"Третю ніч не сплю, сиджу з сокирою в руках". Що писали про Голодомор газети зарубіжних українців

До Другої світової війни Буковина, Галичина, Закарпаття перебували в складі Румунії, Польщі, Чехословаччини. Там виходили українські часописи. А також в Америці, де теж була чимала українська громада. Темі голоду вони приділяли чимало уваги.

Тож погортаймо пожовклі сторінки, вони містять чимало відомостей про трагедію 1932-1933 років.

В цитатах збережені особливості оригіналу – лексика теж відбиває свій час.

Тікали цілими родинами

Насамперед, зарубіжні часописи інформували про утікачів з Радянської України.

Люди, доведені голодом до повного відчаю, готові були ризикувати життям при перетині кордону. Власне, врятуватися або померти, але не залишатися в комуністичному "раю".

"Около 100 українських селян з женами і дітьми втікали з большевії через границю до Румунії, – повідомила ужгородська "Свобода" 3 березня 1932 року. – Щоб могли перекрастися через границю, на то вибрали дорогу через замерзлий Дністер".

"Однако большевіцька поліція увиділа їх і почала обстрілювати не лише рушницями, але й скорострілами та ручними гранатами. Із страшної різні лише декільким селянам повелося втечи до Румунії, а другі всі лишилися на леді. І тоті, що спасли життя, майже всі ранені. За причину переходу границь подають страшний голод та невимовну нужду, яка дієсь в Большевії панує".

Інша "Свобода", яку видавали в американському Джерсі-сіті, розповіла 22 липня того ж року про шістьох волиняків, які дочекалися темряви і вирушили в бік польського кордону.

Погода сприяла – глупа ніч, на небі жодної зірки. Раптом почалася злива. У світлі блискавок радянські прикордонники помітили порушників, почали стріляти. Один за одним впали четверо втікачів – мертві або тяжко поранені. Ще одного вбила блискавка.

До польської території добіг лише один. Від пережитого страху чоловік зламався психічно – його відправили до шпиталю.

Виселення непокірних

Втікачі розповідали про грабіжницьку політику щодо селян, про голод в їхньому колгоспі, про смерті багатьох родичів і сусідів – про пекло, яке влаштовували комуністи на найродючіших землях Європи.

А також про масові виселення українців на північ Росії.

Ужгородська газета "Вперед" написала в березні 1933-го: "З Полтавщини вислали біля 1000 родин на Сибір, а з усієї України до 20 000 тих, що не захотіли здати всього хліба владі. Виселенці не мають ані одягів, ані харчів. Є це крайні нуждарі. Коли оден такий транспорт приїхав до Курська, в вагоні знайдено 6 замерзлих людей".

Голодомор очима іноземних журналістів

Розповіді втікачів слугували не єдиним джерелом інформації, адже деякі західні газети мали в Москві власних кореспондентів.

Буковинська газета "Час" посилалася на американську "Геральд Трибюн", чий кореспондент Ралф Барнес поспілкувався в Москві з групою американців, які відвідали Україну.

"На вулицях у Київі, – повідомив журналіст, – вони бачили дітей з написами на спині, що їх батьки покинули через голод. В іншім місці вони зустріли в Київі голодних, що визбирували відпадки із сміття і тим живилися. Американці оглянули також в Київщині села, які люди покинули і забрались шукати в місті кусника хліба".

А панові Штайну, московському кореспонденту німецької "Фосіше Цайтунг", вдалося особисто відвідати Україну. Його репортаж передрукувала українською мовою американська "Свобода":

"Українське селянство масами залюднює міста, шукаючи там хліба, бо в селах уже давно не можна купити шматка його. Змучені й голодні люди цілими тижнями вештаються по містах".

"Хліб продається "з-під поли". Особливо щасливим селянам удається купити собі кавалок солонини, або шинки. Іноді селяни дістають кукурудзяну муку. Житньої, або пшеничної муки не можна дістати навіть "з-під поли".

Голодні заворушення

Американська "Свобода" інформувала читачів про події в Україні, здобуваючи відомості в європейських виданнях.

Приміром, 11 липня 1932-го з посиланням на чеську газету "Вечер" розповіла про "голод на Україні, голодові заворушення в Білій Церкві, де запалено і розграбовано військовий склад їжі. Через голод їдять собак, котів, а хліб з висівок є рідкістю. Селяни кидають села й тікають до міст. Херсонщина стратила половину сільського населення".

А 9 серпня того ж року з посиланням на повідомлення німецької преси, надрукувала замітку під промовистим заголовком "На Україні селяни їдять здохлятину".

"Населення так виголодніло, що викопує з землі трупи здохлої худоби й споживає їх, - ідеться в ній. - Тому серед населення ширяться ріжні заразливі хвороби та поширюється смертність від зараження трупною отрутою і ріжними хворобами".

"Населення доведене голодом до крайньої розпуки й не бачить поратунку в свому тяжкому становищу. Селянство все частіше почало нападати на ріжних агентів большевицькоі влади, а особливо на міліціонерів, та вбивати їх".

"Комуністичний рай для нещасних хліборобів"

Видання зарубіжних українців уважно стежили й за публікаціями радянської преси.

Закарпатський двотижневик "Земля і воля", посилаючись на головну більшовицьку газету "Правда", написав:

"Російський диктатор на Україні Постишев (секретар ЦК КП(б)У - Ред.)подає знаменні дати. Він визнає, що на Харківщині та Полтавщині число коней ЗМЕНШИЛОСЬ НА 50% від 1928 року. Ще більш катастрофальним є стан іншої худоби. Як повідомляє той же самий Постишев, скількість корів зменшилася на 60%, свиней на 70%, а овець більше, як на 80%".

Двотижневик також навів цифри з іншого видання: "Совітський часопис “Молот” запевняє, що “харчове становище 150 тисяч господарств і 500 тисяч мешканців коло Азовського та Чорного моря цілком непевне...” (Ми б сказали, що просто не мають що їсти...) Так виглядає московський комуністичний рай для наших нещасних хліборобів".

Голоси з України

Хоч як дивно, за кордон доходили листи з України. В них – крик душі людей, які опинилися на межі виживання.

Буковинська газета "Час" надрукувала 22 березня 1932-го лист селянина зі східного Поділля до свого брата, мешканця Румунії:

"Тепер я вже півроку не отримую ні пайки хліба ні якоїсь жмінки муки до приварку чи крупи чи олію. Купую з трудом великим, що ще деколи вдасться, за страшно великі гроші. Маю ще з дві чвертки картоплі, але вже третю ніч я не сплю, сиджу з сокирою в руках... Бо скрізь по селі один другому з землі вириває, а то і в день в хату підуть і заберуть".

"Голод страшний. Народ виїздить куди може, розбігається особливо до фабрик-заводів. Ніхто вже тепер про одежу ні про чоботи не думає, як раніше не говорять, хоч зима. Про це вже й не говорять. Говорили все про хліб. А тепер вже – що буде за пару днів діятися. Очікуєш чогось страшного, а спасіння ніякого не бачиш".

Виставка в книгарні

Інша добірка 9 вересня 1933-го подала листи голодуючих з різних куточків України.

З Києва: "Що робиться в селах – там страх і жах – ви ніколи не повірите. Люди з голоду мруть. Багато випадків людоїдства. Звісно, про це не лише не пишуть, але й заборонено говорити. Київ наповнений голодуючими з сіл: з пухкими ногами, з ранами, з яких тече гній, – дорослі, діти, підлітки, чоловіки, жінки трапляються щокроку. Часто під вікнами бачимо померлих з голоду. Що воно створено штучно, то про це ні в кого не може бути жодного сумніву".

З Житомира: "Якщо можеш, рятуй. Чоловік помер з голоду, весь опух перед смертю. Залишилася з онукою, голодуємо, пухнемо, ось-ось кінець. Одягу нема. Ходимо в рваних кофтинках без сорочок. Про взуття ніхто не мріє, підв’язуємо на ноги дрантини з мотузками".

З Одеси: "Душа змучена всім, що діється навколо. Наше життя кошмар голод людожерство. Якщо можеш, допоможи Х.Х. Це вже не людина, а труп, скелет".

З Донбасу: "Допоможіть! Вмираємо! В мене все забрали: продукти, хліб, навіть меблі. Залишилися голі стіни. Місяць не бачив хліба. Діти пухнуть з голоду. Якщо ви нам не допоможете, ми приречені на голодну смерть".

Ці та інші листи – загалом близько 100 – виставили у вітрині книгарні в Берліні.

А поруч поклали зразок "радянського хліба", таку собі неоковирну чорну масу. Вражені місцеві журналісти написали, що подібного не бачили в Німеччині навіть у найгірші часи.

Безпідставні сподівання

Деякі публікації дивують своєю наївністю. Редакції тих чи тих українських видань щиро вважали, ніби кремлівські правителі відчайдушно шукають способи порятунку людей. Ще не було розуміння, що йдеться про геноцид.

Американська "Свобода", наприклад, стверджувала, що нестача хліба виникла через брак стимулів збирати врожай.

Наприклад, у замітці "Селяни не хочуть косити збіжа на Радянщині", що з’явилася 24 серпня 1932-го, йшлося про таке:

"Радянська влада не може нічого дати селянству в замін за його збіже, бо навіть не мають потрібних фабрикатів та річей щоденного широкого запотребовання. Влада вже думає над тим, чи не закупати за кордоном для населення потрібні річі, але на перепоні стоїть брак грошей. Загальна світова депресія вдарила також по большевицькому вивозі за кордон".

"Можливо, що колиб закордон дав Росії нові значні кредити, то большевики змоглиб тоді закупити для потреб населення багато ріжних фабрикатів".

Рецепт від влади

В іншому номері американська "Свобода" передрукувала з харківського "Комуніста" фрагменти інтерв’ю Григорія Петровського, голови ВУЦВК (тогочасного українського парламенту), яке він дав державній агенції РАТАУ.

Можновладець бадьоро розповів, що відвідав кілька районів Дніпропетровської області і на власні очі побачив, що "основна маса колгоспників завзято бореться за вчасне проведення збирання хліба".

"Скрізь виходи на роботу збільшуються. Настрій основної маси трудящого селянства добрий, воно прагне робити, треба тільки краще зорганізувати його й не послаблювати масово-політичної роботи".

Це голодного літа 1932-го...

Звісно, продовжив Петровський, є й недоліки – зокрема, "незадовільна якість роботи машин" і "незадовільна якість самих машин".

"Комбайни залишають поле з відрізаними колосками, витолоченим, нескошеним, погано вимолоченим хлібом, – найменше 15% всього гуртового збору".

Для покращення ситуації "всеукраїнський староста" (так постійно називали Петровського в газетах, хоча цей титул неофіційний) пропонує такий рецепт: треба "ще рішучіше боротися проти агітації куркулів" і "працювати так, щоб не тільки кільоґрам, а й кожну зернину обовязково зберегти".

Селяни штурмують Кремль?

Інколи в новинах прослизали дивні чутки. Будь-якій людині в Україні було би очевидно, що ось цього бути не могло.

Тож 28 червня 1932-го американська "Свобода" розповіла, що делегація колгоспників з’явилася перед Кремлем і зажадала зустрічі зі Сталіним.

"Відділ чекістів, – стверджувала газета, – пробував селян розігнати, але вони не вступилися. Остаточно вибрана невеличка депутація удостоїлася послухання у червоного диктатора".

Відвідувачі пояснили вождю, в якому скрутному становищі опинилися аграрії, і пригрозили: "Якщо уряд не зробить уступок, то він знайдеться перед великим бунтом селян".

Сталін, перелякавшись, "скликав негайно політбюро" і зменшив норму здачі зерна на 300 000 пудів...

Ні-ні, це не в рубриці "сатира й гумор" або "наш фейлетон". Це – гаряча новина на першій сторінці.

"Чим можеш і як можеш"

Жахливі відомості про масовий голод викликали в зарубіжних українців обурення.

За ініціативою українських громад і товариств Західної України 25 липня 1933-го у Львові створили Український громадський комітет рятунку України.

У відозві містився заклик до всіх українців, де б вони не мешкали, не залишатися осторонь трагедії: "Мобілізуй опінію світа проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні. Допомагай своїм братам на Великій Україні, чим можеш і як можеш".

У Станіславові 19 серпня 1933-го відбулося Велике віче протесту, в якому взяли участь понад 1200 людей. З ухваленої резолюції (яка і сьогодні виглядає актуально): "Політика большевиків на Україні змагає до того, щоб україн. народ стерти з лиця землі та тим робом раз на завжди скінчити з небезпекою війни України проти Москви за незалежну українську Державу".

Завершувалася резолюція так: "Ми, Українці Станіславщині, шлемо нашим братам і сестрам на Придніпрянщині, на Соловецьких островах, на Сибірі і в льохах ГПУ наш гарячий привіт та взиваємо їх видержати в тяжкій боротьбі з московським окупантом".

День жалоби

Українські громади Галичини оголосили 29 жовтня 1933 року Днем жалоби. В приміщеннях "Просвіти" й Народних Домах відбувалися спеціальні акції на знак протесту "проти виголоджування Придніпрянської України більшовиками".

То були не просто мітинги протесту.

В Галичі, наприклад, захід тривав від 13 до 18 години. Виголошували промови, лунали доповіді історичного напрямку, а наприкінці учасники ухвалили резолюцію на підтримку страждаючих від голоду українців.

Схожі акції відбулися в багатьох селах. У церквах пройшли панахиди по загиблих від безхліб’я, а в деяких храмах – приміром, у Маріямполі – після цього оголосили "хвилину мовчання". Також молилися за покращення долі голодуючих в Радянській Україні.

Втім, більшовикам було байдуже до громадської думки за кордоном. Вони продовжували політику терору.

Тож не дивно, що втечі людей за кордон тривали протягом усього 1933 року. І навіть 1 жовтня 1934-го ужгородська газета "Вперед" повідомила, що "люде, які приходять з України, розповідають нечувані страхіття".