"Я і моя депресія. Як я дала собі раду"

"Це не ви, це ваша хвороба. Така ж хвороба, як і інші - і її можна лікувати".

Так я дізналася, що в мене депресія середньої тяжкості і що мені щонайменше пів року треба приймати антидепресанти.

"Вони не вирішать ваших проблем у житті, вони дозволяють побачити рішення цих проблем. І у вас будуть сили жити далі", - сказала лікарка.

Перші дзвоники

Це не трапилось одного разу нізвідки: розуміння, що зі мною щось не так, виникало роками. На це завжди були виправдання: багато змін, багато роботи, життєві труднощі, значні стреси в минулому тощо.

Не хочеться нікого бачити? Просто втома, казала я собі. Вимушено усміхаєшся під час зустрічей з близькими? Теж втома. Або просто поганий настрій.

Але одного разу я просто не могла встати з ліжка. "Яка різниця, чи я встану зараз? Прийду на роботу? Яка взагалі кому різниця, що я прокинулась вранці? Так само, якби я не прокинулась. Немає жодної різниці, це нічого змінить", - такі думки миготіли в моїй голові.

Не знаю, що мене налякало більше - ці думки чи безсилля. Попросила вихідний на роботі, якось зібрала себе докупи і наступного ранку змогла вийти з дому.

За декілька днів була відпустка, і в родичів я змогла хоча б трохи оговтатись. Перший день я вставала з ліжка лише, щоб поїсти.

На другий день ми поїхали в місто на вечерю. На третій я вже навіть подивилася фільм та щось почитала. Але все одно була шалена слабкість і пустка всередині.

Здавалось, наче сенс у всьому, що я роблю чи люблю, втрачено.

Хвороба, яку треба лікувати

А через пів року стався зрив, і я вперше серйозно перелякалася за своє психічне здоров'я. Записалася до першої ж лікарки в клініці, і вона дуже уважно вислухала мої скарги.

Перша анкета, друга, третя і нарешті - діагноз. Депресивний розлад. Здавалося б, очевидний діагноз, зважаючи на те, що останні пів року я про це здогадувалася і доволі багато читала на цю тему.

"У цьому немає нічого поганого - пити антидепресанти. Вам не повинно бути соромно за це. Це хвороба, яку треба лікувати. Дуже важливо відокремити - де ви, ваша особистість, характер, думки і переживання, а де - хвороба. Ліки допоможуть вам цього досягти", - заспокоювала мене лікарка.

Одразу після візиту до неї я врешті дала волю емоціям і сльозам. Розповіла близьким, які мене дуже підтримали. Вони вже тривалий час помічали, що зі мною щось коїться, тому діагноз їх не надто вразив.

У моєму оточенні багато хто відвідує психотерапевта чи психолога, тож часто говоримо про ментальне здоров'я.

На роботі розповіла деяким колегам - на випадок, якщо ліки матимуть побічні ефекти і мені різко погіршає на робочому місці. Дехто змовчав, дехто підтримав, а дехто припустив, що мені треба більше відпочивати.

Стигми, яка досі існує в українському суспільстві щодо депресії, я не відчула на собі. Хіба що моїй мамі складно усвідомити, що це хвороба, а не просто перевтома чи "багато часу проводиш у гаджетах", як, власне, вона спершу й сказала.

Проте з того часу ми намагаємося цю тему оминати, а дідусю й бабусі я вирішила не розповідати, бо вони вже доволі поважного віку і навряд чи зрозуміли б.

Загалом, мені доволі легко про це говорити - можливо, якраз тому, що серед моїх друзів і знайомих це - не табуйована тема.

Антидепресанти я купую за рецептом.

Працівники аптек завжди про нього питають і уважно його читають, хоча мої препарати не такі й сильні.

Ліки не роблять щасливими

Перший тиждень було досить важко, адже організм тільки-но звикав до змін. Здавалося, що ти в зоні турбулентності, яка раптово з'являється і зникає.

Ліки треба приймати щодня, одразу після сніданку. Це дуже систематизує ранковий режим - хочеш чи ні, а поснідати мусиш, аби не пити пігулку натщесерце.

Згодом тривожність знизилась, я перестала звертати увагу на дрібні негаразди. Раніше я могла пів вечора думати, чи правильно комусь щось сказала і як це може вплинути на нього чи на неї, а тепер стала просто це відпускати.

Крім того, я почала регулярно ходити на спорт, тому в мене побільшало енергії. Перестала так багато думати, що про мене подумають інші, а почала більше дослухатися до власних відчуттів.

Проблеми почали здаватися не такими значними, бо з'явилися сили їх вирішувати. Раніше усі зміни мене лякали, і найменша додаткова витрата енергії створювала паніку.

Лікування не зробило мене щасливішою - воно лише допомогло побачити, що все не так і погано. Це як налаштування об'єктиву: спершу розфокусування, але якщо правильно покрутити, то все стає чітким.

Відновити нервову систему

Звісно, бувають погані дні, але тоді я чітко собі кажу: "Окей, так, сьогодні не найкращий день, так, усі бісять, усе дратує, але проблема не в тобі, просто потерпи і це мине".

Якщо можу, лягаю спати. Наступного дня стає краще і починає здаватися, що вчора був просто поганий день, на який можна не звертати уваги.

Моє лікування триває вже рік. Я відвідую психіатра, і це доволі цікавий досвід: ми спілкуємось на рівних, і я ставлю питання про нашу психіку, а він намагається доступно це пояснювати.

У мене з'явилися сни-серіали, доволі реалістичні, і деколи вранці я не розумію, це наснилося чи сталося насправді.

"Це нормально?" - питаю я свого лікаря.

"От що значить "нормально"? Вам це подобається? Чи ви хочете це прибрати? Можемо прибрати!", - відповідає він.

Звісно, мій досвід лікування - доволі особистий. У кожного своя історія і свій діагноз. Є випадки побічних ефектів, тривалий процес пошуку ліків, які пасують найкраще.

Але, як на мене, нашому суспільству треба відійти від стигми щодо антидепресантів і зрозуміти - це такі ж ліки, як і інші, - вони покликані покращити стан людини.

Мета мого лікування, за словами психіатра, відновити нервову систему, і коли мені остаточно стане краще, я перестану приймати пігулки.

"Ви маєте рухатись уперед, маленькими кроками, але рухатися", - каже він.

Медичний дисклеймер. Метою статті є загальне інформування. Вона не може замінити медичну консультацію фахівця. Завжди консультуйтеся зі своїм лікарем, якщо у вас виникають питання, пов'язані з вашим здоров'ям.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!