіна, і за весь народ", - каже вона оператору.

Брати продукти Анна Іванівна спочатку відмовляється - каже, що солдатам вони потрібні більше. Але один із військових зі словами "Слава Україні" таки передає їй пакет, а червоний прапор забирає, кидає на землю і стає на нього ногами.

Подальший діалог майже не чутно через вітер, але видно, що Анна Іванівна обурюється - "за цей прапор мої батьки воювали", - каже вона військовим, і взяти продукти відмовляється.

На початку квітня це відео з'явилося в інтернеті, його почали активно розповсюджувати російські користувачі. "Українські виродки доколупалися до старого зі старою, які прийняли їх за російських солдатів і зустрічали з Червоним Прапором Перемоги", - обурювався заступник міністра інформації самопроголошеної ДНР Данило Безсонов.

"Господь мене повів до українських"

Насправді ця сцена відбулася 4 березня - за два тижні після початку вторгнення Росії. Північно-східні околиці Харкова активно обстрілювалися, але село на той момент було "нічийною територією", згадує у розмові з ВВС старший лейтенант ЗСУ Віктор Костенко.

Це саме Костенко став ногами на прапор і саме на його телефон зняли відео, яке зробило Анну Іванівну знаменитістю.

Коли рота Костенка зайшла до Великої Данилівки, військові побачили, що більшість будинків у селі пошкоджено, а людей майже не залишилось. Місцевим, які до них виходили, військові допомагали виїхати у безпечніші райони Харкова. Бабуся Аня вийшла до них з прапором СРСР за два-три дні після їхнього прибуття в село.

"Ми, як це робимо завжди, запитали, як у них справи, чи є у них продукти. Бабуся відповіла, що їхати їй нікуди і що вона нас дуже чекала і - я зараз точно її слова не процитую - весь цей час молилася за російські війська, тому що їй набридла війна. І додала, що має прапор Росії, щоб нас зустрічати", - згадує ту зустріч Костенко. Військові здивувалися і попросили жінку показати прапор.

"Я не знаю, що в мене в голові йшло", - каже зараз про той день Анна Іванівна.

Сама вона за час розмови озвучує одразу кілька версій відповіді на запитання, чому вона вийшла до трьох солдатів з синьо-жовтими шевронами з червоним "знаменням", як сама вона його називає.

Перше пояснення звучить так - жінка почула від українців російську мову і тому подумала, що вони росіяни: "А у нас, говорю, знамення є російське. І ото винесла, показала. І отак вийшло".

"Тут така річ: якщо люди до нас заговорюють українською, то і ми з ними говоримо українською. Якщо російською, то російською, звичайно. Вона, мабуть, через те, що ми з нею по-російськи почали говорити, переплутала нас із російськими солдатами. Ну, я їй і сказав: винесіть цей прапор, а сам заради інтересу дістав телефон, віддав своєму сержанту, а він почав знімати цю картину. А далі ви бачили", - продовжує він.

За другою озвученою нею ж версією, Анна Іванівна вийшла до російських солдатів, бо в них напевно знайшлися б контакти російського президента. Жінка каже, що нібито хотіла зателефонувати від солдатів Путіну і спитати у нього, навіщо він розпочав війну проти беззбройних українців - може, вдалося б його переконати і зупинити кровопролиття.

Нарешті, третє пояснення Анни Іванівни таке: жодного політичного підтексту у свій вчинок бабця не вкладала. Червоний стяг, каже вона, - це прапор не Радянського Союзу, не Росії, а "знамено любові та щастя в кожній родині, у кожному місті, у кожній республіці".

"Біле - це чистота тіла і душі. А червоний прапор означає любов і перемогу. Ось я і винесла солдатам знак любові та перемоги. Не до росіян винесла - Господь мене підвів до українців. Щоб (за ними) перемога була! Дай Бог, щоб була перемога!" - пояснює Анна Іванівна та хреститься.

А що на прапорі кохання роблять серп, молот і п'ятикутна зірка, питає ВВС. "А що? - відповідає вона. - Серп - це хліб, молотом кують метал для машин різних, огорож красивих, а зірка - це захист з небес".

На запитання, навіщо вона повідомила солдатам, що молиться за Володимира Путіна, Анна Іванівна відповідає: "Так, я молюся і за Путіна, і за Зеленцева [президента України Володимира Зеленського]. Прошу у Бога урозумління їм. І за Лукашова [президента Білорусі Олександра Лукашенко] молюся. За всіх молюся - щоб отримали урозумління і не воювали один з одним".

"Анна Іванівна така артистична трохи і змінює свої свідчення від інтерв'ю до інтерв'ю", - з посмішкою каже ВВС Дмитро Галко з Центру стратегічних комунікацій при міністерстві культури України, органу, одним з головних завдань якого є "протидія інформаційним атакам Російської Федерації".

Він упевнений, що жінка, виходячи до військових, "просто хотіла вирішити все мирно".

Найсильніше в Росії прогриміла кінцівка вірусного ролика: Костенко наступає на прапор ногами, Анна Іванівна відмовляється взяти у солдатів продукти. Як згадує жінка тепер, тоді вона злякалася: думала, розстріляють. Виявилося, марно. "Бачите, жива", - каже вона.

ВВС запитує у Костенка - навіщо він наступив на бабчин прапор? "Відчував злість на того, хто напав на нас, хто хоче відтворити ту імперію, той Радянський Союз, у якому мій народ у 32-33 роках помирав з голоду", - відповідає він.

За словами старшого лейтенанта, хоч ролик і закінчується на драматичному моменті, реальність виявилася набагато прозаїчнішою. Після запису суперечку з подружжям військові продовжували недовго - довкола тривали артобстріли.

За підсумками короткої дискусії солдати пішли далі, Анна Іванівна підібрала свій прапор із землі, а Алексєїч "преспокійно" забрав пакет із продуктами, після чого пенсіонери пішли до свого будинку.

"А потім ми з цією бабусею подружилися, через день їй продукти приносили, на Великдень пасочку принесли з Української церкви", - сміється Костенко.

"Бабуся для всієї Росії"

Як цей ролик із розтоптаним прапором опинився в інтернеті і хто й навіщо його опублікував, досі невідомо.

Відео, зняте на телефон Костенка, українські солдати пересилали один одному у своїх групах у Telegram та WhatsApp, робити його вірусним ніхто не планував. Старший лейтенант запевняє, що до публікації відео в інтернеті він не має жодного стосунку.

ВВС не вдалося знайти, де і коли саме відео з Анною Іванівною опинилося у загальному доступі.

Можна припустити, що вперше воно з'явилося саме в проукраїнських пабліках, які таким чином показували, що Збройні сили України допомагають усім жителям держави, незалежно від їхніх політичних поглядів.

Російські ЗМІ швидко звернули увагу на ролик і надали йому трохи іншого значення.

Зранку 7 квітня відео до свого ранкового ефіру включив російський державний "Первый канал". "Силовики прийшли до села начебто роздати гуманітарну допомогу, але й тут не втратили можливість познущатися з людей", - прокоментували відео у випуску.

У обідньому ефірі того самого дня ведучий був уже категоричнішим і звинувачував українських військових у "оскверненні прапора": "Радикали відверто глумляться над літньою жінкою".

За два дні ведучий "Первого" Віталій Єлісеєв, розповідаючи про цю історію, розплакався просто в прямому ефірі. "Кажуть, похилий вік... Не знаю як ви, а я зараз побачив, що значить непохитний дух. Ось таких захищати - свята справа", - говорив він тремтячим голосом.

12 квітня про пенсіонерку з України на засіданні Ради безпеки ООН розповів заступник постійного представника Росії Дмитро Полянський. Він назвав пенсіонерку символом "іншої України", яка "завдяки нашій військовій операції" отримала шанс на "справжнє добросусідство".

В результаті за останні півтора місяця "бабця з червоним прапором" - її прізвища і навіть імені довго ніхто не знав - стала в Росії головним символом підтримки війни в Україні поряд з літерою Z.

У мережі їй вигадали прізвиська - "Бабця Z" та "Бабуся перемоги", її образ фактично прирівняли до "Батьківщини-матері", іконічний пам'ятник якій стоїть у Волгограді, колишньому Сталінграді.

Зображення Анни Іванівни напередодні Дня перемоги з'явилися на шевронах російських військових, їй присвячували вірші, плакати з її зображеннями та численні графіті стараннями районних адміністрацій з'явилися на будинках у містах по всій Росії.

Окремим жанром стали пам'ятники та скульптури, встановлені на честь бабці. Не обходилося і без ексцесів - наприклад, наприкінці квітня мешканець Москви Роман Сахаров зламав картонну фігуру "бабці із прапором", встановлену в спальному районі Куркіно.

На нього склали протокол за нещодавно запровадженою статтею про дискредитацію армії, а телеведучий Володимир Соловйов опублікував відео з вибаченнями москвича: "22 квітня я зробив найбільшу помилку у своєму житті. Я зламав символ нинішньої Росії, хоча я цього навіть не пам'ятаю, тому що був дуже сильно п'яним".

У Білгороді щойно встановлений пам'ятник довелося прибрати через вандалізм - мер міста скаржився, що місцеві мешканці навіть намагалися видертися на бабцю. Статую вирішили перенести туди, де у містян не буде "можливості контактувати з нею".

Найвідоміший пам'ятник "бабусі з прапором" 5 травня з'явився у зруйнованому російською армією Маріуполі.

Відкривати його особисто приїхали перший заступник глави адміністрації президента Росії Сергій Кірієнко та секретар генеральної ради російської партії влади "Єдина Росія" Андрій Турчак.

"На жаль, не знаємо її повного імені, по батькові. Але ми обов'язково взнаємо. І я впевнений, буде можливість сказати їй "дякую" і низько їй у ноги вклонитися, тому що вона стала живим символом ось такої спадковості поколінь, спадковості боротьби з нацизмом та фашизмом. Вона стала такою бабусею і для всього Донбасу, і бабусею для всієї Росії", - сказав на відкритті пам'ятника Кірієнко.

Втім, зараз "бабця з прапором" - уже не єдина героїня російських ЗМІ: останніми днями вони дедалі менше пишуть про Анну Іванівну і дедалі більше - про хлопчика Альоша з Білгородської області, який щодня вітає колони російських військових та мріє стати танкістом.

Хоча в соцмережах вже з'являється арт із спільним зображенням "бабці з прапором" та Альоші.

"Уламок позавчорашнього життя"

І все-таки чому саме згорблена бабця раптом стала фактично символом сучасної Росії?

Перетворення бабусі на "мем" з одного боку і на "певний символ, що легітимізує російську "спецоперацію", дуже "симптоматичне", пояснює ВВС Євген Добренко, російський філолог, історик культури, дослідник пізнього сталінізму.

За словами Добренка, "бабця з прапором" символізує те, як російський режим хотів би виглядати для навколишнього світу і як бачить себе сам: "Зі Сходу знову прийшли визволителі від нацизму, і виходить ця бабуся, як уламок такої нової "Молодої гвардії", вітати своїх благодійників".

Історик звертає увагу і на нестиковку: з одного боку, популярність образу "бабці з прапором" - це приклад апеляції до радянського минулого, в рамках якого, наприклад, у захоплених українських містах відновлюють пам'ятники Леніну.

З іншого боку, Володимир Путін ще напередодні війни обіцяв показати Україні "справжню декомунізацію". Російський лідер неодноразово пояснював, що вважає створення України в її сучасних межах своєрідною історичною помилкою, "автором та архітектором" якої став особисто Володимир Ленін.

Але популярність Анни Іванівни демонструє, що "Росія несе радянське минуле, всупереч цілям, які вона проголошує", каже Добренко:

"Усім зрозуміло, що путінська риторика - це всього лише прикриття звичайної імперіалістичної колонізаторської практики Росії, яка хоче пояснити непояснюване, обґрунтувати необґрунтовуване. Настільки ж дике і гротескно-безглузде, як ця бабця - уламок позавчорашнього життя - символ позавчорашньої політики, яку практикує Росія у XXI столітті".

"Бабця Аня" справді дуже повчальний символ: навіть якби його не стали так "самовикривально" використовувати, потрапивши в медіа, вона все одно "була приречена стати мемом", - пояснює ВВС Ян Левченко, культуролог, редактор естонського видання Rus.Postimees.

"Це хороший символ російського вторгнення, дуже показовий, дуже ілюстративний. Він сам себе викриває", - каже Левченко. На його думку, сама мета "спецоперації" - це "спроба реставрації СРСР у тих межах і смислових полях, у яких це доступно сучасному російському порядку".

"У цьому сенсі бабця Аня зі своїм червоним прапором прокладає стежину до Радянського Союзу, і нею не могли не скористатися", - пояснює культуролог. Він звертає увагу, що сама особистість Анни Іванівни мало важлива для пропаганди: "Важливо, що вона з червоним прапором йде назад до СРСР, освітлюючи та освячуючи шлях президента (Путіна)".

"Не треба з неї ліпити мертвого ідола"

Поки російські ЗМІ розмірковували про долю "бабусі всієї Росії" - писали, що її врятували ополченці "ДНР" або її вивезли до "родичів до Барнаула" - Анна Іванівна продовжувала собі жити у своїй хаті на околиці Харкова, не підозрюючи, що вона стала зіркою соцмереж, а пам'ятники їй відкривають високі кремлівські чиновники.

Хіба що українські солдати, які й далі регулярно приходили до своєї "подруги" та приносили їжу, жартували: мовляв, бабця стала знаменитою.

Після чергового обстрілу Данилівки в хаті Ганни Іванівни повилітали шибки, пошкодився дах і знесло секцію огорожі. У цей момент, каже старший лейтенант Костенко, українські військові наполегливо порекомендували старим з'їхати з їхнього будинку: у вас, мовляв, ні погреба немає, ні бліндажу.

Анна Іванівна та Алексєїч послухалися поради, Костенко відвіз їх до місцевої церкви. Там вони одну ніч переночували, але в Алексєїча загострилися проблеми зі здоров'ям, і волонтери допомогли їм дістатися однієї з харківських лікарень.

Там на початку травня з подружжям познайомився Дмитро Галко з Центру стратегічних комунікацій, який знайшов їх за допомогою прихожан данилівської церкви.

Саме він записав нашумілий в Росії ролик, до появи якого про долю Ганни Іванівни було майже нічого невідомо. "Діло, звичайно, паршиве, що Росія пішла з війною на нас. Дуже паршиве", - каже Анна Іванівна в тому відео. У ньому ж розповідається про те, як будинок жінки побило через російські обстріли.

Галко зрештою взяв шефство над парою з Данилівки. Військові, які ними опікувалися, пішли з села після того, як внаслідок контрнаступу ЗСУ російські війська були відкинуті від Харкова.

Проросійські ЗМІ та пабліки сприйняли ситуацію однозначно. Воєнний кореспондент провладної "Комсомольської правди" Олександр Коц, який відкрито підтримує військову операцію, поширив таке повідомлення: "Київ взяв у заручники бабусю Аню з Харківщини. При цьому вони провернули свою "чергову схемку": самі ж засадили з міномета по дому старих, нічого до ладу не показали, але очікувано звинуватили Росію".

А депутат Держдуми від Комуністичної партії РФ Ніна Останіна 7 травня запропонувала "провести спецоперацію зі звільнення бабусі Анни та її чоловіка з рук нацистів у Харківській області: Вивезти їх до Росії та запросити до почесної участі у Параді на Красній площі".

"Хто в заручниках? Я? Ні", - здивовано знизує плечима Анна Іванівна, розмовляючи з ВВС.

Кілька днів тому Анна Іванівна з чоловіком повернулися до рідної хати: вони переживали, як там почуваються собаки, кішки та кролик, яких вони залишили, евакуюючись після обстрілу.

З живністю все гаразд, каже бабуся. Тепер треба картоплю посадити, поки не пізно, - через російське вторгнення календар посівної в її господарстві дещо змістився.

На питання, чи хотіла б вона скористатися запрошенням Ніни Останіної та поїхати на Парад Перемоги на московській Красній площі, Анна Іванівна схвильовано відповідає: "Не можу я поїхати туди - за те, що вони бомбили нас беззбройних. Ось це село. І людей уже не було, а вони все бомбили. Не можу поїхати зараз до Росії. Воно все-таки біль за Україну. Україна - матінка рідна".

Російська пропаганда "робить усе одномірним" і реальні люди їй не цікаві - її хвилює лише захоплення українських земель, коментує російські публікації про "бабусю з червоним прапором" Дмитро Галко з Центру стратегічних комунікацій.

"От і Анну Іванівну в Росії перетворили на мертвого ідола, мертву ікону. Їх не цікавило, хто вона і звідки, як її звуть, яка у неї доля та біографія. Якби вони могли, вони б її вкрали, муміфікували і поклали б у мавзолей, і там вона б лежала, мертва", - каже він.

Галко наголошує, що в Україні не намагалися і не збираються робити з "бабусі з червоним прапором" "бабусю з синьо-жовтим бантом". Але, нагадує він, батьки Анни Іванівни - українці, а українська - її рідна мова. "Це наша бабця! Не треба з неї ліпити мертвого ідола!" - емоційно розмірковує він.

"Швидко діють. Кошмар"

На галявині перед воротами - там, де два з гаком місяці тому Анна Іванівна вперше зустрілася з українськими військовими, - вона розглядає роздруковані на кольоровому принтері зображення графіті, муралів та пам'ятників, прототипом для яких стала вона сама.

Раніше бабуся про свою славу тільки чула і тепер з видимим інтересом розглядає картинки.

Деякі їй страшенно не подобаються. "Хіба я така стара і чужа якась?" - здивовано питає вона. На деяких картинках жінка і справді виглядає так, ніби їй щонайменше сто років і вона цілком могла застати ще Першу світову війну. Жвава та енергійна Анна Іванівна справді зовсім не схожа на цю стару.

На одному з зображень бабуся з червоним стягом в руках топче синьо-жовтий прапор України. Анна Іванівна обурена: "Боже борони! Я люблю прапор наш. Це неправильно, що намалювали так! Своє знамено топтати, хто придумав таке? Навпаки, я люблю своє знамено. Мені коли пасочки принесли, там стрічечки були, блакитна, жовта і оранжева з тризубом. Я їх зберегла".

Подобається бабусі плакат, на якому вона стоїть поряд з Алексєїчем - він на цьому зображенні схожий на геолога-пенсіонера, а за спиною у них стоять російські солдати. Солдати Ганну Іванівну не цікавлять взагалі: вона показує своєму дідусеві, як гарно його намалювали і просить залишити це зображення собі на пам'ять.

Окремо ВВС показує бабусі фотографію відкритого Сергієм Кірієнком пам'ятника в Маріуполі. "Швидко діють. Кошмар", - каже вона. Але з обличчя видно: пам'ятник та популярність взагалі їй радше подобаються.

Що б вона сказала на відкритті пам'ятника самій собі, якби з'явилася в неї така можливість? Анна Іванівна замислюється. "Дай Бог, сказала б, щоб цей пам'ятник був (пам'ятником) миру для всієї планети нашої. Мир у кожному домі, у кожній сім'ї. Розуміння. Особливо мені хотілося б, щоб розуміння було у президентів. Щоб більше не творили такої війни", - каже вона.

Особливо розчулюють Ганну Іванівну дівчата, які на фотографії стоять біля маріупольського пам'ятника у почесній варті. "Залишіть мені ще цю картку, з дітьми", - просить вона.

"Я нікого не хотіла зраджувати"

Після публікації відео з бабусею, яка виходить до українських солдатів з червоним прапором, українські соцмережі накрила хвиля коментарів, м'яко кажучи, критичних стосовно Анни Іванівни.

"Зустрічала окупантів із червоним прапором". "Божевільна баба". "Колаборантка". "Нехай валить у свою Росію". Тон більшості оцінок її вчинку був різко негативним.

Та й односельці баби Ані теж сприймають її популярність неоднозначно. Пів села розвалили ці "червоні прапори і русский мир", а ця "вальтонута" (божевільна - ВВС) зустрічати їх вийшла, каже ВВС сусід стареньких Володимир, колишній військовий.

Чоловік підозрює, що якби до Данилівки справді увійшли російські війська, Анна Іванівна "здала" б їм сусідів з проукраїнською позицією.

Односельчани і далі допомагають Анні Іванівні продуктами, але поза очі одразу кілька мешканців Данилівки кажуть ВВС: життя їй тут не буде.

"Ну, тобто бити їх, звичайно, не буде ніхто, але спілкуватися з ними теж не будуть. Вона просто буде ізгоєм", - каже Женя, мешканець села, який зараз з головою занурився у волонтерство.

Анна Іванівна це ставлення до себе відчуває.

"Сьогодні ці, що сміття збирають, з міста... Зрадницею мене назвали. Бери, кажуть, сумку і валяй звідси. Кажуть, як ви будете з цим жити? - скаржиться вона. - А я нікого не хотіла зраджувати, я хотіла мир: щоб Росія, Україна, Білорусь як раніше жили. Щоб ніхто нікого не ображав, а воювали тільки проти наркоманії, проти алкоголю, проти куріння та за віру християнську!"

А от старший лейтенант Костенко, який, за великим рахунком, зробив "бабцю з прапором" знаменитою, її захищає: "Не треба людину судити за її вчинок, за те минуле, яким вона живе... Всі люди живуть тим, де пройшла їхня молодість, де вони жили, працювали. Вони не до кінця знають історію. Краще в незалежній Україні так покращувати умови їхнього проживання, щоб вони згадували той Радянський Союз як чорне минуле нашої держави. А зневажати людину просто за те, що вона жила у Радянському Союзі - це ж неправильно".

Проблема бабусі, вважає Костенко, - в інформаційному голоді. Вона довго не могла повірити, що по її селу стріляють росіяни: вона все життя вважала російський народ братнім, та й Алексєїч у неї родом з Білгорода.

Коли бабусю забирали з харківської лікарні та везли до Данилівки, її провезли Харковом та показали масштаби руйнувань міста від бомбардувань російських військ. Вона, згадує Дмитро Галко, лише руками сплеснула: "Ай-ай-ай, це ж сущий 1941 рік".

Втім, навіть останні події не стабілізували політичних поглядів Анни Іванівни. З одного боку, вона начебто і не проти, щоб Україна та Росія жили разом, але тільки "щоб український президент на своєму місці, російський - на своєму, і щоб вони розуміли одне одного". З іншого - молиться Богу за перемогу України та українських солдатів, з якими встигла потоваришувати.

Анна Іванівна каже, що після перемоги України чекає на солдатів, які знімали ролик за її участю, в гості. З'явиться, мовляв, електрика у Данилівці - зможе їм чай приготувати. Навіть тому Віті, який "потоптав знамення".

На питання про те, чи шкодує Анна Іванівна про те, що сталося, і чи вийшла б вона знову зустрічати військових із червоним прапором, бабця відповідає:

"Мабуть, вийшла б. Хоч українці, хоч росіяни. Вийшла б. І, може, сказала б: нате прапор і з цим прапором переможете... А може, сам Господь мене послав, щоб я дала цей прапор миру, щоб вони завоювали, щоб вони повернули Росію на своє місце? І таке може бути. Може, сам Господь мене послав так. Не для знаменитості, а для миру".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!