Книга року ВВС: "Магнетизм" - соціальна проза, яка невдало перейшла у фантастику

Читацька рецензія Віталія Гудими на Петра Яценка "Магнетизм", яка увійшла до довгого списку Книги року ВВС-2020.

Для сучасного українського суспільства ситуація на Сході України "це рана, що болить і зверху, і знизу". Ніде це не прослідковується так чітко і багатовимірно, як у сфері культури.

Література - жанр відкритий і,відносно, недорогий для творців усіх калібрів. Хтось знаходить натхнення у трагедії Сходу, черпає звідти ідеї, історії, образи, прагне спробувати себе у літературі створеній війною та її наслідками. І вже "маститі" письменник, і творці-початківці хочуть скуштувати хліб Ремарка, Хемінгуея, Гончара, Тютюнника та багатьох інших метрів літератури, що на сторінках своїх книг, дали читачеві відчути гіркий смак війни.

Інша частина авторів не прагне лаврів і винагород, вони зустріли це лихо на своєму життєвому шляху і тепер просто хочуть віддати пережитий біль паперу, який "все стерпить".

Обидва варіанти є однозначно позитивним явищем для соціально-культурного розвитку України.

Але є й третя категорія. Люди, що прагнуть використати затребувану в інформаційному полі тему для монетизації власних творів.

Саме під третю категорію і підпадає роман Петра Яценка "Магнетизм".

Перший плюс твору кидається в очі на самому початку. Майже відразу книга примушує читача задуматись: "А навіщо я взагалі це читаю?". Роман відчувається штучним, сфабрикованим, кожна його сторінка пронизана цільовими елементами, які розраховані на конкретного читача.

Підбір героїв, критика російсько-радянського ладу, моралізаторство щодо українського менталітету, засилля еротики та нецензурщини. Такі речі не є негативними елементами самі по собі. Кожен роман, оповідання чи вірш, що просуває ідею національної єдності та життя по совісті на противагу пережиткам радянщини, це благо і для культури, і для країни.

Але ми це вже читали. І бачили. І чули. Твори з таким або схожим набором елементів виходили ще навіть до початку війни. А після Революції Гідності, так взагалі, вони стали основним контентом українського мейнстріму.

Автор цілеспрямовано намагається зіграти на цьому читацькому полі. Він прагне охопити аудиторію Жадана, Подерв'янського, Дереша та, станом на сьогодні, ідейно та стилістично близького йому Ананьєва. Невже у 2020 році, доволі досвідчений автор не зумів придумати нічого оригінального для полотна роману і використав готові шаблони?

До схожих думок підводить і образ головної героїні твору.

Це молода сучасна дівчина. Вона з пірсингом наперекір батькам (а навіщо придумувати щось оригінальніше?). З художніми талантами, що високо цінуються в Європі та Америці та приносять їй заробіток у доларах. Вона сильна, рішуча, гостра на язик. Усі чоловіки прагнуть її тіла. Усі позитивні персонажі прагнуть її дружби. Крім того, її "дар" ще більше виділяє її із загальної сірої маси, робить особливою, "обраною".

Чим такий персонаж не дзеркало для покоління міленніалів, що почало своє знайомство з літературним світом у наш високотехнологічний інформаційний вік?

Від персонажа на кожну сторінку розлягається тінь Мері Сью. Її везучість не знає жодних меж.

Яка ймовірність випадково зустріти у Києві людину, яку ти один раз випадково бачила у Донецьку? Яка ймовірність, що вона повірить кожному твоєму слову і дасть усе, що ти попросиш? Такі "випадковості" трапляються не раз і не два протягом роману.

Особливо негативно це відчувається, коли автор для підсилення драматизму робить її дурепою, що постійно забуває про життєво важливі речі (банально забуті майже УСІ гроші, незаряджений телефон, покинуті приладдя для роботи і т.д.)! Автор розуміє усю безглуздість створених ситуацій і намагається самоіронізувати над постійними "роялями в кущах", але це виглядає, як сміх людини над власним жартом у повній тиші.

Десь на середині роману, автор остаточно втратив мене, як читача. Відносно "тверда" соціальна проза перетворилась у фантастику. Я люблю даний жанр в усіх його проявах, у тому числі й міську фантастику, але у цьому випадку, такий хід лише нашкодив роману.

Автор "пускається берега" і починає ліпити сюжетні штампи уже фантастичного жанру: дракони, Імперія зла, фентезійні битви, війна усіх хороших проти усіх поганих і, звісно, особливе призначення "обраної", про яке знають усі персонажі, крім неї. Спроба "підлатати" полотно роману поясненнями зі сфери фантастики ще більше розвалюють і без того слабкий фундамент твору.

З кожною сторінкою у читача виникають усе нові і нові запитання. Чому Змій відразу нормально не розповів усе Марії, а почав домагатися? Чому саме Китай постачав усім драконів? Яким чином функціонують міста імперії, якщо без "серця" навіть одну доменну піч(!) не виходить запустити? Навіщо драконам аеропорти? Чому усі наділені силою герої з дитинства знають про магічну основу цього світу, а Гайка - ні!?

Кількість питань невпинно росте, але у фіналі на читача не чекають відповіді, лише нудьга від давно передбачених сюжетних поворотів та розчарування від пустоти та непродуманості фантастичного світу, який автор навіть не намагався оживити.

На противагу щойно сказаному хочеться відмітити "золото" роману "Магнетизм".

Найкращим елементом твору є сама ідея магнетизму. Можливість читати спогади металу відкриває колосальний простір для варіацій використання цієї ідеї. А що коли метал інвалідного візка, колись був штиком нациста? Чому б не написати наповнений паралелями і цікавими фактами історичний роман?

Продумай можливість зв'язку між людиною і металом у чіпах електропристроїв: створи сучасний український кіберпанк, заповни нішу, що пустує! Така здібність героя однозначно додала б гостроти будь якому детективу чи трилеру. Стає майже фізично боляче від усвідомлення того, на скільки бездарно автор "злив" таку розкішну ідею.

Ще однією хорошою ідеєю автора є метафоризація українсько-російського протистояння. Духовно багаті, самовіддані українці боряться проти "безсердечних", примушених і обманутих владою росіян. Не дивлячись на занадто пряму подачу ідеї (по суті, прямим текстом), вона виглядає доцільною в контексті нашої ситуації.

Особливо приємними штрихами є ремарки про походження проросійських бійців: загнані у злидні роботяги, бійці ГРУ, козаки та інші. Вони формують доволі цілісну картинку про контингент діячів та їхні справжні цілі на Донбасі.

Опираючись на вищевказане, можна сказати, що "Магнетизм" Петра Яценка не є абсолютно поганою книгою. Слабкі елементи чередуються з непоганими ідеями та якісними мовними оборотами. Книга читається легко, стиль письма насичений, але не складний.

Прикро те, що автор вклав більше зусиль у маркетинг та позиціонування твору, аніж у сам роман. Склеєний зі штампованих елементів сюжет, по якому, на затертому до дірок суспільному тлі, рухаються пласкі і "мертві" персонажі.

Українське слово живе і розвивається, що, безумовно, гріє душу. Але як далеко ми зайдемо, якщо такі книги претендують на отримання однієї з найпрестижніших літературних премій України? Особливої гіркоти ситуації додає думка: "Ех, а такий роман міг би вийти, якби…"

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Рецензії журі:

Інші читацькі рецензії:

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua у розділі Книга року ВВС