Сум за селом і присмаком літа з дитинства у романі "Спитайте Мієчку"

Читацька рецензія Ксенії Циганчук на книгу "Спитайте Мієчку" Євгенії Кузнєцової, яка увійшла до Довгого списку у номінації "Книга року ВВС-2021".

Два роки тому я відвідувала хрещену, що живе у селі у Черкаській області (це доволі далеко від мого рідного міста). Якщо спробувати пригадати, коли я там була до того, то… вже й не згадаю.

Це місце ніколи не було для мене шелтером, як називають своє село головні героїні роману Євгенії Кузнєцової, швидше навпаки. У дитинстві мене примусово вивозили туди на цілих п'ять тижнів.

Хай там як, я дуже добре пам'ятаю, як за величезним столом збиралася велика родина (приїжджали з усієї України). Тітки, дядьки, бабуся, дід, кузени та кузини, тато, мама…

Я навіть досі пригадую смак вареної картоплі, м'яса, огірочків, помідорок з городу і багато інших смаколиків. Гучні розмови і сміх, новини, що кожен із задоволенням розповідав.

Потім я виросла і майже перестала приїздити до села: лише раз ні кілька років.

І ось два роки тому я вперше подивилася на тітчине подвір'я (діда та бабці вже давно немає) по-іншому. Воно несподівано стало якимсь маленьким і ніби самотнім. Тітка моя живе сама, уже у віці, тож їй важко доглядати за усім. Колись тут були кролі, курки, гуси, свині, а тепер лише кілька облізлих курок.

І саме у цей момент я чітко усвідомила, що так, як раніше вже ніколи не буде. Багато з тих, хто сидів за тим столом, подався у засвіти, а дехто виїхав за кордон у пошуках кращої долі.

На перший погляд, книга Євгенії Кузнєцової про сестер, що заплуталися у власному житті, вважають себе лузерами, а тому приїхали на літо до бабусі. Так би мовити, сховатися від усього. А проте зміст роману значно глибший, ніж можна було б подумати.

Ми всі пам'ятаємо, як любили літо у дитинстві, як чекали на нього. Тільки от літо у дитинстві і літо у дорослому житті - два різних літа. Літо з дитинства має присмак безтурботності і радості. У дорослому житті воно майже не відрізняється від весни, зими чи осені.

Ця книга має присмак літа з дитинства - попри проблеми, що примусили кожну із героїнь несподівано приїхати до шелтеру, вона видається легкою і майже безтурботною. Майже. Бо, читаючи, згадуєш близьких та друзів, згадуєш власні помилки, які б ніколи не бажав чинити, але… таки вчинив.

Це книга про те, що все минає. Що так, як раніше, ніколи не буде. Про цінність родини, тихих розмов, буденного життя. Про те, як важлива підтримка, а ще існування місця, куди можна було б втекти у будь-який момент. Місця, де тебе чекають і радо приймуть. Де тебе зрозуміють.

Ця книга про вибір. Хочемо ми того чи ні, ми все одно мусимо робити вибір. Інколи це настільки складно, що не хочеться нічого вирішувати. Проте "ніщо не зупиняється, хай як ми робимо вигляд, що ставимо життя на паузу".

Бабця Теодора вміє вислухати своїх онучок, приймає їх такими, як вони є, і не допитується, коли вони не хочуть розповідати.

Але пізніше ми дізнаємося, що це вміння, ця мудрість життя, приходить із досвідом. На жаль. А в молодості багато з нас роблять помилки, про які будемо шкодувати до скону. Теодора вибачається перед своєю донькою, Марією: "Я з тобою не вміла бути, як і з дівчатами. Вибач, що я навчилась бути такою тоді, коли тобі вже було це не треба".

Це книга про те, що варто пробачати. А часом можна і не пробачати. Ця книга про те, що люди живуть, як вміють. Про те, що інколи люди роблять боляче не тому, що хочуть, а тому, що чогось не розуміють. Або тому, що вперті віслюки. Але чи воно того варто?

"Та я була трохи кращою, ніж моя мама. Вона не змогла мені простити ці кущі і цю хату. Але вона би простила обов'язково, якби довше прожила". Так каже Теодора своїй донці, і з цієї фрази ми розуміємо, що вона вже давно пробачила матір за її ставлення.

А ще ця книга про те, що скільки б років нам не було (навіть дев'яносто шість, як Теодорі), ми все одно буваємо непевними, як вчинити, все одно робимо помилки, все одно боїмося. Чому так? Бо усі живуть уперше.

Книга про те, що хочеш ти того чи ні, але таки доводиться дозволяти життю бути таким, як воно є, і… відпускати людей, які відходять у вічність.

Це книга про те, що варто жити не лише для інших, а й для себе. І про те, що час не повертається. Як би ти цього не хотів.

Роман Євгенії Кузнєцової "Спитайте Мієчку" змушує нас усміхатися, а подекуди і плакати.

Чи звернули ви увагу на ще одного, надзвичайно важливого персонажа? Це будинок, що стоїть уже бозна-скільки часу, який безліч разів ремонтували і змінювали, але він досі грає свою головну роль - роль шелтеру для усіх, хто у розпачі.

Бабуся Теодора збудувала прихисток, де мала змогу сховати дітей, а потім і онуків від життя: "Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись".

Попри смерть Теодори, історія родини продовжується. Вона знову велика, адже народилося чимало дітей.

Роман Євгенії Кузнєцової - це роман про життя як воно є. Про те, що найважливіше - відносини між людьми. Найперше - між близькими. Бо, як казала Ліна Костенко: "Головне у цьому житті - набутися разом".

Інколи мені складно було читати цей твір - надто вже нагадував власне життя. Але хіба це не найважливіша риса хорошої книги - впізнавати в описаних подіях справжнє життя?

Ця книга просякнута мудрістю, добротою і спогадами. Для кожного читача - спогадами власними.

Читаючи, замислюєшся про те, що рано чи пізно нам доведеться прощатися із нашими найближчими. Хіба варті якісь дрібні непорозуміння того дорогоцінного часу, що ми могли б щасливо прожити із рідними та друзями?

Поки писала рецензію, звечоріло. Час минає швидко - і оком не змигнеш.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.