"8 лютого у мене народилась донька Злата, а 24-го Путін напав". Про що українці пишуть у воєнних щоденниках

Коли 13-річна школярка Анна Франк почала писати свій знаменитий щоденник, вона робила це для себе, щоб виговоритись. Та пізніше писати щоденники людей закликала і сама голландська влада. Це будуть важливі свідчення злочинів проти євреїв, проти людства, почула дівчинка по радіо і почала старатися ще дужче.

Посмертно її щоденник став одним із найцінніших документів XX століття.

Дещо схоже, через майже 80 років, відбувається зараз в Україні. Багато людей з початком війни почали вести щоденники. Психологи кажуть, що так можна впорядкувати свої думки та емоції. А з березня українцям також почали надходити смски із закликом ділитися особистими історіями та переживаннями на платформі "Моя війна", створеній мінкультом із партнерами.

Ці історії автоматично перекладаються на понад 70 мов, а оскільки це ще й потенційні свідчення, то людей просять писати чіткі дати, коли і що з ними сталося.

Модератори слідкують, щоб історії писали реальні люди, а не боти. І "людськість" у цих текстах справді відчутна - на сайті збережена орфографія авторів, у когось виходять цілі книги, у інших - кілька абзаців. Тут можна знайти фото, відео, багато людей пишуть вірші про наболіле.

Війна триває вже 100 днів, і за цей час понад 3200 українців розповіли на платформі свої історії, що разом набрали понад 5 мільйонів переглядів.

Олена Трутнєва, чия історія з Гостомеля стала однією з найбільш популярних, написала пізніше у своєму фейсбуці: "Терапія письмом допомогла мені впоратися з болем".

Переказуємо уривки з її щоденника, а також з кількох інших, які показують, що довелося пережити українцям за 100 днів війни.

"У мене в очах досі горить моя кімната"

Марині Борисовій з Чернігова вже 16. Вона одна з багатьох школярів, дітей, які теж вирішили розповісти свої історії на сайті. Вона описує, як планувала свій день народження, що говорили у школі та як надумала провести своє свято лише з батьками, бо раптом скоро війна.

Орфографія та пунктуація авторки збережені.

"24 лютого. Я прокинулася від того, що батько з кимось розмовляє по телефону таким стурбованим та зляканим голосом, що мені стало страшно (…). Мама плакала, а тато збирав всі гроші з будинку. Я сіла, по моїм щокам полилися сльози, я думала що це кінець. Мені сказали зібрати всі теплі речі".

"Всі ми дуже плакали. По новинах тільки почався марафон, а я сиділа з дідусем, дивилася на реакцію батьків і благала Бога, щоб на наше місто у рашистів не було планів. Цю ніч ми провели в будинку, але коли почули літак та три вибухи, всі ми повибігали у підвал".

Марина жила в приватному домі, разом із великою родиною ховалась у своєму підвалі й часом виходила на вулицю.

"16 березня. Вони почали бомбити наші вулиці. В підвалі тряслися банки. Всі молилися. Я молилася, щоб будинок був цілий… Коли ми вийшли, то побачили, що вікна сусідів були побиті. А наш будинок був цілий, але в дах влетіли осколки і зробили дві величезні дірки".

У домі в Марини залишилася собака Алішер і троє котів. Вона знайшла їх, але знову почалися обстріли.

"Раптом якісь чоловіки закричали й бились нам у двері. Батько пішов дивитися, що там, згодом і сам почав нам кричати. Всі швидко піднімалися. І ось я вийшла і бачу, як моя кімната горить, мама побігла до дверей, відкриває, на неї вилітає вогонь і дим. Я бачу, як всередині все горить, горить і шафа біля вікна. Я закам'яніла, ззаду мене схопили руки мами і змусили мене бігти".

"Раз і знову свист, я повертаюсь, дивлюся як батько сідає в нашу ледь уцілілу машину. Я інстинктивно ховаюсь за дерево. Вибух. Вже далі. З дворів мені хтось кричить, я біжу на голос… Закриваючи очі, я бачу вогонь, все всередині кричить - "Там в домі тваринки!"

Потім Марина знову почула звук бомб, крик. Того дня один хлопчик із її вулиці не вижив.

"17 березня. Я дивилася на те, що раніше було моїм будинком, я розуміла, що там десь мої тваринки. Нам сказали, що влетіли два снаряди, перший влетів у мою кімнату і не зірвався. Другий влетів у другий поверх, на очах у мого батька. А колись він своїми руками будував цей будинок…"

"Гуляючи по колись прекрасному саду, який мама з такою турботою висаджувала, здається, вона не проживе дня без квітів, я помітила пучок шерсті Алішера, я забрала цю пасму собі під чохол телефона, він продовжить бути поряд зі мною. Тепер нас тут нічого не тримає".

"18 березня. В очах у мене досі горить моя кімната".

"16 квітня. Я не можу зрозуміти, звідки у батьків є сили, (…) я ледь тримаю чашку чаю в руках. У голову приходять нові кадри, як горить мій дім зсередини".

"Моя місячна донька Злата врятувала моє життя"

Денис Трохимчук - музикант та звукорежисер. Йому 34, до війни жив у Києві.

"8 лютого у мене народилася донька Злата. А 24 лютого війська нацистської Росії увійшли на територію моєї країни. Ми з дружиною Лєрою прокинулися від вибухів серед ночі, наступного дня прямо в нашому районі спалахнула стрілянина".

Сім'я виїхала з Києва до Андріївки, це "за 30 кілометрів від уже відомої на весь світ Бучі". Далі Денис часто забуває про дати. У підвал, пише він, ставало дедалі складніше постійно бігати з немовлям.

"Коли ми були в будинку, я чув вибухи артилерії поруч, розуміючи, що це знову росіяни і вони можуть вдарити по нас, я нахилявся над донькою та ставав спиною до вікна, закриваючи її".

Росіяни приходили у до Трохимчуків "десь 8 разів". Перший раз, як пояснили, познайомитися.

Сам Денис твердить, що їхню увагу привернула його зовнішність.

З кожним наступним візитом росіяни ставали дедалі зліші. "Поставили мене до стіни, руки на стіну, ноги розставити… Почали ставити питання, і такі самі - тестю, а той розгубився чи просто забувся, і його відповіді розходилися з моїми".

Денис пише, що йому почали погрожувати, але він умовив поставити ті ж питання дружині. Вона не розгубилася: "Але вони все одно мене в чомусь підозрювали. Думали, мабуть, що я іноземний шпигун чи сирійський бойовик, чи взагалі російський дезертир".

Військові, пише чоловік, довго розглядали його телефон, ретельно переглядали фото та відео.

"Крім мене, Лєри і нашого пса, там було багато фото та відео з донькою, яка щойно народилась. А ще фото з жучками - люблю я їх".

"31 березня вони покинули село (…) Виявилось, що наш дім один із небагатьох, який уцілів".

Денис ходив вулицями села і описував у щоденнику те, що бачив: "Тут коїлося безумство, таке враження, що тут ніколи і не було того красивого, доглянутого селища".

"Я не знаю, що вберегло нашу сім'ю і мене, але думаю, що десь у цих нелюдах є щось людське. Продивившись мій телефон і побачивши фото моєї маленької милої доньки, вони, можливо, пожаліли нас. Моя місячна крихітка Злата, не усвідомлюючи, врятувала мені життя".

"Прилетіло 3 чи 4 ракети, а я тільки лягала і бігла, лягала і бігла"

41-річна Олена Трутнєва жила з сином у Гостомелі - місті, де відбулася одна з перших знакових битв у цій війні. Жінка розлучена, сама родом з Одеси - брат сказав туди не їхати, бо там теж бомблять, і вона одразу виїхала до мами на дачу - за 7 кілометрів від дому.

"24 лютого. Уже об 11:30 над нашими будинками полетіла ескадрилья літаків у бік Вишгорода та Києва. (…) Так низько, що з одного літака пілот повернувся до мене, і ми зустрілися поглядом. Моторошне відчуття тваринного страху".

У підвалі було сиро, і родина вирішила спати і ховатися у своїй сауні, на підлозі під лавками. Син поводився мужньо, заспокоював їх, пише Олена, і сам теж почав писати свій воєнний щоденник.

"26 лютого. Вранці, коли все ненадовго затихло після нічого бою, я побачила недалеко від мого дому, в землі, крилату ракету, яка не розірвалася. (…) Тоді я зрозуміла, що нас оберігають янголи".

"9 березня. У наш дім теж увірвалися солдати. (…) Ми сховалися в сауні на підлозі під лавкою, підібгавши ноги під себе, і нас не побачили, але по всіх кімнатах щось шукали… Можливо, не нас".

Щодня військова техніка заїжджала на їхні вулиці, йшли бої: "Сміливі сусідські чоловіки після бою іноді виходили в поле і говорили, що трупами всіяне все навколо".

Своїх сусідів по дачі Олена називає своїми "бойовими друзями". Вони весь час допомагали один одному, ділилися інформацією про можливу евакуацію, а одного разу врятували їй життя.

"Коли ненадовго стихли ракетні удари, я вийшла поглянути, що сталося, і дізнатись, чи ніхто не загинув. (…) Підійшли ще сусіди і серед них - Андрій, бойовий друг із моєї компанії. І раптом я почула пронизливий свист ракети дуже-дуже близько. Андрій крикнув "Лягай!" і штовхнув, притиснув до землі біля бетонного муру і накрив собою".

Ракета прилетіла у дім поряд. Бетонна стіна захистила Олену з Андрієм.

"Ми побігли, і знову свист, крик "Лягай", і Андрій знову прикриває собою, і знову все розлітається у різні боки. Так прилетіло 3 чи 4 ракети, а я тільки лягала і бігла, лягала і бігла. Разом ми добігли до мого дому, він був цілим, мама і син Іван живі, але налякані".

Той приліт став для Олени переломним, і попри ризик потрапити під обстріли, вона разом із сусідами вирішила евакуюватися. Чоловіки залишилися. "Так почалися найстрашніші години".

"Я їхала дуже повільно і уважно дивилася на дорогу, щоб не пробити колесо уламками…Я боялася повернути голову і побачити розстріляні машини, у деяких із них були трупи. Ми проїхали ще декілька постів із озброєними солдатами, і щоразу із завмиранням серця я виходила з машини з піднятими руками і казала, що їду на евакуацію у Гостомель, що у машині лише жінки та діти".

Олена під'їхала до місця евакуації, але росіяни зірвали її. У небо різко злетіли літаки: "Почалася стрілянина, люди кинулися вусібіч, машини стали розвертатися, у перехрестя влучив снаряд".

Назад дороги не було, і жінка стала бігти вулицею в пошуках уцілілого будинку. Раптом люди з-за огорожі почали махати руками, запрошуючи до себе.

Господаря будинку звали Юрій. На початку березня він разом із мером Гостомеля розвозив їжу та ліки людям, однак потрапив під снайперський обстріл. Тоді загинуло троє, зокрема мер.

На ранок 10 березня Олена знову поїхала на евакуацію. Хтось у переляканому натовпі сказав, що треба кидати машини та йти пішки через зірваний переїзд, там будуть автобуси. Жінка ризикнула поїхати за двома незнайомими чоловіками, які звернули в зворотному напрямку - через центр Гостомеля, де повсюди стояли озброєні російські військові.

Дорогою вона побачила, що її будинок у місті обстріляли. Пізніше дізналася, що у ті дні - 10, 11 та 12 березня - розстріляли багато машин з жінками і дітьми, які намагалися евакуюватися.

Але Олена вирвалася з Гостомеля: "Я вийшла з машини і побігла обіймати незнайомих чоловіків, які сміливо вивели нас із пекла. (…) Ми сміялися і ледь не плакали. Ми змогли, ми це зробили!"

Ніч у Києві вони провели в готелі, де їх прихистили солдати. Потім 16 годин їхали до Львова, звідти - у Будапешт, а потім, через Австрію, дісталися Німеччини, де живе старший син Олени.

"Ми приїхали у Штутгарт з паспортами, ноутбуком, кішкою і в тому, в чому втекли з дому 9 березня. Я нічого не встигла взяти. Але привезла найцінніше, що маю, - я привезла свою сім'ю"

Щоденник вона закінчує словами про сусідів-чоловіків. Наступного дня, пише Олена, вони теж виїхали: "А зараз активно беруть участь у тому, щоб на нашу землю якнайскоріше прийшов мир".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!