Суперкомунікація: що це таке і як правильно говорити з рідними, друзями та колегами

Насичена, глибока розмова - це чудово, але у повсякденному житті трапляється доволі рідко. Натомість часто ми помічаємо, що у розмовах - чи то з партнером, сім’єю чи колегою - ми ненавмисно вступаємо у безглузді суперечки, не розуміючи один одного.

Як уникнути цих пасток? Щоб дізнатися про це, науковий письменник Девід Робсон поспілкувався з письменником Чарльзом Дахіггом про його нову книгу "Суперкомунікатори: як розблокувати секретну мову зв’язку".

Як ви визначаєте суперкомунікатора?

У мене є зустрічне питання. Якщо у вас був поганий день, і ви хочете зателефонувати другу, бо знаєте, що від розмови з цією людиною вам стане легше – хто вам спадає на думку?

Я відразу думаю про одну з моїх найкращих подруг.

Отже, для вас вона суперкомунікатор, і ви, мабуть, є суперкомунікатором для неї. Ви обоє вмієте слухати один одного так, щоб справді чути, що говорить інша людина. І ви знаєте, як показати, що ви слухаєте. Ви знаєте, як поставити правильні запитання, які дійсно змушують вас зрозуміти щось про себе, і вона демонструє вам, що хоче бути поруч з вами.

Деякі люди роблять це постійно. Вони можуть спілкуватися майже з будь-ким. І ці люди є послідовними суперкомунікаторами. Коли я починав цю книгу, я подумав, що ці люди мають бути дуже харизматичними або екстравертами. Але виявляється, що це - лише набір навичок чи інструментів, який може опанувати кожен.

Що про секрети хорошого спілкування говорить нам нейронаука?

Коли люди спілкуються між собою, їхні тіла та мозок залучаються до цього процесу. Зіниці очей починають розширюватися практично з однаковою швидкістю, ритм дихання починає збігатися. А головне - дедалі більш схожою стає нервова діяльність, оскільки вони починають думати однаково.

Суть спілкування полягає в тому, що я можу описати відчуття емоції або переживання ідеї, а ви відчуєте певну версію цього. Наші мізки стають дедалі більш схожими.

У своїй книзі ви цитуєте чудове дослідження нейробіолога Бо Сіверса, яке показує, як суперкомунікатори змінюють динаміку у групі.

Це справді захоплює. Він зібрав людей у групи й попросив їх обговорити кілька відеофрагментів, які збивали з пантелику. Він виявив, що в деяких групах люди об’єдналися та утворили зв'язки один з одним, і їхні відповіді були набагато кращими.

У кожній з цих груп була принаймні одна людина, яка була суперкомунікатором. Вони ставили у 10-20 разів більше запитань, ніж звичайна людина. Деякі з їхніх запитань запрошували інших людей до діалогу, а інші дозволяли їм розкрити щось значуще про себе. Ці учасники також уловлювали веселість чи серйозності інших людей.

Найважливіше те, що вони усвідомили, що існують різні види розмов. Більшість із нас вважає, що дискусія стосується одного предмету - наприклад, ми говоримо про мій день на роботі або про оцінки моєї дитини.

Але насправді кожне обговорення складається з різних видів розмов, і більшість із них належить до однієї з трьох груп.

Є практичні розмови, де ми будуємо плани чи розв'язуємо проблеми. Бувають емоційні розмови, де я кажу вам, що я відчуваю, і хочу, щоб ви слухали і співпереживали. І ще є соціальні розмови, які демонструють наші соціальні ідентичності та те, як ми ставимося один до одного.

Сіверс виявив, що суперкомунікатори настільки ефективні, тому що вони звертають увагу на те, яка саме розмова відбувається. А потім вони роблять так, щоб усі вели однакову розмову одночасно.

Це нагадує мені дослідження психологині Аніти Вільямс Вуллі щодо колективного інтелекту, яке виявило, що те, наскільки добре члени команди вміють разом розв'язувати проблеми, визначає їхня індивідуальна соціальна чутливість.

Абсолютно. Соціальна чутливість, або емпатія, насправді означає, що ви просто звертаєте увагу на те, що каже вам інша людина, що їй потрібно зараз, і яку розмову вона хоче вести.

Ви стверджуєте, що ми маємо ставити більш "глибокі" запитання. Чому?

Глибокі запитання питають людину про її цінності, переконання чи досвід. Коли ми говоримо про ці речі, ми говоримо про те, ким ми є насправді. І такі питання поставити дуже легко, чи не так?

Якщо ви розмовляєте з лікарем, ви можете запитати: "Чому ви вирішили вступити до медичного вишу?" або "Що вам подобається в медичній практиці?"

І це глибокі запитання, оскільки вони пропонують іншій людині розповісти щось справжнє та значуще про себе. І після такого запитання нам легше розповісти у відповідь, чому ми самі обрали свою роботу.

Що ж, тоді я хочу поставити вам глибоке запитання. Який особистий досвід спонукав вас написати "Суперкомунікаторів"?

Я тоді працював менеджером - і менеджер із мене був жахливий. Мені добре вдавалася стратегічна частина та логістика, але не комунікація.

І це також впливало на моє спілкування з дружиною, коли я повертався додому після довгого робочого дня й починав скаржитися на свого боса та своїх колег.

І вона цілком розумно пропонувала щось на кшталт: "Чому б тобі не запросити боса на обід, щоб ви могли більше дізнатися один про одного?"

А я, замість того, щоб почути її, ще більше засмучувався. І це, своєю чергою, засмучувало її - бо я раптом кричав на неї лише за те, що вона дала мені пораду.

Коли я розповів про це дослідникам, вони сказали, що я намагався вести емоційну розмову, а моя дружина натомість - практичну. І якщо не вести однакову розмову одночасно, ви не почуєте один одного і між вами не утвориться зв'язок.

У психології це називають принципом узгодження: справжнє спілкування вимагає від вас ведення однакового типу розмову.

Яка роль невербального спілкування?

Ми знаємо, що близько 50% того, як ми надсилаємо сигнали та отримуємо інформацію під час розмови, пов’язано не зі змістом слів, а з усім, що його оточує: тон голосу, швидкість мовлення, мова тіла, вираз обличчя. Наш мозок має здатність визначати почуття людей, звертаючи увагу на дві речі: їхню енергію та настрій.

Малюки можуть вловити настрій батьків ще до того, як навчаться говорити або розуміти слова. Але коли ми стаємо старшими, слова нас настільки захоплюють, несуть в собі так багато інформації, що ми перестаємо звертати увагу на все інше, й іноді нам доводиться нагадувати собі про це.

У своїй книзі ви проілюстрували це ситкомом "Теорія великого вибуху".

"Теорія великого вибуху" спочатку була повним провалом, і причина її успіху полягала в тому, що сценаристи придумали, як змусити героїв виражати свої почуття без слів.

Його герої - фізики, які дуже погано вміють передавати свої емоції чи почуття. Ось у чому гумор – вони такі незграбні, що аж смішно. Але проблема в тому, як написати ситком, коли ваші головні герої не можуть передати, що вони відчувають або думають?

Після провального пілотного епізоду сценаристи придумали новий рецепт, у якому кожен із героїв показує, що відчуває, через свій настрій та енергію. Тож у новому пілоті є сцена, де двоє фізиків вперше зустрічають красиву жінку Пенні, і все, що вони можуть сказати, це "Привіт", "привіт", "привіт".

Але кожного разу, коли вони говорять "привіт", вони говорять його по-іншому. Вони змінюють настрій, вони змінюють енергію, і раптом ви точно знаєте, що вони відчувають. Спочатку вони схвильовані, потім відчувають справжнє збентеження, а потім - що їм потрібно відпочити, хоча слово залишається тим самим.

Саме тому, що їхній настрій і енергія змінюються, ми, як глядачі, знаємо, що вони думають і відчувають. І те ж саме стосується будь-якої розмови у реальному житті.

Як написання книги про суперкомунікацію змінило ваше життя?

Зараз, практично на початку кожної розмови, ми з дружиною вирішуємо, яку саме розмову ми хочемо мати. Ліз скаже щось на кшталт: "Ти хочеш, щоб я допомогла тобі вирішити цю проблему? Або тобі просто потрібно висловитися і викинути це з себе?" І я роблю те саме. А потім ми показуємо одне одному, що ми справді слухаємо: ставимо додаткові запитання або повторюємо те, що сказав інший.

Найголовніше, ми просто показуємо і говоримо одне одному, що хочемо, щоб між нами виник зв'язок. Адже коли ми дізнаємося, що хтось хоче створити з нами зв’язок, ми починаємо хотіти цього у відповідь.