"Трохи гризе, що співаю, поки інші воюють" - переможець Голосу країни Михайло Панчишин

Михайло Панчишин (Ptashkin) переміг у двох найбільших пісенних конкурсах України – "Х-факторі" у 2017 році та минулої неділі у "Голосі країни".

Через війну телеканал "1+1 Україна" знімав проєкт у Польщі. Фінансувала виробництва польська сторона, повідомляв Детектор медіа.

У суперфінал "Голосу країни" вийшли двоє військових - Юрій Городецький з 8 ОМБр ім. Лицарів Зимового походу, і Михайло Панчишин – ветеран з Львівщини, який воював у 242-му окремому батальйоні 241-ї бригади.

"Хто б не виграв сьогодні, переможе ЗСУ", - говорили на сцені.

За результатами глядацького голосування переміг 25-річний Михайло Панчишин. Музикант за професією і кухар-кондитер за освітою.

На початку вторгнення він був у складі ТРО Києва. Вивозив людей з Ірпеня та Бучі. Навесні 2022-го у складі ЗСУ воював у Бахмуті. Там отримав поранення.

Переможну пісню "Невідомий герой" він написав і присвятив українським військовим.

Про музику, яка стала його терапією, тренера Артема Пивоварова, бої під Бахмутом та як не зміг вистрелити у росіянина, Михайло Панчишин розповів в інтерв’ю ВВС Україна.

"Відчув відповідальність, що я - голос країни"

ВВС: Коли ви почули на сцені своє ім'я, що ви перемогли у “Голосі країни” – як це було? Що ви відчули?

Михайло Панчишин: У мене відразу такий ком у горлі, стало на плач пробивати. Мене тоді Артем Пивоваров взяв за голову. Звичайно, було приємно, що вибрали мене. Вдячний людям. Я відчув певну відповідальність за те, що тепер я - голос країни.

ВВС: Що ви найперше зробили після перемоги?

Михайло Панчишин: У мене були проблеми з голосовими зв'язками, я не пив газованих напоїв. І перше, що я зробив - випив газований напій разом з іншими учасниками "Голосу країни". Нас приїхали підтримати ті учасники, які ще на "сліпих" вилетіли. І ми з ними чуть посиділи, буквально годинку. Я зразу ліг спати, тому що в нас на шосту ранку був "Сніданок з 1+1". Треба з'являтися свіжим на ефірах. А так хотілося подивитися у телефоні, хто там мені пише. Мене стільки людей привітали.

ВВС: Яким був тренером Артем Пивоваров, не занадто жорстким для вас?

Михайло Панчишин: Він був чудовим тренером. Став найкращим другом, братом. Ми з ним навіть в переписках говорили: "братику, це любов, це любов". Я не знаю, як ми знайшлися. Він щодня мені дзвонив, писав, цікавився. Він вклав у мене стільки енергії, що це просто капець.

"Музика мене витягла"

ВВС: На сліпих прослуховуваннях зазвичай обирають відомі пісні, щоб змусити суддів повернутися. Ви співали авторську пісню "Невідомий герой". Розкажіть історію цієї пісні.

Михайло Панчишин: Все це почалося ще з Бахмута – коли ми були під обстрілами. Бачили, як наші хлопці гинуть. І так шкода було, що про деяких з них не дізнаються. І я, як співак, пообіцяв, що маю щось зробити. Ці слова закладалися в окопі.

Після поранення мені було погано. Мої хлопці поїхали на харківський напрямок воювати, а я лежу. Так сіро було, нічого не хотілося. Музика мене витягла.

Коли солдат виходить з окопу, його потрібно чимось займати. Мої друзі мене підтримали. Запропонували писати музику. Мій друг, саунд-продюсер Дмитро, запропонував зробити цю пісню.

Я дякую всім, що мене так підтримали. Це мене і витягло. Замість того, щоб лежати і думати про погане, створював музику для наших хлопців, яка зараз їм дуже залітає.

Я не прийшов у проєкт обертати крісла чи розказувати, в яких я був боях. Я знаю, що хлопці з десятьма контузіями воюють. Я бачив такі подвиги наших хлопців. І от про це мені хотілося розказати піснею.

ВВС: Музика була для вас терапією?

Михайло Панчишин: Так. І гарно працює наш реабілітаційний центр у Миргороді – ванночки всякі там, масажі. Але коли виходиш звідти, то трошечки тебе перекошує від побаченого. Коли ти потрапляєш у цивільне життя, треба вже якось самому знаходити, ловити моменти щастя.

А яке щастя, коли хлопці воюють, а ти сидиш тут? Тому ця пісня і цей альбом стали тим, що мене змусило зрозуміти, що я тут не дарма. Що я солдат і далі служу українському народу. Отак вона мене витягнула. З’явилася ціль.

Не зміг вистрелити у росіянина

ВВС: Розкажіть про вашу участь у боях. Ви були у Бучі та в Ірпені. У Бахмуті. Яку роль виконували? Який найсильніший ваш спогад з тих днів?

Михайло Панчишин: В Ірпені і в Бучі ми були у ТРО і мали допомагати евакуйовувати цивільних. Не брали участі в боях. Вивозили поранених, загиблих.

Це дало таку злість…І тоді деякі хлопці з нашої роти почали вирішувати, що треба йти в бій. Ми підписали рапорти, що хочемо в ЗСУ, хочемо на фронт.

У травні 2022 поїхали у Бахмут, Харків, знову Бахмут. Моя роль була - гранатометник. Але війна така штука, що я наче приїхав з РПГ стріляти, а на місці все мінялося.

Я не високого зросту, метр сімдесят, і мені було простіше пересуватися в окопах. Бо високим хлопцям тяжко згинатися. Буває так, що ти по сім днів не знімаєш броніка, каску. Це важко. Я іноді розвідував – на лівий окоп забігав, на правий. Виносив пораненого, відстрілювався.

Якось росіяни почали прориватися до нас. Це було біля Миронівки, Воздвиженки. За двадцять вісім кілометрів приблизно під Бахмутом

Вони просто подавляли нас вогнем. Це я розказую про перший випадок, як ми знищили ворога. І от я йду розвідувати. Переді мною - мій побратим Жога. Я його прикриваю і дивлюся на верхній окоп, щоб зверху ніхто не забігав. Прикриваю і бачу – хоп, голова росіянина вилазить.

Я такий націлився на нього, але як це – вбити людину? І поки я думав, минуло десь три секунди, але ніби ціле життя пройшло. У цей час мій побратим дивиться на мене, вистрибує з окопу і стріляє у росіянина. Я тоді зрозумів: "Ох, оце вже починається війна, це вже реальне життя". І тоді почався 14-годинний бій.

Яку я роль відігравав на війні? А там же було все перемішано. Лежить РПГ? Вистрілив з РПГ. Нас вчили на всьому. Поклали кулемета? З кулемета трошечки насипали. Там поранило нашого кулеметника? Хлопець, який заряджав патрони, побіг знімати його позицію. Снайпера немає? Хтось узяв снайперську гвинтівку. Як могли – так і воювали.

У травні отримав поранення біля Бахмута.

ВВС: Ви отримали контузію, травму вуха. Ці травми не заважали під час конкурсу вам співати?

Михайло Панчишин: У мене є постійний такий фоновий біль. Перший час, перші пів року після контузії бувало таке, що пишу музику - і раптово відключається слух. Буває таке, що говорю, а мій голос супроводжується свистом в голові.

Або коли біжиш, починаєш непритомніти. Коли різко встаю, починає в голові колоти. Тому я став повільнішим, стриманішим. Зараз почуваюся краще. Просто контузія – це така штука… Кажуть, скільки в тебе там контузій? Ну, як ти порахуєш, коли воно прилітає і прилітає. І кожен розрив біля тебе, оці хвилі – ці мікроструси.

Місяці пекла у ВЛК

BBC: Як ви проходили ВЛК? Як вас відпустили з армії?

Михайло Панчишин: Це були кола пекла, якщо чесно. МРТ показало, що є травма, але це ж бюрократія. Потрібно кожен папірець мати. Один загубиш – і вже не доведеш, що ти служив.

На це пішли місяці. Коли вторгнення почалося, я був прописаний у Львові, а пішов у військкомат у Києві. І вже при звільненні я приїжджаю в Київ, а мені кажуть, що їдь за місцем прописки. Я за місцем прописки приїжджаю, а там кажуть, у нас тут вас немає на обліку. Доводилося багато їздити туди-сюди.

BBC: На "Голосі країни" ви говорили, що співаєте за тих, хто зараз воює. Як ви вважаєте, розважальний контент, розважальні шоу під час війни робити доречно?

Михайло Панчишин: Я б не сказав, що воно розважальне. Ми зробили добру справу. Гроші з голосування пішли на благодійність. Я розіграю кубок, кошти підуть на благодійність. Я думаю, це блага ціль, а не розважання людей. Ми прославляли українську культуру.

(Кошти, отримані під час голосування, спрямують на закупівлю обладнання для реабілітаційного центру "Незламні" - Ред.)

BBC: Як за вас вболівали побратими, які зараз воюють? Вони надсилали з окопів слова підтримки?

Михайло Панчишин: Підтримували. Мені було приємно, коли писали: "дякую", "ти молодець". Дуже.

"Мене питають, а де ти там воював?"

BBC: Вас не гризло сумління, що от вони там, а ви у Польщі співаєте?

Михайло Панчишин: Після виходу з армії я мав лише благодійні виступи. Жодного разу я з тих концертів не заробив, все віддавав на збори. Багато госпіталів об'їздив, бо тільки сам з госпіталю вийшов. Коли в госпіталь приїжджаю, то спершу думають, що то за хлопець співає?

Потім, коли кажуть, що це переможець "Х-фактора". І вони зразу питають: "А де ти там воював?". Я кажу – там і там. І мені говорять - я теж там був. Хлопці радо приймали. Типу свій прийшов – поспілкувалися, поспівали разом. Я так співати й не дуже хотів. Аби підтримати хлопців.

Так, гризло трохи.

BBC: "Голос країни" знімали у Польщі. Розкажіть, як ви перетинали кордон?

Михайло Панчишин: У мене є посвідчення, що я вже відслужив. У мене у військовому квитку є бойове завдання, яке я пройшов, є печатка про поранення. І все – питань нема. Хлопець служив, хлопець був. Звільнений, то звільнений.

Про росіян у "Голосі країни"

BBC: В історії конкурсу “Голос країни” були різні тренери, різні наставники. Були ті, хто зараз підтримує Росію, – це співак Стас П’єха, співачка Валерія. Колись це шоу було таким – багато російської музики, російські тренери. Зараз все інакше. Що ви про це думаєте?

Михайло Панчишин: Я про них навіть не задумався. У мене одна мета, одна ціль – щоб наші хлопці повернулися живими. Я вдячний тим, хто лишився тут і робить українську музику, хто підтримує, хто долучається до зборів. А про них я навіть думати не хочу. Я дякую тим, хто щось робить. А про тих, хто не робить – навіщо про них думати? Вони свою долю самі обирають.

BBC: У "Х-факторі" якісь пісні ви співали українською, якісь російською. А як зараз ви ставитесь до російських музикантів, музики? Є частина російських музикантів, які виступають проти війни, кажуть, що підтримують Україну, дають концерти у Європі. На них навіть часом українці ходять.

Михайло Панчишин: Головне, щоб ці артисти, які підтримують України, щоб ділом це робили. Наприклад, нашим хлопцям потрібні дрони. Хай нам на дрони дають, на машини, щоб ми мали чим воювати. Нехай там не розказують, що вони за Україну – хай роблять справу. А ми вже подивимося.

"На війні потрібен ККД"

BBC: Ви перемогли в "Голосі країни". Що тепер? Що ви будете робити після цієї перемоги?

Михайло Панчишин: Я в шоці. Буду робити те, що почав. Тепер у мене з’явилася аудиторія. Буду прославляти наших хлопців, буду допомагати зі зборами. Ще хочу, щоб коли хлопці верталися, бо я сам це пережив, щоб чимось їх зацікавлювати. Хочу донести до кожної сім’ї, щоб вони витягнули хлопців так само, як колись з цього стану витягли мене.

Бо хлопці повернуться, і буде багато таких, що не зможуть знайти собі місця у житті. І я хочу після перемоги нести цей меседж: займайте людину якоюсь справою.

Раз уже я став "голосом країни", голосом невідомих героїв, буду відповідально ставитися до того, що люди мене вибрали. Ще більше пісень випущу. У мене вже розписані концерти по фронту. І будемо їхати з волонтерською допомогою. Буду менше лінуватися (сміється). Бо на мені є відповідальність.

BBC: Є митці, письменники, музиканти, які, воюють. А є ті, які їздять з турами, збирають донати. Виходить, що хтось робить вибір воювати – а хтось ні. Це чутливе і дражливе питання. Про це зазвичай не говорять. Є звинувачення. Доходить до хейту і в соцмережах, і в розмовах. Що ви про це думаєте?

Михайло Панчишин: Я думаю, що на війні потрібен ККД (коефіцієнт корисної дії - Ред.). Якщо вони там (на концертах – Ред.) принесуть більший коефіцієнт корисної дії, нехай роблять так. Якщо в окопі корисної дії не зроблять ніякої…У нас були випадки, що людина втекла з поля бою, а ми думали, що він загинув. А треба ж тіло знайти, щоб сім'я виплати отримала. І ми ще дві години бігали, його шукали. Хтось через це отримав контузію, один чоловік інфаркт переніс, шукаючи його. А він втік, не сказавши нічого. Тобто краще зразу бути корисним там, де людина може зробити максимально.