З темою російської збройної агресії проти України ми працюємо від самого початку. На жаль, у 2014-15 роках і мови не було, щоби визнати те, що відбувалося в Україні, війною. Не йшлося і про те, що міжнародна спільнота якимось чином активно має в це втрутитися. З того, що було – резолюція про територіальну цілісність України, занепокоєння і все. Сьогодні ми бачимо якісні зміни – суспільства, країни та їхні уряди активно включаються в допомогу Україні, в тому числі військову. Вони сприяють документуванню воєнних злочинів, роблять кроки, щоб швидше розгорнути місію Міжнародного Кримінального Суду (МКС), який збирається відкрити офіс в Україні.
Багато речей переосмислюються, починаються дискусії, які вісім чи п’ять років тому не були можливі. Наприклад, про роль російської культури і наскільки вона поруч з російською агресією. Або чи може бути спорт поза політикою, коли ми кажемо, що багато російських спортсменів фактично є військовослужбовцями Збройних сил РФ. Мені видається, це стало можливим через широкомасштабну збройну агресію, яка серйозно наблизилася до кордонів НАТО і європейських країн, а також і через те, яким чином Росія показала себе як суб’єкт перемовин.
Для українського суспільства панівною стала ідея відновлення територіальної цілісності країни. Крім того, для мене як для кримчанки важливо, що повернення Криму є в порядку денному нашої країни. І політичне керівництво дуже добре розуміє, що все почалося із Криму і без повернення півострова під контроль України війна не завершиться. А ще, відповідно до недавнього опитування КМІС, 68% українців вважають, що Україна має намагатися звільнити всю територію включно з Кримом, навіть якщо буде ризик зменшення підтримки Заходу і ризик тривалішої війни. Не знаю, чи думали вони так до минулого року, але зараз перспектива звільнення Криму - найближча за всі дев’ять років війни. У ситуації, коли вся увага світу прикута до нас, для України ще більш важливо бути відповідальним партнером. У тому числі, це стосується громадянського суспільства всередині країни. Ми маємо стояти на сторожі і не дозволяти українській владі робити речі, які можуть поставити під питання допомогу світу і наш європейський демократичний вибір. Тому, мені видається, що зараз функція «watchdogs» («сторожових псів») усередині країни і за її межами як ніколи актуальна. Втім, українська влада також готова на конструктивний діалог, тож варто використовувати і цей шлях для адвокації корисних змін у суспільстві.
Але є деякі речі, які потребують суттєвих змін на міжнародному рівні. Наприклад, ми кажемо, що нам потрібен спецтрибунал, бо нема жодного іншого інструмента, який би дозволив притягнути Російську Федерацію за вчинення агресії проти України, без якої би не було воєнних злочинів, злочинів проти людяності. Ми говоримо про те, що такий механізм необхідний для глобальної справедливості і глобального правопорядку. Раз нам треба цей механізм притягнення до відповідальності – то давайте його створювати. І цей процес якраз про адвокацію.
Римський статут і міжнародне правосуддя для України
Тут є момент, який ми обговорювали у Празі під час робочої зустрічі з представниками Коаліції за МКС, яку організував чеський CEELI Institute, прагнучи скоординуватися з українськими правозахисниками і посилити нашу діяльність саме в адвокаційних питаннях. Цей момент стосувався відновлення роботи з адвокатування ратифікації Римського Статуту МКС. Зараз Україна дуже багато звертається до Міжнародного Кримінального Суду як інструмента притягнення до відповідальності, але разом з тим, наші партнери справедливо ставлять нам питання – якщо Україна так хоче, щоб МКС проводив розслідування та розгляд міжнародних злочинів, які вчиняються в Україні, витрачав на це кошти та ресурси, то Україні варто зробити хоча б перший крок і ратифікувати Римський Статут, на підставі якого діє Суд. А ми досі цього не зробили. Логічно, що це викликає певний подив у партнерів. Важливо пояснювати на національному рівні, що рано чи пізно питання ратифікації Римського Статуту виникне знову. І ми би хотіли, щоб воно були вирішене якомога раніше.
Інший момент, про який ми говорили на зустрічі в Чехії, і який не вдасться вирішити без потужної адвокаційної діяльності, передусім у площині зовнішньої політики, – це повернення українських громадян, що були депортовані і чи опинилися в інший спосіб на території Росії після початку широкомасштабної збройної агресії проти України. Наприклад, це ті, хто відбував покарання на окупованих територіях і був переміщений до Росії, військовополонені, цивільні заручники, депортовані, у тому числі, із закритих пенітенціарних установ, діти та всі інші мають якимось чином повернутися на територію України. Поки, на жаль, нема розуміння, як це можна реалізувати на системному рівні, але ми вбачаємо у цьому стратегічну ціль для нашої Коаліції, попри те, що це питання надскладне у вирішенні. Але воно вкрай важливе.
Зараз в РФ неможливо працювати системно щодо цього. Та рано чи пізно, коли Росія програє на полі бою, буде підписано якийсь документ, що засвідчить програш РФ та припинення війни, саме в цьому документі має бути визначено, яким чином українські громадяни будуть повернуті. І уже зараз варто напрацьовувати таку модель на майбутнє.
Громадянські акції як невід’ємна частина адвокації
Очевидно, якщо говорити про адвокацію як шлях до соціально значущих змін, варто підкреслити той внесок, що зробило громадянське суспільство в країнах, які нас підтримали. У розвинених демократіях уряди прислухаються до того, що хочуть люди, тому від позиції громадян залежить багато речей, у тому числі наскільки потужною буде підтримка України.
Дуже важливо за кордоном, нашим іноземним партнерам та й нам, в Україні, постійно нагадувати про те, що тут відбувається, щоб наша війна не полишала порядку денного повсюди. Нам не можна давати нікому можливості забути про нас чи втомитися. Має звучати тема майбутньої відбудови нашої країни, відновлення її цілісності в межах кордонів 1991 року. Тому дуже важливими є повсюдні масові акції за кордоном, їх підтримка, бо росіяни «не сплять» – у різних країнах відбуваються марші на підтримку РФ та щодо припинення санкцій. Вони постійно чекають, коли дамо слабину ми або наші партнери.
Це все також частина нашого адвокаційного порядку денного – різні форми впливу і тиск на уряди. Коли відбувається масова акція підтримки України, уряди уже не можуть сказати, що вони не будуть підтримувати Україну. Це не даватиме змогу замовчати те, що у нас відбувається чи говорити про війну як про якийсь незрозумілий конфлікт між Росією та Україною. Або не траплятиметься таких недолугих речей, коли наприклад у країнах, що мають сентимент до Росії, пропонують спільні адаптаційні курси чи вивчення мови для росіян та українців. Тобто, їх не турбує, що жертва фактично має бути поруч з агресором. А відбувається це через нерозуміння природи війни, бо інакше навряд чи виникла б у когось думка посадити поруч українців і росіян.
Мені здається, подекуди є глибинне нерозуміння природи цього конфлікту і наша задача – постійно пояснювати, що ми боремося за існування українського народу. І треба пам’ятати це і протистояти міфу, нібито ця війна якогось пристарілого диктатора проти “колективного заходу” і просто так співпало, що розгортається вона на території нашої країни. Ні, це війна колоніальної імперії проти України. Ціна нашого програшу – фізичне знищення, ліквідація українства. А тому в цій війні ми не можемо програти.