"Боїмось вийти наверх". Історії тих, хто досі ховається у харківському метро

Після того, як українська армія відігнала росіян від Харкова, по місту рідше працює артилерія. Від обстрілів все ще страждають околиці, та частина районів стала безпечною. Про це каже і влада міста.

На початку тижня у Харкові запустили перший наземний транспорт. Наступним кроком має стати метро. Саме там від бомбардувань та обстрілів ховалася велика кількість містян та мешканців області.

На початку тижня харківський міський голова Ігор Терехов повідомив про відновлення роботи метро.

"В нас були деякі застереження, ми обстежили ділянки, які піддавалися обстрілам. Сьогодні є висновок, що вони придатні для руху", - повідомив Терехов. Метро має поїхати вже 24 травня.

"Транспорт - це дуже важливо. Адже, коли працює транспорт, працює економіка. Люди можуть доїжджати до роботи. Починає працювати бізнес".

Від початку війни підземка слугувала укриттям для тисяч людей. Це найбезпечніше місце, стверджував Терехов. Та після запуску першого наземного громадського транспорту людям у метро повідомили про необхідність переїзду.

Людей переселять у гуртожитки. Міський голова пообіцяв - розташовані вони будуть у більш безпечних районах. Людей годуватимуть, допомагатимуть з ліками.

"Також ми підготуємо укриття, куди ви зможете спускатися під час повітряної тривоги", - пообіцяв Ігор Терехов, спілкуючись з людьми на одній зі станцій метро.

Але багато людей досі бояться підніматись із підземки.

"Надії немає"

На станції метро "Героїв праці" на Салтівці (це найбільш небезпечний район міста, тут і зараз можна чути звуки канонади) я вперше. Від початку війни вона була чи не найбільш населена. Нині імпровізовані ліжка теж починаються від самого переходу, але вже у вестибюлі людей небагато.

Частина тих, хто тут укривався, вже поїхали. Ті ж, хто залишився, мають розгублений вигляд.

На сходинках до платформи сидить жінка. Я деякий час не наважуюсь підійти. Вона сидить окремо від усіх ліжок, ніби тут немає їй місця. І ледь стримує сльози. Питаю, чи погодиться поспілкуватися. Її звати Олена, вона мешкає у цьому ж районі.

"У березні влетіла ракета, сходинки склалися і все… ми не можемо зайти. Ми жили і у підвалі, і у метро, і у знайомих. І з валізами оце ходимо. І немає жодної надії", - крізь сльози пояснює жінка.

До підземки Олена з чоловіком, донькою та котом приходять ночувати. Олена каже - тут тихіше. Речі перуть та миються у знайомих. Жінка дуже сподівається на пропозицію від міської влади - безплатне тимчасове житло.

Лорд знайшовся

Вздовж усієї платформи - імпровізовані ліжка. Під ноги іноді потрапляє картон. Тут навіть є намет. Люди сплять, прогулюються чи роздивляються щось у смартфонах.

А ось кіт на ланцюжку. Домашній, доглянутий з очицями-блюдцями. Він іде на руки до будь-кого, хто підходить. Намагається залізти та заховатися. Та нестримно нявчить.

Його господар Дмитро каже, що кіт відходить від вільного життя безхатніх тварин. Чотири дні гуляв по тунелях метро. Кота звати Лорд, хоча на нього він нині не дуже схожий.

Разом зі своїми господарями він мешкав у вагончику метро в тунельному тупіку. Чотири дні тому усіх, хто жив у вагонах метро, переселили на платформу. А Лорд під час міграції загубився.

Мешкав у суцільній темряві, добуваючи їжу зі сміттєвих пакетів. Їх розідраними знайшла пошукова група, сформована з робітників метрополітену та господарів кота. І лише нині його знайшли.

Дмитро каже, у підземці вони з березня. Спустилися сюди після одного з обстрілів. Їхню квартиру пошкодило вибуховою хвилею.

"В нас двері винесло, саму коробку зірвало. Ось так просто штовхни, воно випаде. Там шматки бетону летіли над головою. Ми тоді вдома були, дві хвилі було. Побігли в підвал, адже бігти одразу (у метро - Ред.) було неможливо, а з підвалу - сюди", - вдома краще, але тут безпечніше, резюмує чоловік.

"Лорд! Ти знайшовся!" - цей зойк я чую зі спини. До галасливого кота кидається білява жінка. Вона плаче та обіймає замурзану знайду.

Тетяна - сусідка Дмитра по вагончику протягом останніх місяців. Лорд часто приходив до неї спати. Помешкання Тетяни також на Салтівці. На 14-му поверсі. З 26-го лютого жінка з родиною вже була у підземці. Відтоді додому поверталася лише двічі.

"Вікна усі повилітали. Були ударні хвилі. Будинок трохи постраждав, але здебільшого він просто випатраний. Ліфт впав, - розповідає Тетяна. - Зараз пропонують піти звідси, звільнити метрополітен, та дуже страшно туди йти, я не зможу там жити. Це найбільш безпечне бомбосховище для нас. Ми тут себе почуваємо спокійно. Все, що розташоване на поверхні, дуже страшно. В людей вже розхитана нервова система. Вони не можуть просто так піти додому".

Страх покинути метро

Історії тих, хто ховається у метро, у більшості схожі. До підземки прийшли через страх перед обстрілами, чи втративши житло. І водночас кожна з історій - індивідуальна.

"Десь вибух, мене це дуже лякає", - свій страх Катерина демонструє, прикриваючи руками вуха та зіщулившись.

"Вона починає кричати", - додає її чоловік, а Катя продовжує, трохи затинаючись: "Я дуже лякаюся важкої артилерії".

Для Антона та Катерини навіть незначний стук чи гуркіт - привід для паніки. В обох - інвалідність, захворювання, пов'язане з нервовою системою.

Обоє пережили початок війни у будинку, що поряд з кільцевою. Там обстріли з перших днів. Одна з ракет пробила дах квартири, де вони були разом із бабусею Антона. Дивом залишилися живі, встигли заскочити у ванну кімнату.

"В бабусиній кімнаті біля дверей така діра, як моя бабуся у обхваті. Під шафою дірка, батарею розвалило. З другого поверху залетіло до сусідки і наскрізь пробило стелю, і підлогу в нас пробило до самого підвалу", - розповідає Антон.

Антон та Катя самі з Чугуєва, міста, яке було обстріляне у перший же день війни. До Харкова подружжя завітало провідати Антонову бабусю, коли наступного дня почалася війна.

Після влучання снаряду вони якийсь час жили у підвалі. Та коли прилітати почало вже поряд, пішли до метро.

Нині виходити з підземки дуже бояться. Станцією ходять чутки, що поселятимуть у гуртожиток в небезпечному районі. Прохають мене домовитися, аби їх поселили у інший гуртожиток.

"Стріляють, а тут безпечно"

На станції метро "Героїв праці" ще залишилися кілька сотень людей. Сотня з них перебували там постійно, інші приходять ночувати.

Побоюючись, що їх виштовхають на вулицю, чи переселять у небезпечний район, тимчасові мешканці метро навіть зібрали підписи під зверненням. Прохають лишити їх тут, на станції, допоки буде безпечно.

"Будуть розселяти по гуртожитках. Але що той гуртожиток. Все ж таки стріляють. Тут-то безпечніше!" - каже Любов Пересічанська.

Поряд із нею сидить кіт на прізвисько Тихон.

За два місяці він встиг стати улюбленцем фотографів. І не дивно, адже міміка в Тихона не гірша за харківського кота Степана. Презирство до двоногих в нього написане на мордочці.

Спочатку Тихон навіть позував для світлин, каже пані Любов. А нині набридло, може і гризнути, якщо щось не по його. А ще Тихон "строїть" місцевих собак.

Та найбільше, каже його власниця, Тихон хоче додому. Але в той район Салтівки не пускають військові. Надто небезпечно. Тож доведеться таки спробувати життя у гуртожитку.

З трьох тисяч на станції до гуртожитку переселилися 33 людини

Охайна п'ятиповерхівка. Цей гуртожиток в одному з районів Харкова нині без студентів. На 4-му поверсі тут розселили людей з метрополітену. Займаються цим представники адміністрації Слобідського району.

На їхній території - три станції метро, де ховалися понад три тисячі людей. Аби їх розселити, в адміністрації підготували три гуртожитки. Готові були прийняти близько двох тисяч. Та поки що заселили 33 людини.

Куди поділися інші люди? Представниця районної адміністрації Світлана Грищенко каже - розійшлися по домівках. Кількох людей, за їхнім проханням, відправили до Польщі та Західної України, щоб возз'єднатися з родиною.

"Тут жодних критеріїв не було. Ми запропонували всім, хто боїться повертатися, чи кому немає куди. В нас дуже багато людей з Харківської області й вони не можуть туди зараз повернутися", - пояснює Світлана Грищенко.

Житло безплатне, спочатку людей повідомили, що перебувати там можна до 1 серпня. Зараз, каже Грищенко, термін подовжили до кінця воєнного стану.

Жінка проводить невеличку екскурсію приміщеннями. Тут є кухня, можна готувати. На обід сьогодні - гарячий борщ, його привозить районна адміністрація разом із продуктовими наборами. Тут хліб, консерви і солодке.

Чисті туалет та ванна, окремо - умивальна кімната.

Треба відновлювати місто

Івана Турдая я заскочила за чашкою чаю. Чоловік щойно пообідав та смакує бісквіт. Переїхати до гуртожитку вирішив, бо не має, де жити.

Він з Первомайського району, та довгий час з дружиною мешкав у Харкові, працював на будівництві. У рідному селі - невеличка хатка, її хіба що можна вважати за дачу, усміхається Іван. А у Харкові - лише орендоване житло. У метро ховався з перших днів війни.

"Там на лаві, а то й на підлозі бувало (ночував - Ред.). Холодно, некомфортно, та все одно там теж люди жили і ставлення було добре", - пригадує Іван.

У гуртожитку трохи встиг відіспатися. Та довго сидіти без діла не хоче. Планує шукати роботу. Хоче відбудовувати Харків. А ще чекає на повернення дружини, вона жила в Дніпрі. Вже забронював їй місце у гуртожитку.

"Ми не вірили, що буде війна"

"Дуже страшно досі. Просто страх, він сидить всередині. Нічого не зробиш", - розказує Лариса Нестеренко. Два дні вона вже у гуртожитку, та досі не може звикнути.

"Ми ніколи не думали, що буде війна. Ми не вірили, ми з Росією були брати. В мене рідні є там", - ділиться Лариса. На запитання, чи так воно зараз - хитає головою - ні, однозначно.

"В мене була трикімнатна квартира, в мене у квартирі було усе, ми нічого не взяли звідти", - каже Лариса. З мирного життя в неї залишився теплий спортивний костюм, в ньому і тікала у метро.

У Лариси є світлина з рідним помешканням на Північній Салтівці, точніше тим, що від нього лишилося. Погоріла, понівечена багатоповерхівка.

"Мій - шостий поверх, погорілі зала та кухня. Думаю, там усередині теж все погоріло", - роздумує Лариса.

В гуртожиток вона переїхала разом з родиною - дочка, онук. А ще інколи приїздить зять, він зараз на передовій, воює.

У кімнаті світло та чисто, а ще є де покупатися, де поїсти. Але Лариса понад усе хоче додому:

"Якщо не будуть зносити наш будинок, тому що він у дуже поганому стані, звичайно, я б повернулася у свою квартиру".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!