"Я вже віджив своє, але дитину треба рятувати". Як фронт підповзає до міст Донеччини

Хвиля бойових дій наближається до міст на сході України. Російська армія після взяття Авдіївки рухається далі.

"Ми розуміємо, що на нас чекає", — каже Марія, упаковуючи телевізор у своїй квартирі в Костянтинівці. Вона відправить його поштою до Києва перед тим, як вирушити туди з сином.

"Ми цілий день ходимо невиспані, у нас поганий настрій, панічні атаки, постійна депресія. Нам страшно".

У лютому Росія захопила стратегічне місто Авдіївка. Відтоді загарбники просунулися далі на захід, захопили декілька сусідніх сіл.

Україна каже, що її сили тримаються. Але зараз російські війська атакують у п’яти районах уздовж лінії фронту протяжністю 1100 км.

І саме тут, на сході Донеччини, захисники України проходять найжорсткіші випробування.

Люди в таких містах, як Покровськ, Костянтинівка та Краматорськ, зараз стикаються з наближенням лінії фронт, а подекуди і ризиком окупації.

Марії та її матері Тетяні Миколаївні стає все важче в міру просування росіян.

Їхнє місто всіяне ознаками наближення цієї загрози, яка перебуває лише за 30 км.

Майже на кожній вулиці є пошкоджені будівлі. Робітники замінюють позолочені панелі на куполах церкви після того, як їх зірвало вибуховою хвилею від ракетного удару по залізничній станції поруч.

Тривога наповнює холодне повітря цього міста, яке колись було частиною індустріального центру колишнього Радянського Союзу. Росія повільно руйнує міста України, намагаючись їх захопити. Ось чого тут найбільше бояться.

Марія пояснює, що її мама Тетяна залишається тут, але вона впевнена, що з часом і вона поїде за нею.

"Я вже виїжджала двічі. Ну і толку з того?" — каже Тетяна зі своєї квартири. Вона дає нам капці, і це пояснює, чому тут так чисто.

"Скрізь страшно. Вся країна у вогні".

На її очах виступають сльози. Одна справа залишатися вдома стільки, скільки можна, інша справа – ризикувати життям чи стикнутися з російською окупацією.

Якщо вся Україна - зона війни, то Донецька область разом із чотирма іншими - поле бою. Коли їдеш крізь донецькі густі ліси і просторі ландшафти, здається, що ти наближаєшся до вістря цього конфлікту.

Сильні обстріли можна почути на відстані до 40 км, тому тут постійно лунають віддалені звуки артилерії. Саме тут видно ерозію української території.

Стовпи диму йдуть з напрямків Авдіївки, міста, яке Росія нещодавно захопила, та Горлівки, яку вона контролює з 2014 року.

Росія використовує свої розміри, перевагу в повітрі та великі запаси боєприпасів, щоб продовжувати натиск, у той час, коли західна військова допомога Україні закінчується або заблокована.

Поруч лежить широка долина з кількома водоймами. Саме цей природний ландшафт, за словами України, дозволить її силам "стабілізувати" лінію фронту.

Можливо, після хаотичних відступів у минулому українські генерали готові зараз тимчасово поступитися територією в надії, що її можна буде звільнити в довгостроковій перспективі.

Вздовж лінії фронту є люди, яких українці називають "ждунами". Це зневажливе слово стосується тих, хто налаштований проросійськи і чекає на окупацію.

Але це не про всіх, хто ігнорує пропозиції евакуюватися. Дехто просто відмовляється покидати свої домівки і вже звик до постійної небезпеки.

Валерій не з них. Після того, як обстріли двічі сталися поруч з його будинком у місті Торецьк, він погоджується на евакуацію і забирає свої речі та онука Дениса.

Російські війська - всього за 5 км. Сусіди Валерія бажають йому добра, але все одно відмовляються виїжджати. Він з онуком сідає в броньовану поліцейську машину.

"Я вже віджив своє, — каже нам 67-річний чоловік на іншому кінці свого маршруту в Костянтинівці. — Але маленького треба врятувати".

"Я 20 років відпрацював у шахті, я нічого не боюся, а за нього хвилююся", — додає він.

Денис, якому 14 років, схвально киває. "Мій останній друг виїхав три тижні тому", — каже він.

Для сімей з дітьми евакуація з прифронтових населених пунктів є обов'язковою. Попри це, в Торецьку залишилося 15 дітей.

Антон Пронь з евакуаційного загону поліції "Білі янголи", який допомагає евакуювати людей із прифронтових міст, каже, що ситуація погіршується з кожним днем.

"Тут постійні обстріли та артилерія, – каже він. - Весь час працює авіація противника. Росіяни скидають бомби на житлові будинки".

Сьогодні залізничний вокзал у сусідньому місті Краматорськ є останньою зупинкою як для військових, що прибувають, так і для місцевих жителів, які все частіше вирішують виїхати, навантажившись сумками.

Віддалений гуркіт артилерії повертає до реальності. Пари тримаються в довгих обіймах на платформі, обабіч якої стоять вантажні поїзди для захисту під час ракетного удару.

У 2022 році тут від такого удару загинула щонайменше 61 людина. Сліди від осколків досі випалені на бруківці.

Ми зустрічаємо Аллу, яка чекає на потяг до Києва. "Рік тому ми ще сподівалися, що буде допомога від Заходу, що у нас спрацює контрнаступ. Зараз це вже не так ", — каже вона.

"Раніше люди вірили, але зараз - ні".

Україна сподівається, що колись її східні землі знову будуть безпечними для життя. Наразі незрозуміло, куди повертатимуться ці пасажири, що від'їжджають.

Якщо російський наступ набиратиме обертів у Донецькій області, то на питання, де вони зупиняться, буде все важче відповісти.

Матеріал підготовлено за участі Ганни Чорноус та Скарлетт Бартер.