Як працюють українські шахтарі під обстрілами на Донбасі

Уявіть, що ви шахтар, який спускається в глибокий, старий і хиткий шахтний колодязь.

А тепер уявіть, що ви робите це в зоні бойових дій.

"Страшно, але що поробиш? У нас не так багато варіантів", - каже 30-річна українська медсестра Іра Юсько, похмуро посміхаючись, коли вмикає налобний ліхтар на вугільній шахті Торецька на Донбасі.

Навколо неї понад десяток шахтарів - з уже замазаними брудом обличчями - у темряві йдуть до залізного ліфта, що деренчить, чекаючи, щоб забрати групу на 800 метрів під землю на шестигодинну зміну.

"Ми намагаємося бути позитивними. Але важко на душі. Депресивно. Зараз жахливі часи. Вдома теж сумно - дружини немає", - каже Віталій Вахордер. Половину життя він провів на Торецькій шахті. Його сім'я нещодавно поїхала на захід до безпечніших місць.

Зовні гуркіт і хрускіт артилерійського вогню відлунює пшеничними полями від лінії фронту - за 4 км південний схід, де російські війська намагаються завоювати позиції, стикаючись із запеклим українським опором.

"Люди спускаються в шахту, знаючи, що можуть не піднятися. А коли таки піднімуться, може статися все, що завгодно - місто постійно бомблять", - каже Анатолій Шолохов, заступник голови Торецького об'єднання шахтарів, дивлячись, як закриваються двері ліфта. 69-річний шахтар народився у цьому місті, й колись був його мером.

Вугільні шахти з териконами, що височіють на горизонті, наче темні піраміди, були визначальною рисою Східної України вже понад століття. Вони забезпечували Російську імперію, а потім і Радянський Союз, більшою частиною енергетичної сировини. Але розпад СРСР у 1991 році, останні вісім років сепаратистського конфлікту з проросійськими збройними формуваннями та новий наступ Кремля разом змусили більшість шахт закритися.

Однією з багатьох проблем сьогодні є те, що останні закриття шахт відбуваються раптово та без належних заходів безпеки, що призводить до затоплення старих шахт високотоксичною водою, яка загрожує отруїти місцеві річки.

"Небезпека настає, коли зупиняються кілька шахт одночасно, - каже Анатолій. - Не можна проконтролювати, куди потраплять підземні води. Якщо вони вийдуть на поверхню, буде катастрофа. Вся ця територія стане непридатною для проживання. Отже, над нашим містом нависла екологічна криза. Нехай Бог не дасть цим шахтам зупинитися. Якщо роботи припиняються і вода починає заливати шахти, це може призвести до катастрофи".

Тут, у Торецьку, досі працюють лише дві шахти - одна з них раніше називалася Дзержинського на честь засновника комуністичної таємної поліції.

Коли їдеш із заходу, повз блокпости української армії, до майже порожнього міста з його архітектурою та пам'ятниками радянських часів - здається, що потрапляєш у минуле. Радянська червона зірка все ще висить на вершині однієї з найстаріших веж Торецької шахти, яка вперше почала видобувати вугілля в 1930-х роках і була сильно пошкоджена під час Другої світової війни. Здається, шахта не зазначала жодних покращень після останнього ремонту в 1955 році.

Одного сонячного ранку минулого тижня співробітники провели тут екскурсію для відвідувачів. Гігантські іржаві механізми стоять біля звивистої залізничної колії, де самотня робітниця вручну штовхає шахтні візки до дерев'яного сараю. Два гігантських відвали шлаку за шахтою частково вкриті деревами та підліском. Величезне дерево проросло крізь одне старезне барабанне колесо. Над головою зловісно скриплять дошки, коли працівники йдуть по мосту від шахти назад до душового блоку - наразі там немає води, як і в решті міста, через блокаду на сусідньому каналі через війну.

"У цьому місті ніде немає води. В туалет ходиш - а як змивати? Коли йде дощ, усі в нашому будинку виходять збирати дощову воду", - каже Віталій.

Від початку російського наступу на початку цього року в місті залишилася лише третина персоналу шахти - дехто через відданість самій шахті, але переважно з фінансових причин.

"Я працюю тут двадцять років. Після школи я пішов одразу на шахту. Інших професій тут немає. Немає заводів. Ми заробляємо від 8 000 до 10 000 гривень на місяць, і при нинішніх цінах це нічого, дріб'язок, не краще за студентську стипендію", - каже Юрій Подлуцький.

Загалом шахтарі, здавалося, не дуже хочуть давати оцінку війні або безпосередньо Путіну. Багато з них російськомовні і, схоже, прагнуть уникати тем, які можуть викликати суперечності у згуртованій громаді. Але кілька чоловіків зізналися у сильній ностальгії за радянською епохою та часами, коли українці та росіяни працювали пліч-о-пліч на шахтах.

"Хочеш Путіна чи ні, а нам ще жити і працювати. Тут багато "совєтів", - каже Віталій. - Я вважаю себе просто місцевим. Для деяких з нас рідна мова - російська. Але ми всі живемо під одним небом".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!