"Якщо впаде Харків, впаде вся Україна". Репортаж з лінії фронту
У перші дні вторгнення Харків опинився під вогнем російських військ. Відтоді його регулярно бомблять й обстрілюють, десятки цивільних вбили, а сотні отримали поранення.
Кореспондент ВВС Квентін Соммервіль та оператор Даррен Конвей провели тиждень на передовий, пліч-о-пліч з українськими бійцями, що протистоять російському наступу.
Репортаж містить матеріали, що можуть видатись жорстокими.
Перша жертва війни - час. Запитайте молодого солдата на фронті, коли стався напад, або літню жінку на лікарняному ліжку, коли її будинок обстріляли, і вони подивляться на вас розгублено.
Добу тому чи дві? Дні перетворилися на одне ціле, скажуть вони вам.
У Харкові, другому за розміром місті України, час став еластичним. Місто лежить біля кордону з Росією, артилерія та авіація бомбардують його щоночі. Два тижні видались вічністю, але мирний час згадується так, ніби це було вчора.
На тлі застиглого краєвиду на північно-східній околиці міста стоїть 21-річний лейтенант Євген Громадський. Поруч - викопані траншеї. За 900 метрів через засніжене поле російська артилерія веде обстріл зі своїх позицій. Українці відповідають. Лейтенант Громадський рахує залпи, здіймаючи вгору то праву, то ліву руку.
Ми щойно познайомились, але я вже знаю, що минулого тижня його батько Олег загинув, захищаючи місто, а лейтенант Громадський - представник сьомого покоління військових у його родині. Він планує восьме - у вільній Україні.
Ось як він описує те, що відбувається на лінії фронту: "Диверсійні групи промацують наші позиції, йдуть прямі танкові бої. Спочатку стріляють з мінометів, а потім танки обстрілюють наші позиції".
Тактика білого прапора
Ми пересуваємось лінією фронту з позиції на позицію. Всередині його бронетранспортера висить кашкет російської армії - їхній перший трофей.
"Відстрілюємося протитанковими керованими ракетами та звичайною стрілецькою зброєю, - продовжує він. - Вони кидають танки, розбігаються, народу завжди багато".
З переднього сидіння лейтенант Громадський розповідає: "Іноді вдаються до такої тактики - спочатку підіймають білий прапор над своєю технікою, потім підходять ближче до наших позицій. Коли ми підходимо і ніби беремо їх у полон, вони відкривають вогонь по наших військах".
У понеділок (а може, днем раніше - Громадський вже точно не пам'ятає) їхню позицію атакували два російські танки та бронемашина.
"Не хвилюйтесь, ми добре захищені", - каже він, вказуючи на купу керованих протитанкових ракет "Джавелін" американського виробництва. На корпусах написано "Lockheed Martin, Техас". Поруч лежать британські легкі протитанкові ракети нового покоління (NLAW). "Знищує навіть найсучасніші танки", - обіцяє на своєму сайті фірма-виробник Saab.
На вулиці страшенно холодно. Біля ніг лейтенанта Громадського граються двоє цуценят. Він взутий у білі кросівки Puma.
"Тут треба діяти швидко", - каже він.
У цій війні українці імпровізують. Уряд чимало критикували за недостатню підготовку, і тепер людей поспіхом доставляють на фронт. Регулярна армія об'єднується з силами територіальної оборони.
Я спостерігаю, як на збірний пункт на східній околиці міста прибувають автобуси із сотнями вже екіпірованих солдатів. "Де мій бронежилет?" - запитує один. "На фронті отримаєш", - кричить офіцер, і за кілька хвилин вони зникають.
Деякі з них служитимуть у підрозділі лейтенанта Громадського та працюватимуть разом з медиком на прізвисько "Жнець".
"Про смерть із косою чув?" - запитує він. Він також командує лінією оборони на околиці села, де багато будинків вже зруйновано або пошкоджено внаслідок російських обстрілів.
"Як воюють росіяни?" - запитую я його. "Вони б'ються, як дурні тварини, - каже Жнець. - Воюють як у 1941 році - не маневрують, просто наступають і все. У них багато людей, багато танків, багато машин, а ми воюємо за свою землю, ми захищаємо наші сім'ї. Неважливо, як вони воюють, бо ми б'ємося, як леви, і вони не переможуть".
Тилова польова кухня розмістилася у кав'ярні. Армійський кухар - кремезний чоловік у в'язаній шапці - пропонує нам гарячий борщ. "Сметану кладіть", - наполягає він. Тут купа випічки й печива, яке виробляють для військових місцеві фабрики.
Я сиджу поруч з 30-річним комбатом Сергієм. "Бачимо ворога, вбиваємо ворога, жодних розмов - ось і все", - каже він. Він хоче знати, звідки я. Я розповідаю йому, а він запитує, чи правда, що британські добровольці приїхали воювати за Україну. "А які літаки ви нам дали?" - каже він, доїдаючи свій борщ.
На сході та півдні України російські війська просуваються вперед. Російська армія зустріла рішучіший опір, але продовжує брати міста. І при всій своїй мужності українські солдати усвідомлюють, що цього недостатньо. Вони в один голос кажуть, що їм потрібна протиповітряна оборона і закрите небо для бойової авіації Росії.
Я сідаю в іншу броньовану машину. Два тижні тому вона розвозила готівку міським банкам, а наразі допомагає військовим. Ми їдемо містом з його широкими бульварами і гарними будівлями і дістаємось до житлового комплексу радянських часів. Там я зустрічаю Євгена - кремезного рудобородого чоловіка, що нагадує вікінга.
"Якщо впаде Харків, то впаде вся Україна", - каже мені 36-річний Євген. Він служить у розвідувальній групі, яка працює біля багатоквартирних будинків. Деякі квартири отримали прямі влучення, а на автостоянці стоїть пошматована ракетним ударом автівка.
Чого немає тут, у Харкові, так це здивування через напад Росії.
"З 2014 року ми знали, що вони прийдуть, можливо, за рік, 10 років або 1000 років, але ми знали, що вони прийдуть", - каже Євген.
О 04:55 24 лютого Євгену зателефонував друг і повідомив, що атака ось-ось розпочнеться. "Потім я почув, як ракети обстріляли наше місто", - каже він. Відтоді він додому не повертався.
У центрі Харкова - ніби інший світ. Через безперервні російські обстріли більшість мешканців півторамільйонного міста втекли. Лише кілька районів не зазнали руйнувань. Вранці в аптеках, банках, супермаркетах та на АЗС ще можна побачити черги - жителі, що залишилися в місті, запасаються продуктами. Влада вдається до величезних логістичних та гуманітарних зусиль, щоб Харків продовжував функціонувати.
Я прямую до міської лікарні №4, щоб зустрітися з Олександром Духовським, завідувачем педіатричного відділення. Під спецодягом він носить футболку з написом Маямі-Біч 2015 з американським прапором. Він не був дома вже кілька тижнів.
Олександр сміється, коли я згадую російські заяви про те, що вони не обстрілюють цивільні об'єкти. Потім мовчки веде мене коридорами, де повно жертв російських атак. Їх розміщують у коридорах, бо під час обстрілів у палатах з великими вікнами хворим небезпечно. Більшість людей отримали поранення, сидячи у себе вдома.
На першому поверсі розташоване дитяче реанімаційне відділення. Крізь вузькі вікна ллється яскраве сонячне світло і переливається на позолочених іконах над постом медсестер.
Поруч на ліжку лежить восьмирічний Дмитро. З-під ковдри виглядає рука - вся у синцях і крові. Його обличчя вкрите подряпинами і шрамами, праве око не закривається. Кілька днів тому лікарі витягли у нього з-під черепа кулю.
Є надія, що він повністю одужає, але наразі Дмитро у важкому стані, а під його ліжком висять трубки, через які з його тіла у пластикові пляшки виводять рідину. Тонка ковдра з крихітними трояндами, що вкриває його тіло, підіймається і опускається у такт його диханню.
Володимир Путін каже, що хоче демілітаризувати Україну. Натомість він створює "нічийну землю", нейтральну смугу. Вночі у місті майже повне затемнення. Російські снаряди ритмічно рвуться всю ніч.
Харків колись був столицею України - тут є парки, собори, музеї і театри. Тут також розташований авіаційний завод Антонова та виробники танків і турбін.
Тепер все місто - на лінії фронту.
І це теж не повинно викликати подив. За останні 10 років російський сценарій ведення війни був відпрацьований у Сирії: оточити, взяти в облогу та тероризувати населення. В Україні, як і в Сирії, цивільних вивозять автобусами з рідних міст, оскільки російські війська продовжують наступ.
Але Україна невпинно чинить опір.
Я зустрічаю розвідувальну групу з протитанковими ракетами у кузові авто. Я знову прямую до околиць міста, йду через пустир. Дорогою бачу дві АЗС, зруйновані артилерійськими обстрілами.
На снігу - з десяток замерзлих трупів російських солдатів. Вони лежать, як воскові постаті, з витягнутими руками і замерзлими скуйовдженими бородами.
Кишки одного з них розкидало по всьому подвір'ю. Навколо його тіла криваво-червоні сліди. В них забрали зброю, і я запитую Уту, одного з офіцерів, що супроводжують мене, що буде з тілами.
"А ви як думаєте, що буде? Залишимо їх собакам", - каже він, знизуючи плечима.
Тут на околицях Харкова, де ще два тижні тому йшло буденне життя, час ніби зупинився.
