"Такої солідарності я давно не бачила". Історії жінок, які поїхали з України
- Георгій Ерман
- BBC News Україна
Понад 3,5 млн українців вже залишили країну через війну. Більшість людей, які перейшли кордон, - жінки та діти. BBC News Україна розпитала кількох з них, як вони почувають себе в нових умовах і які плани будують на майбутнє.
"Я такої солідарності вже давно не бачила"
У мирному житті Ольга Пошуруєва мала приватну психологічну практику та викладала танго в Ірпені, де жила з чоловіком та двома дітьми.
В перший день російського нападу чоловік пішов в територіальну оборону, а вона залишилася вдома з донькою та сином.
"Сусідній Гостомель утюжили, діти були налякані, я теж. Думала, чи зможу я виїхати хоч кудись? Наступного дня ледь знайшли машину, і з Ірпеня через Стоянку виїхали", - розповідає вона.
Ольга з дітьми поїхала до Львова. Син, якому нещодавно виповнилася 18 років, залишився у місті допомагати волонтерам, які плетуть сітки і працюють з переселенцями, а Ольга з донькою-школяркою поїхала в Польщу до міста Лодзь, де їх прихистив друг родини.
"У Польщу поїхали, бо я хоч трохи мову знаю і це для мене більш менш зрозуміла країна. Я все ж розраховую повернутися додому, коли все це закінчиться, відбудовувати Ірпінь і знову там жити", - каже Ольга.
За її словами, поляки демонструють надзвичайне почуття солідарності.
"Від поляків я бачила лише бажання допомогти і сильне співчуття. На польському кордоні нас намагалися нагодувати, дітей якимись солодощами розрадити. Малим напакували рюкзаки розмальовками та олівцями. У Кракові в дитячому центрі волонтери безкоштовно проводили заняття з дітками, а паралельно була група для мам", - розповідає Ольга.
Вона вирішила не оформлювати статус біженця, а скористатися тимчасовим захистом, який надає ЄС.
Зараз Ольга вчить польську і шукає роботу.
"Місцеві чиновники кажуть, що поки що немає розпорядження, що з нами робити і як оформлювати на роботу", - розповідає вона.
Її донька пішла вчитися до місцевої школи, де їй видали безкоштовно канцтовари, рюкзак і підручники, і дали додаткові заняття з польської.
Після війни Ольга хоче повернутися на батьківщину.
"Я хочу повернутися додому, коли все це закінчиться, відбудовувати Ірпінь і знову там жити".
"Сказали грошей немає, але ви тримайтеся"
29-річна Катя Кравчук до війни працювала лікарем-наркологом в двох приватних медичних центрах у Києві.
Переночувавши ніч у київському метро, вона поїхала до батьків на Житомирщину. Але її село розташоване неподалік від військового об'єкту, війна майже одразу прийшла і туди - зі звуками вибухів.
"Ми довго думали, чи варто виїжджати чи ні. І вирішили, що краще деякий час побути за кордоном. Поїхала я, дружина мого брата і дві племінниці", - розповідає Катя.
Ще однією причиною виїзду була роботи. Центри, в яких Катя працювала, закрили. Сотні наркозалежних залишилися без допомоги, а працівникам виплатили лише чверть зарплати за лютий - "через форс-мажор". Навіть тим, в кого родини і необхідно платити за оренду.
"Сказали війна, грошей немає, але ви тримайтеся. Я не розраховую на те, що вони відновлять роботу. У Польщі я бачу можливість працювати, і себе утримувати, і батькам допомагати", - каже Катя.
Евакуацію Каті та її близьких організувала польська фірма з виготовлення вікон Fakro, яка має заводи в Україні і вирішила евакуювати родичів своїх співробітників.
"Хоча ми віддалені родичі тих працівників, але нас взяли. Це заслуга поляка, директора цієї фірми, він особисто людей розвозив. Саме вони орендували готель, в якому я зараз живу, і всю інформацію ми отримуємо через волонтерів і працівників цієї фірми", - розповідає вона.
Катю та двох її племінниць розмістили у готелі в гірськолижному містечку Криниця-Здруй.
Вона каже, що в переселенців чудові умови - власні номери з санвузлами на кожну родину, в готелі є пральні машини та кухня. Від евакуйованих вимагають лише прибирати і чергувати на кухні.
"Нам сказали, що скільки потрібно, стільки будемо тут жити", - каже вона.
Визначеності щодо того, скільки лишатися в переселенців немає.
"Я з усіма спілкуюся тут, у всіх стан повної невизначеності - чи повертатися в Україну, чи тут лишатися і освоювати нову професію. Люди розуміють, що звичного життя вже не буде, тому закрадаються думки лишатися тут і освоювати якусь професію".
Катя планую отримати PESEL - документ на кшталт ідентифікаційного номера, який дозволяє працевлаштуватися і шукати роботу психологом чи психіатром, проводити онлайн-консультації.
Вона надає допомогу переселенцям.
"Місцеві дізналися, що я психіатр, і один ксьондз до мене прибіг увечері, просив, щоб я допомогла з однією жінкою-біженкою, в якої була істерика, в неї дім спалили. Я пішла, говорила з нею, заспокоювала".
Катя вже вчить польську мову.
"Я хочу почуватися комфортно на польській території і бачу, що полякам приємно, коли розмовляєш польською".
Поляки, за її словами, дуже підтримують українців.
"Дуже емпатичні, можуть підійти в автобусі, сказати, що Путін - х…. Вони за нас дуже переживають".
"Чехи - неймовірні люди, вони дуже нам допомагають"
Інна Поляк до війни працювала продюсером політичного токшоу телеканалу Україна 24.О 5 ранку 24 лютого вона прокинулася від звуку літаків, які пролетіли прямо над її будинком в Ірпені."Моя донька закричала: мамо, це що війна? Ми помремо?" - згадує вона.
Інна з донькою Мирославою деякий час ховалися в під'їзді будинку, а потім в "бомбосховищі з вікнами" Академії фіскальної служби в Ірпені (вже після їхнього від'їзду цю будівлю обстріляють російські війська).
"Потім з'явилися чутки, що в місто проникли кадирівці, ми боялися, що оскільки їм все одно, кого вбивати, то вони у вікна бомбосховища просто закинуть гранати і всі ляжуть. Моя Мирослава дуже нервувала, не могла спати, їсти, гризла пальці до крові", - розповідає жінка.
1 березня Інна з донькою через зруйнований міст в Романівці залишили Ірпінь, українські військові відвезли їх на вокзал. Через кілька днів дісталися Польщі, звідки їх забрав знайомий з Чехії.
Інна розповідає, що завдяки інтересу до біатлону кілька років тому познайомилася з чеською родиною, яка і запросила їх з донькою додому у невелике місто Угерський Брод у Моравії. До переїзду вона була частково готовою, бо вже кілька років потрохи опановувала чеську мову.
"Я фанат Чехії, знаю їхні фільми, мені подобаються їхні традиції та спосіб життя", - каже вона.
Вже на третій день після приїзду Інна оформила візу.
"Чехія дає на рік візу, страхування і можливість працювати, дати дітям безкоштовне навчання. Для мене це дуже гарний варіант, тому що я знаю мову", - розповідає вона.
"Тут неймовірні люди, вони нам всім допомагають. Мешканцям, які беруть на проживання українців дають пільги на компослуги. Чехи вважають, що українці їх захищають, і за це вдячні".
Інна пройшла співбесіду у місцевій школі і буде працювати найближчим часом асистенткою вчителя по роботі з українськими дітьми.
Наступний рік вона не планує повертатися в Україну."Вертатися мені зараз нема куди. Я знаю, що мій будинок обстріляли, і не знаю, що з моєю квартирою. Я дуже люблю свій Ірпінь, це було найкраще місто для мого життя. Як тільки буде така можливість, ми будемо вертатися, але я не виключаю, що ми лишимося тут", - каже Інна.
В Україні в Інни лишилися батьки у Харкові. Вона намагалася їх вмовити поїхати з міста, але ті не хочуть - кажуть, що зі свого будинку не підуть. Батько Інни - білорус, він закликав білорусів в соцмережах засудити війну, намагався записатися в тероборону Харкова, але туди його не взяли через вік.
"Тато каже, що якщо зайдуть російські солдати в будинок, то підірве їх разом з собою, хоч когось на той світ забере", - розповідає Інна.
"Завтра мій перший день на новій роботі у Празі"
Тетяні Ширшовій від війни доводиться їхати вже вдруге. У 2014 році вона залишила охоплений бойовими діями Донецьк і поїхала до Києва.
"Взяла валізу, маленького кота Нафаню і поїхала. Було дуже важко", - згадує вона.
Щоб оплачувати проживання в столиці, перші роки після початку війни вона мусила деякий час працювати без вихідних.
"Я випускниця Харківського фармацевтичного університету. Коли я переїхала до Києва, я працювала без вихідних, два дні в аптеці, два дні косметологом, і вже потім змогла сконцентруватися на фаху косметолога", - розповідає вона.
Тепер російська армія знову вдерлася в її життя і залишила без роботи. І знову доводиться починати з чистого листа.
1 березня Тетяна перейшла кордон зі Словаччиною - з валізами і тим самим котом Нафанею.
"Словаки нас дуже тепло зустрічали, це було просто неймовірно. Словацькі прикордонники мої валізи завантажили у візки і повезли мене в табір очікування. Там була купа волонтерів", - каже вона.
За словами Тетяни, у Словаччині волонтери чудово організували роботу з прийому українців. У палатках є харчування, вода, памперси та речі для дітей, безкоштовні сімкарти, надають допомогу з розміщенням.
"Волонтери підходять і питають, чи є у вас житло, чи є транспорт, якщо цього немає, все це організовують", - розповідає вона.
Зі Словаччини Тетяна дісталася Праги, куди її запросила подруга - у чеській столиці один з місцевих волонтерів знайшов безкоштовне житло для українок на 4 місяці. Необхідні для проживання документи вдалося оформити досить швидко.
"Прийшла в центр для реєстрації візи. Чеську не знаю, але там купа російськомовних волонтерів, мені допомогли оформити візу, страхування і навіть дали направлення на отримання допомоги по безробіттю".
У Празі вона розраховує залишитися і працювати найближчим часом.
Тетяна вже знайшла роботу косметологом в одному з салонів краси у Празі, куди її запросила власниця-чешка. 23 березня - її перший робочий день. У чеській столиці є нестача робочих рук, і це зараз сприяє українцям.
Кота Нафаню у місцевій ветеринарній клініці чипували і вакцинували безкоштовно.
Тепер Тетяна відвідує курси чеської мови і вже перекладає чеською пояснення косметичних процедур для клієнтів. Одночасно з сестрою, яка живе в США, вона займається волонтерством - збором коштів та речей - для бійців київської територіальної оборони та притулку для котів.
"У Берліні чиновники тиснуть на біженців"
Як і Тетяна, наступна співрозмовниця - Анастасія Пугач - вже вдруге поїхала від війни. Вперше це було 8 років тому, коли бої відбувалися у Донецьку, вона мусила їхати до Києва, бо не хотіла жити під владою прибічників Путіна.
У Києві Анастасія спочатку працювала журналісткою, а потім в піар-кампаніях українських фільмів та кінофестивалів, брала участь у складанні фестивальних програм.
"В перший день війни я залишила свою квартиру, бо у будинку нема бомбосховища і він розташований на трасі, яка веде в центр Києва", - розповідає вона.
Після кількох днів у київському бомбосховищі Анастасія поїхала потягом до Львова, а потім автобусами в Польщу і до Берліна, де поселилася в друзів.З розповідей знайомих, які вже ходили на співбесіди з німецькими чиновниками з управління у справах іноземців, дівчина знає, що залишитися в Берліні їй буде важко, хоч вона і має де жити.
"У Берліні сильно тиснуть на біженців морально, кажуть, щоб їхали з міста в провінцію. Пояснюють, що немає житла і все таке".
Її співбесіда запланована на початок квітня - черга довжелезна, зустрічі розписані на місяць вперед.
Втім, поза бюрократією, ставлення німців до українців у Німеччині зараз дуже позитивне.
"Деякі німці пропонують житло біженцям. Одна з німецьких фірм орендувала автобус, який привіз біженців з кордону до Берліну, я була в ньому перекладачкою", - розповідає Анастасія.
"Весь Берлін зараз в українських прапорах, нас підтримують. Це дуже морально допомагає. Тут люди розуміють, що все це відбувається недалеко від них".
З чим ще легко в Німеччині - так це з піклуванням про тварин. Анастасія приїхала до Берліна з кішкою, її вже чипували, щепили і видали документи ЄС. Все безкоштовно.
Анастасія каже, що не планує довго лишатися в Німеччині, і хоче повернутися до Києва, як тільки там буде спокійно. Але поки готова шукати тимчасову роботу у Берліні у своїй сфері.
"Росія нас вже двічі "звільнила"
Ще одна українка, яка поїхала до Німеччини, - Марина Курапцева.
"Росія нас звільнила вже двічі, остаточно, так що довелося з країни взагалі тікати, щоб не загинути", - каже вона.
Марина походить з Єнакієвого на Донбасі - міста, де народився експрезидент Віктор Янукович. У 2014 році їй довелося разом з сестрою і батьками переїжджати до Києва, оскільки місто опинилося під контролем проросійських сепаратистів. У Києві вона працювала на телеканалі "Дом".
Напад Росії 24 лютого застав її у місті Бородянка на Київщині.
"Ми 8 років як переселенці намагалися вилікувати ті травми 2014 року ще. І тут твій маленький крихкий світ з орендованим житлом зруйнувався за одну добу".
За словами Марини, вже 26-27 лютого в Бородянці та навколо неї точилися важкі бої - такі, що земля гула. Мешканці ховалися у бомбосховищі, а снаряди руйнували житлові будинки.
Залишити місто ледве вдалося - на вантажівці працівників ДСНС, яких люди з бомбосховища навіть перевірили на знання українських слів, які росіяни не можуть вимовити.
"Ми їхали на цьому камазі і бачили, як російські літаки обстрілюють ракетами житлові будинки в Бородянці", - згадує Марина.
Родина Марини подолала відстань з Київщини до Берліна на потягах, але у Німеччині знайшла прихисток не зразу.
Спочатку їх привезли до Лейпцига, але там не було достатньо місця для розміщення всіх евакуйованих, а волонтери не могли впоратися з таким напливом біженців. З Лейпцига родину направили в Гейдельберг у західній Німеччині, на колишню базу НАТО, де були біженці з інших країн. Але умов там також не було.
"Там ні матраців не було, нічого. Просто видали їжу та воду".
Тож Марина попросила волонтерів відвезти її з батьками та сестрою на вокзал, і вони поїхали до друга у Саксонію.
"У Дрездені живе наш друг, пастор Сергій Косяк. На вокзалі він зустрів нас, особисто відвіз до німецької родини в село Вестдорф, де ми чекаємо на реєстрацію".
На думку Марини, німці проявляють солідарність з українцями, у селі їх забезпечили і житлом, і їжею, і всіма необхідними речами.
"Коли німцям кажеш, що ти з України, вони завжди раді допомогти", - каже вона.
"Я сподіваюся, що Німеччина стане нашим домом. Я вірю в перемогу України, але мого здоров'я вже не вистачить, щоб боротися, і треба про батьків піклуватися. Мені 38 років, я хочу хоча б трохи пожити в країні, де немає війни".
Марина каже, що поки що немає чітких планів щодо працевлаштування. Але точно планує у Німеччині разом з церковною громадою організовувати допомогу для біженців і надсилати гуманітарну допомогу в Україну.
"Румуни нас підтримують, але бояться, що Румунія може стати наступною"
Саме до Румунії поїхала від війни журналістка видання НВ Тетяна Буденко з 5-річною донькою Настею.
Тетяна з донькою та чоловіком мешкає у квартирі біля аеропорту "Жуляни". Родина боялася, що по ньому завдасть ударів російська армія, і тому зразу поїхала до будинку батьків біля Ірпеня. Невдовзі цей будинок почав здригатися від вибухів - навколо Ірпеня розгорнулися бої.
"На третій день війни ми сіли в машину і поїхали в Івано-Франківськ. Але там були сирени, і після того, як у мене донька годину під сирени проплакала у підвалі, я вирішила поїхати до Румунії, щоб вона не чула цього звуку. Головною мотивацією була безпека дитини".
Чоловік Тетяни відвіз її та дитину до кордону у Закарпатті, а сам повернувся до Івано-Франківська, бо перебуває в резерві ЗСУ.
З переїздом дуже допомогла німецька компанія чоловіка - SAP, яка має офіс у Бухаресті.
"Волонтери, які працюють з цією компанією, довезли нас до Бухареста і поселили в готелі. Ми їхали 2 березня, і на кожній заправці зустрічали машини з українцями".
Тетяна не планує подаватися на статус біженця в Румунії, і поки не планує оформлювати статус захисту, бо може жити в Румунії за безвізом три місяці. Вона хоче повернутися до Києва, як тільки там стане спокійно.
"Ми дистанційно зараз працюємо. Поки в мене є зарплатня, в чоловіка, думаємо, вистачить. І компанія сказала, що буде три місяці допомагати фінансово".
За словами Тетяни, румуни постійно допомагають українцям. Волонтери на кордоні забезпечують харчуванням.
"Може, мені щастить, але я постійно відчуваю їхню підтримку. Ми от щойно зайшли в ресторан з дитиною, і офіціант приніс нам млинців безкоштовно і знижку зробив. Сказав: "ми дуже вас підтримуємо, тримайтеся", - розповідає вона.
"Румуни бояться, що їхня країна буде наступною ціллю Росії. Я їх навпаки заспокоюю, кажу, що Путін і з Україною не впорається", - розповідає вона.
За словами Тетяни, місцеві також люблять порівнювати Путіна з Чаушеску і кажуть, що він так само закінчить.