Сергій Сайгон: як написати Книгу року ВВС одним пальцем на смартфоні

На Книжковому Арсеналі стартувала Книга року ВВС-2021 - українська літературна премія, яка існує вже 17 років.

Гостем церемонії був переможець минулорічного конкурсу Сергій Saigon. Він розповів, як почав писати ще в школі і як війна на Сході вплинула на його стиль.

Авторський стиль збережений.

Вступ

Всім прівєт.

Я - Сайгон, сьогодні я проведу майстер-клас під назвою "Від поста в фейсбуці до Книги Року ВВС".

Окрема подяка ВВС News Україна та членам журі премії "Книга Року ВВС" за оцінку моєї творчості.

Я казав на церемонії нагородження, повторюю зараз і ніколи не стомлюся повторювати: Ми маємо змогу писати, видавати та читати книжки, виховувати дітей під небом, з якого не прилітають артилерійські снаряди, завдяки людям, які восьмий рік зі зброєю в руках тримають понад 420 кілометрів фронту на сході України, а також тим, хто охороняє на суші та на морі адміністративний кордон з окупованим Російською Федерацією Кримом... Українським Кримом. Слава воїнам російсько-української війни!

Сайгон - це позивний, який я використовував під час перебування в "зоні АТО". Моє ім'я - Лещенко Сергій Сергійович, мені тридцять п'ять років, освіта вища.

Народився, виріс і жив до 2015 року в маленькому селі на сході України, хоча скоріше в центральній її частині, в Дніпропетровській області. В дитячий садочок не ходив, бо тоді епідемія жовтухи була, і мама мене не записала.

До речі, вона була домогосподаркою і мріяла, щоб я став кухарем. В школі вчився як всі - до п'ятого класу відмінно, а потім на "трійки". "Чотири" та "п'ять" було з всесвітньої та історії України, географії, фізкультури, української та зарубіжної літератур… Та й то в основному, коли було не ліньки або коли змушували.

Все йшло до того, що я, як більшість хлопців з нашої місцевості, отримаю водійське посвідчення і стану водієм вантажівки. Цього дуже не хотів мій батько, він сам водій вантажівки і попереджав, що я буду до пенсії тхнути дизелем, залежати від дороги та розходу пального машини.

З дитинства любив читати. Віддавав перевагу пригодницькій літературі та детективам, бо інших цікавих книжок в руки чомусь не попадало. Окремо хотів би виділити автора, який, на мою думку, найбільше вплинув на мене в дитинстві. Це Марк Твен та його "Пригоди Тома Сойєра" і "Пригоди Гекльберрі Фінна". Ось така біографія у людини, якій випала доля писати цей текст, бо ні кухарем, ні водієм вантажівки я не став.

Може тому, що читав книжки?

До 2015-го року я був судимим, зав'язавшим бухать, одруженим та заклопотаним своїми побутовими справами... Як і багато людей з нашої місцевості… Потім пішов на війну… Як і багато людей з нашої місцевості.

... Але письменництво почалося раніше.

Почалося все в дев'яностих роках минулого століття. Зимової пори майже кожного дня вимикали на декілька годин світло. Це були "вєєрні" відключення мереж енергопостачання. Ми з товаришами, діти жителів двох квартирних будинків, збирались в чиємусь під'їзді, і в темряві я розповідав про те, як влітку ми збудуємо літак і полетимо в Африку їсти всякі банани і кокоси з ананасами (як в рекламі по телевізору).

А потім наберемо з собою, тут продамо і будемо купувати пепсі-колу і жувачки. Друзям дуже подобалось, як і про що я розповідаю, а я готувався до чергового відключення світла, придумував, що буде далі і вчив з атласу назви Африканських міст, озер, річок, щоб розповідь була екзотичнішою…

Через багато років один з тих друзів, а тепер мій кум, коли почув, що я виграв премію "Книга року ВВС", одразу згадав ці зимові вечори у темному під'їзді, як їм було цікаво слухати і як вони чекали нового відключення, щоб послухати, що буде далі.

Це один із найяскравіших спогадів тої пори у кума і мій перший досвід "сторітелера", завдяки якому мені вдалося побачити зв'язок між ланками сюжету, його поворотами та кульмінаціями. Ця історія типова для епохи, яка подарувала Україні "кравчучку", і показова в тому сенсі, що в житті кожного може бути прямий чи опосередкований досвід, який надалі допоможе в письменництві.

У школі історії про літак "не заходили", і я спробував писати віршики про квіточки, сонечко

і хмарки… але читати таке вголос було соромно, а визнання, мабуть, хотілося.

Шкільні віршики

Тоді я швидко переформатував віршики про квіточки у віршики з матюками про вчителів та шкільних "знаменитостей", і невдовзі мені вже аплодувала вся шкільна курилка, а на уроці хімії я дописував чотири куплети нового "твору", щоб почитати його на курилці товаришам.

Ці віршики перерозповідались, переписувались по пам'яті і це теж було визнання.

Не бійтесь експериментувати, відчуйте аудиторію для якої пишете, або хочете писати і не сумнівайтесь, що при певних стараннях з пошуком визнання воно прийде.

На уроках української мови та літератури також "не заходили" усні історії про літак з Африкою і не підходили віршики з матюками про вчителів. Ці уроки я ненавидів і любив одночасно.

Диктанти та перекази я писав як усі, а от з творами було цікавіше. З одного боку, мене бісило, що писати треба за планом вчителя з дошки. Тематика дозволяла писати твори не послідовно, а починати розповідь з середини або кінця. Але треба було писати за планом вчителя з дошки і розвернутись було ніяк.

Моя класна керівниця, вчителька української мови та літератури, дозволяла нам писати твори не в класі. Ми могли переписати план і піти писати твір в коридор, на вулицю, на лавку чи на шкільний стадіон. Умова була одна - після дзвінка всі повинні здати зошити з написаним твором. За це я любив уроки української мови.

Дякую Ніні Миколаївні Білій за розуміння, педагогічний підхід і можливість писати не тільки в класному приміщенні. Цю історію я розповів, аби сказати, що не треба "спеціальних засобів" та "ідеальних обставин" для написання хорошого тексту.

Одним пальцем

Писати треба "тут і зараз", якщо відчуваєте необхідність в тому. "Ідеальні обставини" для написання хорошого тексту зазвичай складаються в найнесподіваніших місцях. Як доказ цього нагадаю, що "Грязь" і "Юпак", не останні книги в своєму сегменті, повністю написані на смартфоні, одним великим пальцем лівої руки.

Мені здається, що якби я перед їх написанням "обладував кабінет" з дорогою оргтехнікою, а не писав, коли відчував у тому необхідність, жодна книга не вийшла б друком.

… Не треба боятися писати "не за планом", якщо історія здається більш привабливою, коли бере свій початок з середини, чи навіть з кінця. Не бійтеся "гратися" часом та простором, якщо це йде на користь твору та рухає сюжет вперед. Звісно, не забуваючи про відстані та час, необхідний для переміщень героїв. Врешті, більшість гарних сюжетів виникають шляхом спроб, експериментів та інтерпретацій. Тому не бійтеся змінювати план чи акцент в сюжеті. Треба пробувати.

Перші кроки

Коли я мобілізувався до лав ЗСУ, вирішив вести щоденник. Такий собі звичайний щоденник, в якому буду фіксувати в хронологічному порядку все, що зі мною відбувається.

Можливість вести щоденник на фізичних носіях, як робили герої улюблених пригодницьких книжок, я відкинув зразу, бо розумів їх недовговічність в умовах зони бойових дій. Вони могли згоріти, розмокнути, в них могли загорнути оселедець або розтопити буржуйку.

Так з'явилась ідея завести фейсбук-аккаунт. Я робив дописи "в щоденник", коли був інтернет, а коли не було, записував у нотатки телефона, а потім вже публікував у профілі. Спочатку було важко писати великі обсяги, інформація подавалася стисло, на межі статистичності.

З часом рука призвичаїлася і тексти стали більшими, багатшими на події, цікавішими. Я писав не "у фейсбук", а "в щоденник", тому ніяк не цензурував пости та писав все як є, без прикрас і купюр.

Це подобалось моїм тридцятьом фолловерам та шістнадцятьом друзям. Хтось кинув лінк на один з моїх дописів в коментарі посту якогось волонтера, таким чином до мене у вигляді вісімдесяти повідомлень і більш ніж ста заявок у друзі постукала перша слава.

Я тоді злякався, подумав що мені "зламали" телефон, видалив з нього фейсбук і почистив кеш.

Але цікавість та марнославство взяли гору й аккаунт був відновлений.

Писати правду я не перестав і з пів тисячею фолловерів. Акаунтом та його власником зацікавилось керівництво навчального полігона, якому не сподобалось чесне висвітлення подій з життя навчального центру.

Багато офіцерів середньої ланки, новачків, типу мене, приходили в коментарі цих дописів, щоб підтримати інкогніто та виказували підтримку при зустрічі, коли дізнавалися, хто стоїть за аккаунтом "Сергій Сергійович". Ця підтримка надихала далі вести "щоденник" і сформувала відчуття "необхідності" того, що роблю.

Безпосередньо в зоні АТО я зіткнувся з сірими буднями й одного дня зрозумів, що мій "щоденник" за останній тиждень схожий на прогноз погоди, тобто однаковий.

В пошуках цікавого я навчився шукати приховані акценти в подіях і ситуаціях та знаходити "вигідний ракурс", зрозумівши, що іноді периферійні події, які відбуваються на фоні основних, можуть бути соковитими і цікавими.

Одного разу я писав про ситуацію, коли місцеві жителі хотіли купити у нас бензину. В словах водія була сама відповідь, його негативне ставлення до прохання і зневага до самого факту. Я подав ці слова в форматі діалогу, вирішивши не пропускати їх через свої фільтри та не інтерпретувати. Просто подав слова товариша без оціночного судження, максимально відтворивши обставини та атмосферу події. Так в текстах з'явились діалоги, які оживили букви і додали дописам життєвості та об'єму.

Колись я написав пересічний, на мою думку, текст про нахабство вагітної кішки і доброту собаки - "Ушльопка", якого збентежило це нахабство, але територією він таки поділився. Тоді в коментарях я вперше звернув увагу на коментарі в дусі: "пиши книгу".

Служба в розвідці

Перехід на службу в розвідувальну роту приніс нову специфіку, нових командирів, нові навантаження та нових товаришів по службі. Відповідно тексти, їхній зміст і періодичність змінились. Багато про що не міг писати, або не міг публікувати, часу на тексти не завжди вистачало.

Події та емоції мчали як в скаженому калейдоскопі, і мені закортіло писати не тільки про те, що бачу і чую. Не тільки про емоцію, а й про те, що відчуваю і як відчуваю. Страх, радість, адреналін, голод, відчай, вітер чи дощ.

Перші успіхи

Війна багато що змінила. Після демобілізації я розлучився, переїхав жити до Києва, відірвавши себе від старих знайомих. Новими знайомими були товариші по службі, з якими ми розлетілися по світу після "дємбєля" і друзі з Фейсбука, які завжди були в смартфоні.

Таким чином виявилось, що до певної міри Фейсбук - це було все, що я мав. Туди я писав публіцистичні пости, іноді спогади та перші спроби в художній формі. Влітку сімнадцятого року видавництво "Діпа" презентувало збірку оповідань "14 друзів хунти", де я був серед тринадцяти авторів, бійців АТО, волонтерів та переселенців.

Цей досвід був важливим, бо я остаточно зрозумів, що хочу власну книгу зі своїми історіями про звичайних пацанів з війни, про яких навряд чи хтось напише в книгах. Про розвідників, мехводів і кулеметників, які серед інших тримали на своїх плечах війну і несли відповідальність за "свої" три метри лінії фронту.

Я розумів, що "велику форму" не витягну і вирішив написати збірку оповідань. Написання рукопису було нелегким, але, як виявилося, необхідним для мене. Довелося всі події недавнього минулого пережити знову.

Повернути себе в час та стан, який був безпосередньо в тому чи іншому місці. Чесно кажучи, не всі б події я хотів переживати знову, але писати по-іншому не вдавалося… мабуть, тому "Грязь" і вийшла такою відвертою.

Майже всі оповідання в ній автобіографічні, присвячені конкретним людям, з якими я служив, і конкретним завданням, які ми виконували під час служби в розвідці. Написання книги стало для мене свого роду терапією і рефлексією одночасно. Я пережив все наново і багато чого з тих подій переоцінив. І багато про кого змінив свою думку на краще.

Деякі оповідання я публікував у Фейсбуці, а деякі писав "в стіл".

Я не знав, куди рухаюсь і що робити далі, тому вирішив зайнятись дизайном майже готової книги і написав пост у Фейсбуці, що потребую допомоги в оформленні книги. Серед коментарів був відгук від Ірини Білоцерківської, на той час керівника дизайн-студії.

Ми з нею зустрілись, порозумілись і я запропонував їй не тільки зробити дизайн, а й видати класну книжку повністю. Іра погодилась, і ми взялися до роботи. Часу на реєстрацію видавництва було обмаль, тому перші 2000 примірників "Грязі" вийшли "під прапором" іншого видавництва. Але це неважливо, бо книга справді вийшла класна.

Перша книга

Це було в травні вісімнадцятого року…

Вихід книги, її успіх у ветеранському середовищі та непогані показники продажів дали мені можливість і бажання писати далі.

Тему війни я вважав для себе закритою, читав книжки про письменництво та відновив навчання в університеті. Під час однієї з університетських сесій я жив вдома в селі й одного разу спілкувався у месенджері зі знайомою, яка також виросла в селі.

Ми обговорювали тонкощі взаємовідносин між хлопцями та дівчатами в роки нашої юності, і я коротко описав подію, в якій фігурував мотоцикл. Діалог завершився, а я продовжив історію, згадуючи, що сталося далі з тим мотоциклом.

В той момент мені спала на думку концепція сюжету "Юпака" і рішення, що це буде роман про село за сюжетом, взятим зі звичайного життя.

Писати було важко. Велика форма, відсутність досвіду та бажання зробити круто заважали писати швидко.

Я написав чотири перші глави і кинув.. Не писав кілька місяців, потім написав ще пів глави і кинув… Ще через декілька місяців я знову взявся за рукопис, його редакцію, корекцію та переклад, паралельно узгоджуючи та коригуючи дизайн обкладинки.

У листопаді дві тисячі дев'ятнадцятого року рукопис "Юпака" було завершено.

В перший день карантину він вийшов друком …, а далі ви знаєте

Завершення

Отже, підсумовуючи, я дам наступні поради:

1. Спостерігайте за іншими людьми, будьте живою відеокамерою, вчіться писати діалоги, а не інтерпретувати їх, чи забарвлювати в потрібний вам колір.

2. Спостерігайте за собою, фіксуйте не лише емоцію, а й почуття і навчіться його передавати.

3. Їжте слона частинами. Велика форма дуже спокуслива, проте краще почати з оповідань чи есеїв.

4. Заявляйте про себе, використовуйте всі можливі ресурси (фб, особисті знайомства і т.п.), не бійтеся попросити про пораду.

5. Шукайте сюжети в тому, на чому добре знаєтесь.

6. Не створюйте "фокус-групу" для попередніх читань своїх творів, якщо не хочете стати "письменником для 10 людей".

7. Не бійтеся.

І підписуйтеся на наш Youtube-канал! Там більше відео, ніж на сайті.