"Я мушу подбати про своє майбутнє". Історії біженців, які не повернуться в Україну

Через війну з України виїхало майже 5 мільйонів людей, майже 2 мільйони - в'їхали назад. Такі дані українських прикордонників станом на 18 травня.

У Європі це спричинило найшвидше та найбільше вимушене переміщення людей з часів Другої світової війни, заявляють в ООН.

Українські соціологи хвилюються. Майже 10% українців не збираються повертатися, і майже стільки ж - вагаються, чи варто, показує квітневе опитування Центру Разумкова.

Відомий демограф Елла Лібанова вважає, що чим довше триватиме війна, тим більше зростатиме ця цифра. Люди встигнуть адаптуватися до нових умов, вивчать мову.

На її думку, можуть не повернутися багатодітні сім'ї, люди з особливими потребами - розвинені країни краще їм допомагатимуть. А також не повернуться амбітні українці, які знайдуть роботу в Європі.

Багато кому немає куди повертатися - і не всі з них осядуть у регіонах, які відносно безпечні. Масштаби еміграції, вважає Лібанова, збільшаться і тоді, коли до своїх дружин приїдуть чоловіки.

Ці припущення підтверджують й історії українців, які ухвалили рішення не повертатися.

Бізнесу більше немає, школи для дітей - теж

Сім'ї Євгенії Гоголь у Києві не пощастило від початку. На другий день війни їй прострілили балкон - результат перестрілки між ДРГ і теробороною.

А потім саме з боку Мінського масиву, де жила сім'я, росіяни оточили Бучу, Ірпінь та Бородянку. Навколо було дуже гучно, каже жінка, особливо ввечері та вночі.

"Ми у сховище не ходили, бо маємо двох діток з аутизмом, і це не наш варіант. Ховалися у коридорі або ж деколи просто спали у своїх ліжках", - розповідає жінка.

Пізніше почалися проблеми з продуктами, бензином. Але головне - у спецшколу в Пущі-Водиці, куди було тяжко вступити, і де восени мали навчатися діти Євгенії, поцілив снаряд.

"Ми вирішили, що досить - прийшов час тікати", - згадує вона. У свою маленьку машину Гоголі завантажили все, що вмістилося, та виїхали в нікуди.

Спочатку потрапили у Івано-Франківськ, але і там не втихали тривоги.

Наступною зупинкою була Румунія. Оскільки вони з чоловіком виховують дітей з інвалідністю, їм можна було виїхати вдвох - сім'ї не довелося розлучатися.

У готелі, де їх заселили безплатно, у соцмережах Євгенія дізналася про жінку з Італії, яка бажала прихистити в себе на фермі родину з дітками з аутизмом.

"Для нас важливим було якраз окреме житло, не виплати - щоб ми нікому не заважали, а тому ми обрали саме цю сім'ю", - каже жінка.

Ферма, на яку вони приїхали, розташована у горах, для сім'ї там виділили цілий будиночок.

"Ферма невеличка - три віслюки, вівці, кози, кури, гуси і качки. І собаки з котами, звісно. І ще бджоли. Господарі - родина зі Швейцарії, подружжя і троє дітей. Вони прийняли нас як рідних, не встановлювали жодних дедлайнів, коли ми маємо піти", - каже Євгенія.

Декілька тижнів пішли на адаптацію. Пізніше чоловік знайшов собі роботу, а синів взяли до звичайної сільської школи, виділивши їм двох окремих вчителів, розповідає жінка.

"Мушу сказати, що вчителям тяжко, й дітям теж, адже існує мовний бар'єр. Ми з чоловіком вчимо італійську в додатках для телефона, а діти освоюють її у шкільному середовищі", - додає вона.

За її словами, чоловік вірив, що вони скоро повернуться додому. До війни вони мали сімейний бізнес - були виробниками штучних ялинок. "Найкращими виробниками", - каже жінка.

Вони будували бізнес 10 років, і їхні ялинки були у всіх найбільших супермаркетах і торговельних центрах, а зараз цього всього більше немає.

"Крім того, все заміновано, а діти звикли гуляти десь в лісах і парках - чому цього більше робити не можна, їм не поясниш", - говорить Євгенія.

"Важливий факт, який вплинув на рішення залишитися - це те, що ми разом. Була би я тут сама, без чоловіка - інтегруватися було б нереально. Я би сиділа тут, доки мене тут хтось годував, чи працювала за їжу та дах на головою", - зізнається жінка.

Їй прикро полишати Україну, яку вона дуже любить, каже Євгенія. "Розумію, що для когось це може виглядати як втеча з корабля, але у мене діти, і я мушу про них дбати".

Як мамі, каже вона, в Україні їй завжди було непросто, зокрема оформити інвалідність для дітей. У Італії у цьому плані не легше, але саме ставлення місцевих до особливих дітей інакше.

"Тут ніхто на них не дивиться, люди на вулицях ставляться, як до нормальних людей - типу, ось є така людина зі своїми дивацтвами, ну і нехай. А в Україні я, бувало, ловила різні погляди, і як мама почувалася некомфортно", - говорить Євгенія.

Разом із тим, зізнається вона, Італія гірша в плані реабілітації - так кажуть й інші знайомі їй мами, які виїхали з України з дітьми з аутизмом.

"Тут немає центрів для реабілітації, спецшкіл, і в Україні в цьому плані було набагато краще, однак безпека на цей момент є пріоритетом", - каже жінка.

Та і питання в тому, як бути, якщо дітей не вдасться реабілітувати настільки, щоб у майбутньому вони змогли жити самі. "У цьому плані Європа дає більше альтернатив", - пояснює Євгенія.

Через війну жінка поки що не може продати квартиру в Києві. Та і не виключає, що повернеться. Зрештою, неясно, як далі буде з документами - зараз сім'я може проживати в Італії один рік.

"Але всі шанси є, - каже Євгенія. - Я з 14 років мрію про Італію і саме цей регіон, П'ємонт - тут грає мій улюблений "Ювентус", і так доля через трагічний випадок привела мене у ці місця".

"Питання, чи повертатися у Херсон, зараз не стоїть"

Найбільше емігрантів може з'явитися в Польщі, що прихистила понад три мільйони українців. Тут ближче до дому, і слабкий мовний бар'єр - польська мова подібна до української.

Місцева компанія ARC RYnek i Opinia опитала понад 1620 біженців із України, і 20% заявили, що не повернуться. Посол України у Польщі Андрій Дещиця вважає, що таких буде більше - 30-40%.

До війни, за даними посла, тут жили 1,5 мільйона українських заробітчан, а це теж чиїсь родичі.

Ольга вже понад три роки живе та прибирає офіси у Варшаві. "Відчуття таке, наче це моє рідне місто, я почуваюсь тут комфортно", - каже вона.

Крім того, Ольга родом із Херсона, нині окупованого. Витягнути звідти рідних було непросто.

Щойно почалася війна, її першою думкою було кинутися додому, але всі навколо просили її не спішити. У місті залишилася мама Ольги - вона виховує її 14-річного сина та двоюрідну сестру-школярку, яка рано стала сиротою.

Ситуація на півдні України розвивалась стрімко - Херсон швидко окупували і заблокували.

"Хтось наче і виїжджав звідти, але серед моїх знайомих таких не було. Були чутки, що людей у Крим вивозять, а деякі машини розстрілюють", - каже Ольга.

Щоб відволіктися від думок про рідних у окупації, жінка почала ходити у Варшаві на протести, волонтерити, і на вокзалі випадково познайомилася з біженкою з Херсона, яка дала їй надію.

У Варшаву мама з дітьми прибули аж у квітні - виїжджали з Херсона у комендантську годину, без зелених коридорів, на автобусі, прибуття якого місцева влада навіть офіційно не підтверджувала.

Їм дуже пощастило. На той час Ольга знайшла ще одну роботу - доглядає за дітьми біженців на вокзалі. Зізнається, що мріяла про роботу з дітьми ще зі школи.

"Звичайно, я поїду в Херсон (коли його звільнять - Ред.), там мої подружки, але жити я хочу в Польщі, вже звикла тут", - зізнається Ольга.

Разом із нею залишиться син. Тим часом інші родичі ще думають. Можливо, вони повернуться в Україну. Там залишилася бабуся, мамина мама - вона сама не з Херсонщини, і їхати не схотіла.

"Але питання, чи повертатися у Херсон, зараз не стоїть - побачимо, що буде далі", - каже Ольга.

"В Україні я не впевнена у своєму майбутньому абсолютно"

20-річна Вероніка Антоненко теж у Польщі. Вона з Кам'янського (колись Дніпродзержинськ), там тихо, але у район і сусідній Дніпро часто прилітає.

Через це дівчині було весь час страшно. Але її батьки і 83-річна бабуся не збиралися нікуди їхати.

"У якийсь момент я сама задумалась над переїздом, - каже Вероніка. - Було складно наважитися, але мене підштовхувала близька подруга - казала, що я маю подбати про своє майбутнє".

Вероніка - інстаграм-маркетолог, і працює на себе, за її словами, з 16 років. "Я рано зрозуміла, що не зможу забезпечити всі свої бажання за гроші батьків", - пояснює вона.

У Польщу вона приїхала у березні, й не одна - подруга Юля їхала з мамою, тіткою та їхніми дітьми.

"Коли приїхали у Хелм, проміжний пункт для багатьох евакуаційних потягів, ми роздивлялися табло з незрозумілими містами і просто спитали у волонтерів, до якого з тих міст найближче, щоб надовго не залишатися на вокзалі", - розповідає Вероніка.

Так вони потрапили у притулок у Любліні. Потім - у селище під Лодзь, де їм усім навіть виділили окрему кімнату. "У нас був свій туалет, душ, а це така розкіш!" - згадує з вдячністю дівчина.

Але до найближчого магазина було 40 хвилин пішки, і Вероніка з Юлею подалися "на розвідку" в інші польські міста, об'їздивши Вроцлав, Краків, Щецин, Гданськ та Познань.

Удача посміхнулася дівчатам у Варшаві. Там вони натрапили на притулок, де їм запропонували залишитися, пообіцявши допомогти з квартирою.

Сьогодні вони у Польщі лише вдвох - невдовзі рідні Юлі втомилися та повернулися в Україну.

На днях Вероніка теж поїхала до рідних - скучила, але бути там постійно їй тепер неспокійно.

"Я обожнюю Україну, але над нею, як на мене, сильно знущаються. За її рахунок всі намагаються вирішити свої політичні питання. Вісім років тому почалася війна, тепер - повномасштабна, а через рік, умовно, закінчиться і почнеться знову? Я не впевнена тут у своєму майбутньому абсолютно", - пояснює дівчина.

У неї повно планів - будувати бізнес, створити сім'ю, народжувати дітей. Можливо, здобути освіту - зараз вона навчається заочно онлайн у одному з київських університетів.

"А в Україні я більше не можу прокидатися у спокої, коли у будь-який момент невідомо куди може летіти ракета", - додає Вероніка.

Варшава, на її думку, ідеальний варіант, щоб призвичаїтися до життя у Європі. У Польщі вона планує добре вивчити англійську та податися далі - можливо, у Австрію чи Чехію.

Вони з Юлею під час війни уже і там побували, приглядаючись, де осісти.

"Мені б хотілося будувати Україну, розвивати її, і я буду це робити - на відстані чи приїжджатиму, просто там, у Європі, більше стабільності, особливо для 20-річної дівчини", - підсумовує Вероніка.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!