"Мамо, нашого тата більше немає?" Історії військових, які загинули на війні

Щодня у війні за Україну гинуть десятки і сотні українських військових. Влада говорить про загибель 100-200 військових щодня. Це найбільші цифри, які оприлюднені за час війни.

Сумарну кількість втрат зі своєї сторони Україна не називає.

Але за безіменними цифрами та повідомленнями про смерть стоять конкретні люди з планами на майбутнє, зруйнованими мріями, осиротілими дітьми та вбитими горем батьками.

Розповідаємо кілька історій захисників України, які загинули, адже вчинок кожного з них вартий того, аби про нього пам'ятали.

"Мій син лишився в Маріуполі назавжди"

"Я втратила не просто сина. Він для мене був усім", - розповідає Наталія Шамріцька, яка втратила в боях за Маріуполь єдиного сина.

21-річний Ілля Шамріцький підписав з ЗСУ контракт на три роки. Він служив у 1-му Окремому батальйоні морської піхоти, який у 2014 році вийшов із Севастополя, а потім приєднався до 36- бригади морської піхоти.

Коли почалася війна, син дзвонив мамі щодня, щоби вона зайвий раз не хвилювалася.

Вперше тиждень без дзвінка був на початку березня. Ілля ніколи не розповідав, де він, завжди розпитував про батьків і сестру, яка залишилася вдома.

"Останній раз він вийшов на зв'язок 6 квітня. Написав, що у нього все добре. Це означало, що він живий. Я до 13 квітня терпіла, хоча спокою ніякого не було, а потім почала писати у всі відповідні служби, які є у нас в країні", - розповідає мати військового.

Наталії відповідали, що її сина немає ні в списках полонених, ні у списках мертвих.

Тоді вона опублікувала повідомлення про сина у всіх групах з пошуку зниклих військових у соцмережах.

Понад місяць Наталія прокидалася і засинала з думкою про сина. З думкою про те, що вона не знає, де її син. Ніхто не знає, де її Ілля.

"22 травня ввечері мені подзвонив товариш Іллі. Я зраділа йому, як своєму синові. Він розповів, що його обміняли після полону. Я спитала, чи він може розповісти мені про Іллюшу. Так, сказав він, і замовк. Я все зрозуміла без слів", - згадує Наталія.

Поки крик і сльози не вирвалися, Наталія ще встигла розпитати товариша Іллі, як загинув її син. А згодом для себе реконструювала події того дня.

10 квітня вранці був черговий авіаудар по промзоні у Маріуполі. Вранці стало відомо, що двох військових завалило. Одного загиблого вдалося врятувати з-під завалів.

"В Іллі було видно тільки руку і обличчя. На тіло впало чотири бетонні плити перекриття, а п'ята сперлася ребром. Його ніяк не могли дістати без крана, - стримує сльози Наталія і додає. - Так мій Ілля лишився там назавжди".

Вона і досі не може прийняти смерть сина. Додаткових страждань завдають розпитування сусідів, коли привезуть тіло і коли похорон.

Наталія знайшла точну геолокацію місця загибелі свого сина у Маріуполі, це на території Металургійного комбінату ім. Ілліча.

"Аби тільки наступила наша перемога. Я вже і маршрут собі склала. Якщо не знайду останки, то хоча б знайду те місце, де лежить мій син, і там припаду до нього", - стримує сльози мама.

"Богдан з того світу буде нам помагати їх вбивати"

Маленька церква, вщерть заповнена людьми, які не припиняють йти чергою з квітами. Пронизливо дзеленчали дзвони. Коли над труною підняли прапор, усі присутні підхопили гімн України. А потім усі впали на коліна, найперші - найстарші.

Так у другий день літа у Боярці хоронили загиблого військового 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Богдана Кривицького.

Останнім на кладовищі залишився батько. Сказав - зараз викурю сигарету і розкажу.

"Це мій син. Старший син. 26 років. Він був справжнім вояком, командиром взводу. Збирався продовжувати службу, вчитися на сержанта", - розповідає батько Богдана Микола.

Він сам служить - у флоті.

Ще один його син, Іван, служить у сухопутних військах. Третій син залишається з матір'ю.

"Хай ідуть до нас. На нашій землі нам їх буде легше вбивати. Дайте нам зброю. З іншим ми розберемося", - каже Микола і додає:

"Богдан не мертвий. Він буде нам помагати з того світу".

Богдан Кривицький був пластуном. Його нагородили Залізним пластовим хрестом - відзнакою для членів ПЛАСТУ - української скаутської організації, які загинули за Україну.

Це вже 12-й хрест вручений загиблим пластунам з 2014 року та 6-й після 24 лютого. Такий хрест у Тернополі отримала родина загиблого українського військового Віталія Дереха.

"Мені простягнули його обручку в пакеті"

Владислав Солдат з 93-ї бригади "Холодний Яр" пройшов Донецький аеропорт і тричі підписував контракт з ЗСУ.

"Ми мали багато планів: щоби закінчився його контракт, з'їздити до нього в Херсон, жити разом вчотирьох", - розповідає Олена, вдова військового.

На початку червня Владислав востаннє приїхав додому, їхати від сім'ї не хотілося, тим більше попереду було день народження старшої доньки Ані. Їй 7 років.

"Запросили аніматора, був торт. Влад подзвонив ввечері, привітав. Я йому скинула фото, але він їх не побачив. А вранці мені подзвонили..." - згадує той момент Олена.

Стримати почуття було дуже важко, навіть при дітях. Олена згадує, що почала плакати і кричати.

"Потім підійшла донька і питає: мамо, нашого тата більше немає? Вона в мене розумниця. Каже, не плач, мамочко, не плач, я буду тобі допомагати. Мамо, серце не болить, може тобі таблетку?" - каже Олена про доньку.

За відчуттями мами, її дитина за ці дні наче подорослішала на десять років.

Олена досі не може повірити у смерть чоловіка: "Я рятуюся думкою, що це не він. Ми його хоронили в закритому гробу. Тому що він довго лежав на полі бою. Ми його не бачили".

Недовіра Олени похитнулася на похороні чоловіка, коли їй віддали в пакеті його обручку.

Матір Владислава живе в окупованому Херсоні. Після звістки про смерть сина, вона вирішила їхати до невістки з дітьми. У цей час вона в небезпечній дорозі без зв'язку.

Владислав загинув на початку червня - між днями народження своїх доньок - Ані та Вікторії.

"Ось і сніданок ми тобі принесли. У доньки день народження сьогодні, і ви сідаєте снідати разом... Мій біль не передати словами... Серце розривається", - каже Олена на могилі чоловіка.

"Він не міг просто взяти і піти. Бути таким необережним. З 2014 року він пройшов таке пекло", - повторює вона.

"Ми були разом 24 на 7"

"Ми познайомилися у Нью-Йорку. Думали, потім розповідатимем про це дітям", - згадує Віра, дружина і посестра Олександра Моїсеєнка з позивним "Богомол". Тоді селище ще називалося Новгородським.

Олександр Моїсеєнко родом з Одещини. У 2013 році поїхав на Майдан, а після нього пішов в "Госпітальєри".

Свою майбутню дружину Віру Олександр зустрів у 2016 році у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Він був бойовим медиком у роті розвідки, а після травми перейшов в аеророзвідку.

"Спершу він був моїм напарником. Потім ми стали друзями і почали зустрічатися. Ми були разом 24 на 7. Це виїзди, навчання нових пілотів. Нашою роботою було спостерігати за всім з висоти пташиного польоту", - розповідає дружина покійного українського воїна Олександра Віра.

За два роки, поки закохані були разом, у них було лише одне побачення у Бахмуті Донецької області.

Розписалися Віра і Олександр у розпал пандемії коронавірусу у Львові. На церемонії були лише побратими і батько нареченої. Інші приїхати не змогли через карантинні обмеження. Відсвяткували вдома удвох.

Віра була з Олександром у момент обстрілу.

Їхній екіпаж обстріляли. Олександр з виїзду не повернувся.

"Чесно кажучи, я досі не вірю в це. Те, що це сталося в мене на очах, не допомагає мені прийняти факт його смерті. Кажуть, що час лікує. Не знаю, коли це буде".

Олександр похований на Личаківському цвинтарі у Львів. З початком війни в Україні там з'явилася Алея героїв, які загинули за Україну.

"Коли місяць тому його ховали, це була крайня могила. Зараз там вже два ряди нових. Ти розумієш, що ці втрати не зупиняються. Де їх край? - каже жінка і додає. - Єдине бажання, щоб це все було недаремно. Щоби те, у що вони вірили, ніким не зрадилося".

Віра зараз проходить лікування у Львові і готова продовжувати службу там, де приноситиме більше користі - в тилу чи на передовій.

Водночас їй важко уявити службу без побратима.

"Він був моїм напарником. Важко уявити, що я буду на виїзді і поруч сидітиме інша людина. Але я розумію, що має пройти час, щоби це сприйняти.

"Ніхто не чекав, що загине той, кого ти любиш"

"Я думав, що розповісти про Романа. У голові було стільки думок. А коли починаєш говорити…. Навіть до кінця і ще це не сприймаю", - розказує Григорій Солонинка, брат загиблого українського військового.

Роман пішов до військкомату 24 лютого, у перший день російського вторгнення, коли на Київ полетіли ракети. Того ж дня його розподілили у 72-у окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців.

З фронту списувалися з братом лише в месенджерах. А батькові він телефонував з "передка".

"У Романа вийшла кумедна історія. Він забив собі палець гарматою. Казав, що буде військова байка, яку він розповідатиме потім, а йому не віритимуть. Проговорився, що поїде в Харків робити рентген. Так ми дізналися, де він", - розповідає Григорій.

"Це було останнє повідомлення від нього, яке я отримав. Я спитав, що там рентген. Він сказав, що нічого страшного, забій суглоба. Це було 4 травня", - згадує він.

Після цього Григорій писав брату ще кілька повідомлень, але вони так залишилися "висіти" в месенджері, як недоставлені. З цього часу Роман на зв'язок не виходив.

А 6 травня батькові прийшла "похоронка" з військкомату. Роман загинув.

Григорія вразило, як багато знайомих і друзів зателефонували і написали йому зі словами співчуття.

А ще, згадує Григорій, брат готував йому сюрприз - планував у березні заїхати в гості і познайомити зі своєю дівчиною.

Романа Солонинку похоронили 9 травня на військовому кладовищі в Житомирі.

"Наш батько, людина військова, на похороні так і сказав: це війна. Але ніхто ніколи не чекав, що це може статися саме з тою людиною, яку ти любиш", - каже Григорій Солонинка.

…….

Наталія Шамріцька сама повідомила про смерть свого сина у його військову частину.

У слухавку розплакалася його начальниця. Вона розповіла, як в перший день війни Ілля на БТРі вивіз з оточення людей, зокрема і її.

"Що мій син герой, я і так знала. Він був героєм для мене вдома. Він завжди буде воїном Маріуполя", - каже Наталія.

Вона присвятила синові вірш до Дня вишиванки. Тоді Наталія ще не знала, що Ілля загинув.

Сину, вдома, яблуні цвітуть,

І співає соловейко зранку.

І дощі травневі теплі йдуть.

Україна одягнула вишиванку.

"Я не знаю, як мені звикнути без нього жити. Я буду його любити, поки буду дихати", - каже Наталія, яка втратила на війні єдиного сина.

У підготовці статті брала участь Анна Чорноус

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!