Повернення до Херсона. Дуже особиста історія

Десятки разів у голові прокручувалася думка: я підіймаюся сходами багатоквартирного будинку в Таврійському мікрорайоні, дістаю ключі від квартири, відчиняю двері. Кожен рух я бачив так ясно і чітко, що міг би описати все до найдрібніших деталей: дзвін брелока, скрип дверей, прискорене дихання від підняття на поверх.

Я марив цим моментом.

У періоди зневіри думав, що цього може ніколи не трапитися. А в середині жовтня я абсолютно чітко розумів: звільнення Херсона вже скоро.

Увесь період окупації рідного міста я перебував в інших регіонах України. Жив на заході та в центрі. Але тягнувся у робочі відрядження на південь: стійкий Миколаїв, звільнені села Херсонщини, суворі містечка Донбасу. Щоб розповідати про тих, хто б'ється за Батьківщину.

Спочатку я картав себе за те, що не виходив із херсонцями на площу Свободи у березні-квітні, не тримав камеру разом з прапором перед озброєними російськими окупантами, не описував ці події зсередини.

Коли викрали мого друга-журналіста з Каховки, а інших колег почали шукати, я змирився з тим, що рішення виїхати було правильним.

На початку листопада відчуття скорого повернення додому наростало. Я ледве встигав опрацьовувати матеріали, зібрані під час останньої поїздки до вже звільнених Великої Олександрівки і Високопілля. Гортав стрічку новин, говорив з людьми. Готувався до такої очікуваної мандрівки в рідне місто.

А в голові крутився епізод із ключами.

Коли в місто зайшли ЗСУ, ми з херсонськими друзями вже були напоготові. Пів дня на збори. Якісь 1 000 кілометрів, між якими чотири години сну - і я на добре знайомому Миколаївському шосе, за лічені хвилини від мрії.

Колись дорога з Миколаєва до Херсона займала 40-50 хвилин у спокійному темпі. Сьогодні цей шлях триває години дві. Уздовж траси - пошматовані снарядами будинки і підприємства, знищений придорожній ринок. У Шевченковому вже не продають популярні чебуреки.

Вирви від мін на асфальті, розтрощена військова техніка і цивільні автівки, які окупанти забирали у місцевих. Поламані й голі дерева. Поламані долі й життя.

Ми ще мусимо їхати в об'їзд через села, бо частина дороги сильно зруйнована і небезпечна. Ледь не на кожному повороті в селі караван автівок зустрічають діти з українськими прапорами.

Мене починає "накривати". Я намагаюся одночасно кермувати, записувати відео і фотографувати на смартфон.

Чорнобаївка. Міжнародний аеропорт "Херсон". Знищений аеровокзал. Довкола аеропорту - десятки укріплень, наритих росіянами. А ще - металеві покручі, на яких вони сюди приїхали. Пошматовані військові вертольоти з літерою "Z" уже ніколи не піднімуться в небо, щоб убивати людей і руйнувати країну.

А от злітно-посадкова смуга пройшла "краш-тест" і підрядник, який займався нею напередодні війни, може записати цей об'єкт у своє портфоліо як особливу історію успіху.

Колись я літав звідси у Стамбул і Люблін. А ще були плани на Відень і Тбілісі.

Я заїжджаю в Херсон.

На в'їзді біля стели гуртуються військові і цивільні з прапорами. Крик, сльози, обійми і подяки.

На проспекті Ушакова ще висять білборди "Россия здесь навсегда". А на площі Свободи - синьо-жовта ейфорія. Це місцевий Майдан, де люди збиралися на головні мітинги та акції: громадські, політичні, розважальні. Центр Херсона. Тут місцеві виганяли окупантів, тут же зустрічають захисників. Іще тиждень-два тому за український прапор тут могли вбити.

Сьогодні ж він майорить усюди: від будівлі адміністрації і центру площі, до автівок балконів. Люди просто огортаються ним і гуляють, обіймаються, вітають військових квітами і поцілунками. Український Херсон повернувся додому.

Довкола - знайомі обличчя. Викладачка з університету, однокурсниця, знайомий фотограф, підприємець чи просто хтось із кола професійного спілкування. Вони теж пізнають мене, підходять вітати.

Швидко наступає темрява. "Тусовка" на площі поволі зменшується. У перші дні звільнення це єдине місце, де херсонці намагаються вийти на зв'язок зі світом завдяки системам Starlink. Ледве вдається зловити інтернет і передати фото колегам.

…я піднімаюся сходами багатоквартирного будинку в Таврійському мікрорайоні, дістаю ключі від своєї квартири. Тут холодно, темно і порожньо. У Херсоні немає світла, води, централізованого опалення, майже відсутній мобільний зв'язок. Під час відступу росіяни підірвали електропідстанції і котельні, зруйнували інфраструктуру зв'язку.

23 лютого я почав робити вдома ремонт. Досі сміємося з цього разом із друзями. Після побачених за ці місяці руїн по країні заштробовані стіни, шматки бетону і гармидер від перестановок сприймаються як щось пов'язане з війною. У квартирі жахливий запах із каналізації. Мабуть, багато пилу. Його просто не видно.

До мене прийшов Саня - друг, який із перших днів великої війни став до лав тероборони. І весь час окупації жив у Херсоні.

За чаркою витриманого каховського коньяку на кухні я слухаю його історію про перші бої в Херсоні. Ми обов'язково розкажемо її світу. Як і багато інших про Херсон.

Проте війна не дає забути про себе. Гучні виходи і звуки вибухів у Херсоні.

В окупації залишається велика частина лівобережної Херсонщини.

Я залишаюся тут, щоб фіксувати життя людей після деокупації. Місто починає відновлення. Ремонтні бригади працюють 24/7, щоб повернути блага цивілізації. Українські банки, супермаркет, поштові сервіси, мобільні оператори та інші компанії намагаються відкрити свої відділення.

У Херсоні скучили за українськими продуктами і цифровізацією.

Але найбільше - за відчуттям свободи.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!