Михайло МАТЮШЕНКО з позивним "Дід" входив до складу 40-вої бригади тактичної авіації, так званих "Привидів Києва". До цього служив у різних військових частинах, був керівником однієї з українських авіакомпаній. Більше 2 тисяч годин провів у повітрі. Освоїв багато типів літаків: винищувачі, бомбардувальники та інші. Завжди був там, де була найбільша потреба, бо мав добру підготовку, навченість і злітаність.
Коли Михайло Юрійович дізнався про втрати підготовлених екіпажів бомбардувальників у Старокостянтинові, вирішив, що його місце зараз саме тут.
У складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка з квітня 2022 року Михайло Матюшенко обіймав посаду командира авіаційної ланки авіаційної ескадрильї.
26 червня льотчик полковник МАТЮШЕНКО Михайло Юрійович на літаку Су-24М загинув під час виконання бойового завдання по знищенню живої сили та техніки ворога. Після виконання бойового завдання був збитий над Чорним морем, поблизу острова Зміїний. Штурман майор КРАСИЛЬНІКОВ Юрій Миколайович досі вважається зниклим безвісти.
«Він вмів визначати ціль і наполегливо йшов до неї»
- Михайло був цілеспрямованою, працелюбною, дуже доброю та щирою людиною, - так розпочала розповідь про чоловіка Лариса Матюшенко. - Він завжди чітко знав, що він робить і для чого це потрібно. Часто наполегливість у досягненні поставленої мети перевершувала раціоналізм та прагматизм, але якщо Михайло так вирішив, то ніхто у зворотньому не міг його переконати. Він вмів визначати ціль і йшов до неї.
- З Михайлом ми зустрілися, коли він вчився на останньому курсі льотного училища у Харкові. Ми познайомилися у громадському транспорті. В мене була дуже важка сумка, а в нього дуже наполегливе бажання допомогти. Він завжди по життю намагався всім допомагати, якщо знав, що хтось цього потребує. Не задумуючись, відкладав всі свої справи, аби лише допомогти, кому це потрібно. Так трапилося і зі мною. Він підкорив моє серце своєю щирістю та відвертістю. Уже через два місяці після знайомства ми одружилися. У шлюбі прожили 39 років. Але, враховуючи специфіку його роботи, часті відрядження, третину подружнього життя ми були у розлуці.
«Все його життя було пов’язане з авіацією»
- Чоловік страшенно любив авіацію і все його життя було пов’язане з нею, - продовжує Лариса. – Коли він закінчив військове училище, у нього була можливість обрати місце служби. Михайло вирішив залишитися у тих полках, які належать льотному училищу, щоб вчити курсантів літати. Ось так спочатку була військова служба, потім певний період роботи на цивільних підприємствах не пов’язаних з авіацією, але врешті він знову повернувся в авіацію. Михайло був генеральним директором приватної авіакомпанії, яка займалася вантажними перевезеннями. Коли в 2014році розпочалася війна з росією, він спочатку без відриву від виробництва їздив на фронт, допомагав хлопцям з нацгвардії як волонтер. А потім сказав, що хоче мобілізуватися. Казав, що багато речей, які знає він і яким його навчали, молоді хлопці не знають. Він хотів показати як рити окопи, як будувати бліндажі, та навіть, як зброю чистити.
Друзі Михайла Матюшенка дізналися про його прагнення призватися, а знаючи, що він класний льотчик-інструктор, вмовили його піти у авіаційну військовцу частину. Тоді він почав працювати на цивільній посаді льотчика-інструктора у 40 бригаді тактичної авіації, що базується у Василькові.
- Чоловік пропрацював там майже 5 років, - розповідає дружина, - йому дуже подобалось, але виникли проблеми зі здоров’ям і він звільнився. Але таки не полишив авіацію. Тепер він знайшов місце у малій авіації. У цей час до нього звернулися друзі та колеги з проханням налагодити роботу іншої авіакомпанії, яка займалася пасажирськими перевезеннями. І він, починаючи усе майже з нуля, поставив на ноги авіакомпанію. Цим Михайло займався до останнього мирного дня.
«Михайло сказав: далі ви знаєте куди їхати, а мені в інший бік»
Незважаючи на постійну зайнятість, Михайло Юрійович знаходив час і на улюблене хобі. Пілот Матюшенко був майстром спорту з плавання. Тож будь-яку вільну хвилину та можливість поплавати у басейні, річці, ставку, морі використовував сповна. Дуже любив грати у футбол, читати історичні романи.
Ще до повномасштабного вторгнення Михайло підтримував зв'язок з військовою частиною, де він працював інструктором. Порадами, своїм баченням ситуації допомагав їм підготуватися до можливої війни.
Не раз Михайло Матюшенко говорив з дружиною про війну. Казав, що у нас авіація дуже сильна, хлопці гарно підготовлені. У боротьбі України з ворогом боявся лише зради на певних ланках.
- У день, коли розпочалося вторгнення, Михайло був ще у Києві, у тій авіакомпанії, де працював. А потім, повернувшись у Бучу, вже не виїжджав, бо це було неможливо. Коли танки зайшли в Бучу і стало зрозуміло, що тут залишатися не можна, сім’я вирішила виїжджати. Залишили домівку 5 березня, це були останні години, коли ще можна було виїхати. Уже ті, хто їхав через 20 хвилин після нас, були обстріляні. Чоловік нас супроводжував до Одеської траси, а там сказав: далі ви знаєте куди їхати, а мені в інший бік. Він поїхав до військкомату, призвався і почав служити.
Він про свою участь у військових діях казав: якщо не я, то хто. Я все життя на то вчився, і незважаючи на те, що я вже дуже дорослий (Михайлу Матюшенку був 61 рік), я піду воювати. Вмію це краще всіх, а молодих потрібно берегти.
«Для усіх нас він справжній Герой»
- Він зробив так, як вважав за потрібне, - додає Лариса Матюшенко. – Чоловік нечасто ділився з рідними робочими моментами, про деякі випадки, ситуації я дізналася лише тепер від друзів. Знаю, що Михайло просто не хотів зайвий раз хвилювати мене та рідних людей.
- Перші місяці війни наша сім’я перебувала в евакуації за кордоном. З чоловіком ми спілкувалися по телефону. Я не телефонувала, а чекала коли в нього буде вільний час, зручне місце, ситуація і він мені подзвонить. Зазвичай це було двічі на день: вранці та ввечері - така собі перекличка. За час війни ми бачились лише двічі, коли я приїжджала в Україну, а він мене зустрічав біля кордону.
Про загибель чоловіка повідомив командир бригади. Сказав, що Михайло не повернувся з бойового завдання.
- Для усіх нас він справжній Герой. Пишається своїм дідусем 11-річний онук, з яким у них були дуже близькі та дружні відносини. Колись він обов’язково розкаже своїм дітям про дідуся, який був одним із привидів Києва.
Він нікому не розказував про привидів Києва лише казав, що колись напише книжку
- Я не можу сказати точно, як виник образ «Привида Києва», але в мене складається враження, що це більше пішло навіть від наших ворогів. Вони не розуміли, як літаки невідомо звідки з’являлися і невідомо куди занурювалися. Так, Михайло брав участь в роботі київських привидів, про це я від нього чула. Багато його учнів стали тими привидами, які наводили жах на росіян. Проте подробиці він нікому не розказував, лише казав, що колись після всього напише книжку.
Своїми спогадами про Матюшенка Михайла Юрійовича ділиться ще один пілот, його товариш, бойовий побратим.
З Михайлом ми познайомились у 2014 році. «Дід» прийшов добровольцем у нашу бригаду, працював на цивільній посаді пілота-інструктора. До цього він встиг повоювати на Луганщині, Донеччині у складі «Айдару». Працював директором авіакомпанії «Ян Ейр».
У свій час воював у Афганістані, був у льотно-випробувальному центрі льотчиком-випробувачем. Служив тут у Старокостянтинові.
Живучи у Бучі, Михайло заснував громадську організацію правопорядку «Щит». Коли розпочалася війна Михайло був цивільною особою. У перші дні війни, у складі територіальної оборони у Бучі разом з членами організації «Щит» стояв на захисті міста. 5 днів вони тримали оборону Бучі. Після чого вивіз свою сім’ю та допоміг багатьом людям евакуюватися з міста. Оборона міста Ірпінь також відбувалася за його участі.
До нашої бригади «Дід» прийшов у перших числах березня, почав з нами літати. Ми з ним пролітали до початку травня. А коли орків відігнали від Києва, ми з Михайлом, знаючи про втрати бригади у Старокостянтинові, вирішили просто так не сидіти, а йти літати сюди.
А оскільки досвід польотів на різних літаках у нас великий, то вирішили перевчитись і допомогти колегам. За 2 тижні ми перевчились теоретично, ще два тижні тривали польоти. Вже з червня ми почали виконувати бойові завдання на півдні та сході.
Михайло був різносторонньою людиною, але справжнім призванням була авіація. Він освоїв більше 10 видів літаків. Був пошуковцем - з міношукачем шукав старовинні реліквії, піднімав з води танки ІІ світової війни, любив мисливство.
Михайло обожнював свого онука, завжди з ним зідзвонювався, привозив презенти на тему авіації. Одного разу для внука у подарунок привіз колесо від ІЛ-76.
Колись Михайло розповів історію. Онук поділився з ним своєю мрією – хотів самокат. Дідусь його виправив, що це не мрія, а бажання. Мрія – це коли отримуєш задоволення, - пояснив для онука.
І от коли Михайло з онуком відпочивав у Туреччині, хлопець сказав, що має мрію – стрибнути на самокаті у басейн і від цього отримати велике задоволення. Дідусь тоді підтримав онука у прагненні здійснити мрію.
Михайло був справжнім сім’янином, надійним чоловіком, турботливим татом та дідусем, дуже любив рідних.
Він любив працювати з молоддю, навчати, аналізувати. Коли він прийшов у нашу бригаду, ми відтоді не несли втрат. У нього був науковий підхід до польотів: розрахунки, перевірка, збір даних.
Михайло навчав хлопців на МІГ-29, багато керівників винищувальної авіації – це його вихованці. Окрім професійних навиків він усіх своїх учнів навчав бути справжніми людьми у будь-якій ситуації. «Дід» умів правильно формулювати бажання у молоді, навчав їх і все життя вчився сам.
«Дід» був правдивий, справедливий, нетерпимий до брехні, непорядності, це була дуже порядна людина. Він завжди допомагав усім, хто цього потребує.
Востаннє ми бачились на аеродромі, він поїхав на південь, а я на схід.
