Книга року ВВС-2020: інтерактивний путівник

Друга світова війна закінчилася не так, як ми пам'ятаємо. І в результаті післявоєнних перипетій на світовій мапі з'явилося дві України. Тепер надворі середина 1980– х, зв'язок між розділеними частинами стає все більш пунктирний. Мешканці Січеслава і Дніпропетровська, колись єдиного, а тепер розділеного Дніпром – кордоном міста, живуть своїми прикордонними історіями, своєю прикордонною правдою. І кожна з цих історій одного дня приводить на стадіон, на якому зійшлися два "Дніпра" – у матчі, що має стати більшим за просто футбол.

Ти мрієш опинитися на Правому березі. Але ж ти поїдеш, і тут на одного українця залишиться менше. Хіба це не зрада? Треба жити тут, боротися за ідеали, а не тікати туди, де все давно виборено, – до легкого життя. Бо так вчиняють боягузи. Скажи, ти боягуз?"

У цій книжці боєць добровольчого батальйону Дмитро Вербич розповідає про активну фазу бойових дій 2014 – 2015 років, коли вся країна, затамувавши подих, чекала звісток зі сходу України. Він відверто розказує про багатоликість ворогів на фронті: сепаратисти, російські спецназівці, холод, голод і бруд. Про те, як перші добровольці їхали на фронт часом лише з ножами. Про те, як приймати рішення, від яких залежить не лише твоє життя.

Вагаючись над якимсь рішенням, уяви, що завтра помреш".

Опинитися на сьомому небі можна далеко не завжди від щастя. Особливо, коли йдеться про названу так телестудію, на яку влаштувалася працювати Зоя Кирпач. Телевиробничі будні хоч і дають змогу доторкнутися до творення такої захопливої екранної магії, але все ж виявляються дуже подібними на будні в інших сферах. Аж поки одного дня у студії не знаходять тіло однієї зі співробітниць каналу… Ставши однією з підозрюваних, Зоя береться за власне розслідування, щоб довести свою невинуватість, знайти вбивцю, а заразом і довідатись, наскільки глибоким може бути навіть "Сьоме небо".

І чому вважається, що кава паморочить запахом лишень десь у кав’ярнях Львова чи Відня? Дурня! У вінницькій малогабаритній квартирці – не згірш".

Молоді роки Івана Карповича Підіпригори. Початок століття і початок легендарної кар'єри. Майбутній найкращий сищик імперії працює філером Київського охоронного відділення. Однак злочинці та бунтівники не знають кордонів міст і країн, тож служба підкидає йому небезпечні пригоди не тільки в київських закапелках, а й у Криму, Одесі, селах по всій країні та навіть у Петербурзі з Фінляндією.

Зібрав нас поручник, походжає по кабінету гоголем, як ото бува у осіб тимчасово начальствующих. Вуса стирчать, очі горять, пачкою бомаг якихось трусить. Ходить з кутка в куток і розповідає нам як правильно служити государю та отєчєству. Мовляв, мазепинці розперезалися. Українствують на кожному кроці. Кажуть, навіть вимагають, щоб з ними полові малоросійським нарєчієм розмовляли. А одна дама, з вигляду пристойна, ще й мідяками жбурнула, коли половий відмовився. І це в Києві, "матері городов рускіх!"

Джим Гаррісон, головний герой книжки, господар дому, сидить у вбиральні й гортає майже "підпільні" журнальчики, його дружина — готує сніданок... Це мав бути звичайний день звичайних людей, та зненацька у місто розпочинається вторгнення: з глибин космосу, небайдужого до долі людської цивілізації, прилетів... рай. А хто ж не мріє про щасливий контакт із позаземним розумом і не вірить, що вищий інтелект — однозначно добрий? Навіть якщо його представники схожі на ящірок і прагнуть навернути землян — заради їхнього ж спасіння — до природного життя, а їхні методи щодалі більше нагадують "аборигенам" найстрашніші моменти земної історії...

— Ви вважаєте, буде війна? — спокійно спитав Джим, щосили намагаючись не показувати, що йому цікава ця тема.
— А ви вважаєте, що ні? — старий знову зупинив­ся і, чи не вперше за цей ранок, глянув Джимові просто в очі. — Точніше, вважаєте, що її досі немає?".

"4 з половиною кроки" — збірка малої прози Олега Сенцова, написана в російській тюрмі. Що відчуває людина, вперше потрапивши до в’язниці? Як за товстими стінами й тьмяними вікнами з подвійними ґратами, у тісних і брудних камерах живуть арештанти? Яких правил і законів доводиться дотримуватися, опинившись там? Автор розповідає про життя в’язнів та про обставини, що привели їх у неволю, максимально об’єктивно й відсторонено — не виправдовує, не засуджує, лише засвідчує.

Закінчився шостий тиждень голодування. Усупереч усім очікуванням, він не приніс нічого нового й важливого. Тепер треба обирати нову точку очікувань. Так легше. Велику роботу, яку, здається, неможливо осилити, ділиш на маленькі завдання, виконуєш їх поступово й по черзі — і врешті досягаєш потрібного результату. Величезний камінь на дорозі, якого, здається, ніколи не зрушиш, подрібнюєш на менші — і перекидаєш їх по одному. Височезну гору береш поетапно: он до того горбика, до того дерева, до тієї скелі — і ось ти на вершині. З великим строком ув’язнення цей метод теж працює — коли визначаєш для себе найближчу дату, до якої треба дожити, дотерпіти".

"12 сезонів жінки" можна назвати романом, якщо вважати, що головна героїня — це сучасна жінка. 12 новел, об'єднаних між собою головними персонажами, але не пов'язаних хронологічно, присвячені соціальним та психологічним проблемам, з якими стикається сучасна жінка. Кар'єра або дитина? Як протистояти насиллю? Як визначити власну сексуальну ідентичність? Чи дійсно кохання та війна крокують поряд одне з одним? Ці та інші запитання ставлять собі 12 героїнь книжки.

Є така фарба – ультрамарин. Одна з найхолодніших у палітрі. Одна з найпрекрасніших. Складна хімічна сполука... Якщо ви спитаєте мене, якого кольору була моя самотність, я б відповіла, що вона була ультрамариновою. І ця фарба в мене завжди закінчувалася швидше за всі інші. Важка, насичена, не потребує жодного додаткового кольору і нетерпляча до будь-якого іншого відтінку. Дуже непроста, її важко чимось перекрити. Майже неможливо".

Новий роман Петра Яценка — магічна історія про те, як у диво­вижний спосіб пов’язані люди й міста: вони притягуються і відштовхуються, можуть із легкістю знищити одні одних, а можуть дати одні одним життя… Головна героїня Марія на прізвисько Гайка тікає з окупованого Донецька останнім потягом до Києва й опиняється сама в чужому великому місті. Ще в дитинстві вона відкрила в собі дивний хист бачити історії людей, записані на металі, а тепер чує мову будинків і знає їхні імена. День за днем перед нею постають нові химерні виклики, але найголовніший із них — чи зможе вона своєю жертвою врятувати рідне місто, серце якого перестало битися?

Донецьк був незвично тихим і ще теплим. Гайка йшла знайомим проспектом Богдана Хмельницького і чула лише далеке шурхотіння шин нечисленних автомобілів. Ходив тролейбус — простягнуті над дорожним полотном дроти ледь чутно гуділи. Вона притуляла долоню до металевого сірого, обклеєного залишками оголошень ліхтарного стовпа, наче до дерева, і відчувала, як його алюмінієве коріння простягається під землею, сходиться до будок трансформаторів, обплутує все місто ніби підземною грибницею... Донецьк не пульсував, але грів, у його глибинах Гайка відчувала приховану надію, а в подушечках пальців, що тулилися до металу, — биття свого серця".