Вони у польоті, у відрядженні, на небі… А на землі їхні сім'ї, які не можуть оговтатися від горя, але переконують себе і дітей: потрібно жити! Потрібно, бо обіцяли коханим: вони будуть гордитися своїми дітьми, які зараз горді за батьків-ГЕРОЇВ. Це нестерпно важко, як знову і знову згадувати минуле і те, що ніколи не мало статися... Але й забути нічого уже неможливо.
24 лютого, коли для кожного українця почалася повномасштабна війна і російський окупант почав нахабно обстрілювати українські міста, екіпаж пілота, заступника командира авіаційної ескадрильї, майора БІЛОУС Руслана Олександровича, та штурмана авіаційної ескадрильї капітана ДОВГАЛЮКА Романа Олександровича на літаку Су-24М здійнялися у небо.
Цього ж дня екіпаж успішно здійснив вивід із під ракетного удару авіаційної техніки та посадку на запасному аеродромі. І далі успішно виконував бойові завдання за призначенням. Це був не один бойовий виліт, не один подвиг крилатих Героїв.
А 27 лютого вони не повернулися додому. На літаку Су-24М загинули під час виконання бойового завдання з вогневого ураження живої сили та техніки окупантів. Це була Київська область, Бучанський район, село міського типу Березівка… Рідні льотчиків розповідають: тамтешні мешканці тоді знайшли та поховали хлопців, за що сім'ї вдячні добрим людям.
Журналістам газети вдалося поспілкуватися з дружинами загиблих. Згадували, плакали разом і вибачалися за хвилювання. Обоє не можуть оговтатися від горя, обоє кажуть однакові слова: треба жити, і Україна обов'язково ПЕРЕМОЖЕ!
ЛЬОТЧИК РУСЛАН БІЛОУС народився у селі Мирне Мелітопольского району Запорізької області, у 2003 році закінчив школу і вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил України, який закінчив у 2007.
Увесь час, після закінчення ХНУПС, пілот Руслан БІЛОУС проходив службу у 7 БрТА ім. П.Франка, тут дослужився від старшого льотчика до заступника командира авіаційної ескадрильї. Він був один із найдосвідченіших пілотів бригади.
"Ми познайомилися з Русланом у Харкові. Я - студентка з Сум, а він - курсант із сонячної черешневої Мелітопольщини. Згодом його направили на службу до незнайомого для нас обох Старокостянтинова. Запросив і мене. Я не вагалася, помчала за коханням, ось ми тут вже й живемо 15 років. Живемо…з двома дітьми, тільки тепер без нього!" - розповідає Марина Білоус.
Марина каже, що нікуди зі Старокостянтинова не поїде, завжди була поряд з чоловіком, і тепер його не залишить. У деталях розповідає про останній політ рідного пілота і про початок війни.
- Він був стриманий, ніколи не розповідав нам погані новини, до останнього казав: все буде добре, усе тримав в собі. 23 лютого з речами пішов на службу, о 4 ранку я прокинулася від тремтіння серця і почула як ревуть, злітаючи літаки. Руслан зателефонував увечері 24 лютого, сказав зібрати речі, запастися продуктами першої необхідності, не випускати дітей на вулицю, при першій можливості виїхати у село, і все одно повторював своє звичне: все буде добре. Далі телефонував щодня, мені наказав не дзвонити, лише сам. 27 зателефонував о 16 годині, сказав: "Я пішов", я відповіла: "Удачі!". Це була остання наша розмова…" - ділиться спогадами вдова пілота.
Марина згадує, як уже через кілька годин, коли не отримала дзвінка від чоловіка, серце тривожно йойкнуло і душу заполонили хвилювання:
- 18 година, 19 година, 20 година, 21… Дзвінка немає. НЕМА! Почала телефонувати військовослужбовцям з бригади. Ніхто не відповідав. 22 година 2 хвилини - повідомлення про загибель Руслана від командира. Не повірила. Доки не привезли тіло і не віддали його обручку… Ще у нього був золотий ланцюжок з хрестиком, але, мабуть, окупанти забрали. Нехай вони на тому ланцюжку і повісяться!" - емоційно розповідає любляча дружина.
"Тато у небі, бомбить русню!"- довго повторював після загибелі Руслана молодший син. Марина завела дитину на кладовище. Показала могилу. "А чому тут татове фото?" - здивувався малий. Вона не змогла сказати сину про загибель батька. Але він усе зрозумів і одразу подорослішав…
Руслан Білоус неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України. Указом Президента України №131/2022 від 13 березня 2022 року майор БІЛОУС Руслан Олександрович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Руслану БІЛОУС було всього 36 років…
ШТУРМАН ДОВГАЛЮК РОМАН народився у місті Первомайськ, що на Луганщині.
У 2011 році, після успішного закінчення Харківського національного університету Повітряних Сил, отримав призначення до міста Старокостянтинів. З першого дня служив у 7 БрТА імені П.Франка, дійшов від штурмана авіаційної ланки авіаційної ескадрильї до штурмана ескадрильї авіаційної ескадрильї.
Зі своєю коханою Роман Довгалюк познайомився у Миргороді, куди приїхав у відрядження. Вже у 2014 році, коли росія вдерлася на Донбас, засуджував агресію російських окупантів, рвався в бій, проте був потрібен на своєму місці.
"Він підкорив мене, миргородську дівчину, своєю наполегливістю та мужністю. Тому прийняла його пропозицію одружитися і поїхала до Старокостянтинова, який схожий на мій Миргород - такий самий затишний, квітучий, чистий. 14 червня Роману виповнилося б 32, у них з донькою дні народження в один день …" - з таких спогадів починається наша розмова з дружиною Романа Вікторією Довгалюк.
23 лютого він пішов на службу, а вночі газували літаки і чулися вибухи. Вікторія одразу усе зрозуміла. Чоловік часто говорив їй про те, що може бути війна.
"Ще за місяць до війни Роман примусив мене зібрати усі документи, речі, хоча я нікуди не виїжджала і тепер не збираюся. А ще він говорив, що їх екіпаж досвідчений, тому вони полетять першими, і про те, що може не повернутися… 24 лютого увечері він написав "все ок!", 27 лютого чоловік сподівався на кілька годин прийти додому відпочити, але замість нього прийшов командир. Сказав, Романа більше немає і немає літака… Я не вірила, думала, катапультувався, потрапив у полон, та все, що завгодно, лише не це!" - згадує вдова.
Вона не вірила ще 40 днів, а потім, після проведеної експертизи, поховала чоловіка і тепер старається жити без нього, заради дітей. Виходить погано, але…
"Діти потроху оговтуються, а для мене він у відрядженні… Наче чекаю… Розумом все розумію, а серце не приймає реальність! Тому й не хочу їхати звідси, буду біля нього…" - хвилюючись, розповідає Вікторія.
Роман Довгалюк за час проходження служби у лавах Повітряних Сил ЗСУ, неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України. Указом Президента України №131/2022 від 13 березня 2022 року капітан ДОВГАЛЮК Роман Олександрович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Фото: з сімейного архіву родин Білоус та Довгалюків
