Військова допомога Україні надовго стала заручником політичних баталій у США. Від заокеанських політиків і посадовців лунають різні пропозиції та заяви. Частина просякнута цинізмом. Іноді від них віє дивним нерозумінням ситуації, проскакують нотки повчань. Формально США нічого нам не зобов’язані. Але на них лежить вагома частка історичної відповідальності за нинішній стан справ у світі. У тому числі за збереження російського імперіалізму у XXI столітті. Саме Вашингтон у першій половині 1990-х років докладав максимум зусиль, щоб роззброїти Україну. І робив це в тісній координації з Москвою.
Ми часто ідеалізуємо західні політичні еліти. Наділяємо їх умінням ухвалювати правильні рішення. Бачити стратегічну перспективу. Гадаємо, що вони принципові, послідовні й постійно перебувають на стороні добра і справедливості. Насправді це геть не так. Можливо, державні інституції у США чи Західній Європі функціонують краще й збалансованіше. Але це не скасовує хибних рішень і глобальних прорахунків. Часто навіть найдосвідченіші політичні лідери Америки та Європи стають жертвами власних слабкостей і тенденційного мислення. Вони не спроможні побачити певну ситуацію під іншим кутом. Спрогнозувати наслідки й перспективу. Іноді ціна такої короткозорості дуже висока. Погано те, що і західні, і українські політики вкрай неохоче визнають, що помилялися в минулому.
США за часів президентства Рональда Рейгана добре попрацювали, щоб наблизити колапс і розвалити СРСР. Утім адміністрація наступного президента Джорджа Буша-старшого була не в захваті, коли побачила Радянський Союз на порозі краху. Американці не помітили в розвалі СРСР шансу назавжди покінчити із загрозою російського імперіалізму, а також налагодити нові стратегічні союзи й альянси на теренах комуністичної імперії. Лише тодішній міністр оборони США Дік Чейні зрозумів сприятливість історичного моменту. І виступав за те, щоб Америка доклала якнайбільше зусиль, аби дезінтегрувати не лише СРСР, а й Російську Федерацію. Він вважав, що вікно таких можливостей може дуже швидко зачинитися. А Росія, якщо збережеться незмінною, у майбутньому знову загрожуватиме США.
Чейні був абсолютно правий. Та Джордж Буш-старший не прислухався до нього. Тож коли СРСР тріщав по швах, адміністрація американського президента не підтримувала незалежності України, а намагалася утримати нашу державу від виходу зі складу союзної держави. Це була велика геополітична помилка й прояв повного нерозуміння, що ж діється на теренах радянської імперії. Західні політики дійсно вірили, що СРСР може трансформуватися в демократичну державу із центром у Москві. Державу, яка згодом стане партнером і другом. І називали прагнення республік проголосити незалежність «самовбивчим націоналізмом».
Коли після серпневого путчу 1991 року Україна проголосила Акт незалежності, стало зрозуміло: зберегти СРСР навряд чи вдасться. США мали б радіти розпаду головного геополітичного противника часів Холодної війни. Тим часом в адміністрації Джорджа Буша-старшого більше хвилювалися, що ж буде з ядерною зброєю на територіях колишніх республік. Цікаво, що тисячі ядерних боєголовок у Російській Федерації американських політиків не дуже непокоїли. Це нонсенс, але у США дійсно вважали, що Росія — передбачуваний і надійний партнер, з яким можна розбудувати щирі дружні стосунки. Тому найкраще вивезти всю ядерну зброю з колишніх республік до РФ.
1 грудня на референдумі українці підтримали Акт про незалежність. Однак США не поспішали прийняти наш суверенітет. Адміністрація Буша-старшого очікувала негласних запевнень, що Україна віддасть усю свою ядерну зброю. Лише після цього 25 грудня визнала українську незалежність. Та хороші відносини між нашими державами налагоджувалися вкрай повільно. Оскільки для американських політиків головним завданням тоді було змусити Україну якомога швидше віддати всю ядерну зброю. У цьому прагненні США діяли спільно з Росією.
Можливо, якби не тиск американців, Україні вдалося б зберегти принаймні частину ядерного потенціалу. Був варіант залишити тактичну ядерну зброю, якою Київ якраз міг керувати самостійно. Але цю зброю спішно й таємно вивезли до Росії ще до 1 червня 1992 року. Ще одна пропозиція зводилася до того, щоб залишити в Україні 46 твердопаливних ракет СС-24 (460 ядерних боєголовок), які можна зберігати дуже довго. Її озвучив тодішній прем'єр Леонід Кучма 1993 року. Утім США й Росія нічого не хотіли чути про такі наміри. А українському політичному керівництву не вистачило ні волі, ні вміння відстояти свою позицію.
Американські політичні еліти того часу демонстрували видатну стратегічну короткозорість. Логіка підказувала: варто залишити Україну достатньо озброєною для майбутньої противаги РФ. Зробити все можливе, щоб військовий потенціал України не перейшов у власність Москви. Натомість американці вирішили, що основна небезпека від ядерної зброї походить з України, а не з Росії. Не змогли спрогнозувати, що Росія невдовзі знову стане стратегічним ворогом.
Щоправда, лунали у США й голоси розуму. Згаданий Дік Чейні виступав проти виведення ядерної зброї з нових незалежних держав на периферії Росії. Він вважав, що українська ядерна зброя не загрожуватиме США так, як російська. Крім того, Америці вигідно, щоб Україна з її ядерним потенціалом стала фактором стримування РФ. Чейні стверджував, що США шкодять собі, коли прагнуть позбавити ядерної зброї українців, водночас легітимізують ту в їхнього небезпечного сусіда.
У 1993 році теоретик міжнародних відносин і професор університету Чикаго Джон Міршаймер опублікував цікаву статтю. Вона містила прогноз, що Україна без будь-яких засобів ядерного стримування, ймовірно, зазнає агресії з боку Росії. Міршаймер доводив, що Україна має зберегти ядерне озброєння, аби запобігти війні з Росією, що може обернутися новим підкоренням України й порушенням миру в Європі. За його словами, ядерна зброя була б єдиною серйозною перешкодою російській агресії. Але в той час на думки науковця не звернули належної уваги.
У січні 1994 року Білл Клінтон спеціально здійснив посадку в аеропорту «Бориспіль» дорогою в Москву. Американський президент мав поганий настрій. Адже очікував, що тодішній глава України Леонід Кравчук прибуде на саміт у столицю РФ і підпише відмову від стратегічної ядерної зброї. Цей документ ляже в основу Будапештського меморандуму. Український президент летіти в Москву не хотів і зволікав. Проте після зустрічі з Клінтоном таки поїхав. Мине багато років, перш ніж у 2023 році Білл Клінтон скаже, що шкодує про те, що змусив Україну віддати ядерну зброю на початку 1990-х років.
Цікаво, що США наполягали не тільки на ліквідації української ядерної зброї. Вони активно допомагали Україні позбутися стратегічної авіації. Наприклад, фінансували ліквідацію українських стратегічних бомбардувальників, які могли нести крилаті ракети, і подавали це як «захід зниження світової небезпеки». Ця повчальна історія доводить, що американським політикам, як і колективному Заходу, властиво помилятися. Причому помилятися стратегічно в ситуації, яка була очевидною й не вимагала екстраординарних інтелектуальних геополітичних здібностей.
Знімати відповідальність з української влади, котра знехтувала збереженням і розвитком власного збройного потенціалу, не варто. Але слід пам’ятати: США спільно з РФ доклалися до українського роззброєння. Тому Україна має повне моральне право вимагати військової підтримки від Заходу.