Господи? Ти є? Чи тебе немає? Як ти можеш дивитись на те, що відбувається? Що ти кажеш? Я не співчуваю? Москва – також люди?
Ти правий. Я не співчуваю. Мої співчуття та емпатія померли давно. Я навіть загубила те місце, де я їх поховала. Якось нігтями та зубами, вся в сльозах я вигризала землю, щоб їх поховати. Поряд з могилами дітей, жінок, побратимів, під виття сирен, під гуркіт ППО вночі в мирних містах. Поряд з наляканими дітьми, які питають у сльозах: «мамо, ми помремо?»
Поряд з хлопцями, які зі скрежетом зубів йдуть в атаку. Чорними від землі руками дістають фотографію жінки та дитини, цілують її, та просять побратимів потурбуватись про родину, якщо… Якщо це останній бій. Поряд з дитиною, яка прокидається вночі та в сльозах обіймає фотографію батька з чорною стрічкою в кутку. Поряд з матірʼю, яка завиває над труною єдиного сина. Поряд з чоловіком, який скляними очима дивиться, як розгрібають завали. Він чекає тільки одного, щоб дістали тіла його дружини та дітей, щоб останній раз обійняти їх.
Поряд з солдатом, який прийшов на могилу свого побратима, поклав під голову військовий рюкзак та ліг між могилами.
Поряд з закатованими моїми знайомими та однокласниками в Бучі. Поряд зі зґвалтованими дітьми.
Що ти кажеш? Ти так не заповідав? Можу посперечатись. Памʼятаєш? «око за око», «зуб за зуб»? Потім ти передумав? А ось це ти дарма. По-іншому неможливо. Так не буває. Вся країна стікає кровʼю, а ти кажеш, що так не можна? Я погоджуюсь тільки в одному випадку, якщо ти там зробиш океан. Красивий, блакитний, великий океан. Так теж не можна? Ну, тоді повертаємось до «око за око», «зуб за зуб».
А коли це все закінчиться, може я знайду місце, де я поховала свою емпатію та співчуття, одягну довгу білу сукню, розпущу коси та сяду на березі того самого красивого блакитного океану, про який я тебе прошу. І тоді я покаюсь тобі.
А поки…
Ну ти вже знаєш.
Ти ображаєшся?
Я також…