Петро Яценко: радянський позитив - як хороший захід сонця в концтаборі

Переможцем Дитячої Книги року BBC цьогоріч став письменник Петро Яценко з книгою "Союз радянських речей".

Ця книга не про ностальгію, а про живі, родинні спогади про епоху, яка минула, і відбитки, які вона лишила в душах та характерах людей.

"Вона навіть не про предмети й не про речі. Вона - про людяність. Абсолютно щиро можу її рекомендувати і дорослим, і дітям. І для спільного читання", - писав член журі "Книги року ВВС" Віталій Чепинога.

В інтерв'ю журналісту та члену журі конкурсу "Книга року BBC" Вадиму Карп'яку Петро Яценко розповів, як звичайні речі та дитячі ігри можуть розповісти про радянську епоху не гірше, а може й ліпше за підручники історії.

Вадим Карп'як: Радянський Союз - це така субстанція, яка в сучасній українській історії викликає дуже поляризоване ставлення. У нас взагалі суспільство поляризоване, але от Радянський Союз - це те, що ділить або на його прихильників, яких приблизно 30%, за даними минулорічного соціологічного опитування, або на тих, хто категорично називає СРСР "тюрмою народів" і тоталітарною державрю.

Вам вдалося написати книжку, у якій беземоційно пояснити дітям щось про Радянський Союз на прикладі речей з вашого дитинства. Чим гралися, що їли, що одягали. Як вам вдалося уникнути цієї емоційності?

Петро Яценко: Якщо ви раптом опинилися в якомусь місці і не знаєте, де це і що там відбувається, то просто візьміть предмети, якими користуються в цьому місці. Вони вам розкажуть про це місце значно більше, ніж лозунги чи передачі, які офіційно транслюються. Тому що речі, це те, що правдиво показує рівень розвитку промисловості, освіти та суспільства, в яке ви потрапили.

Так само і для дітей. Діти, які живуть зараз, не можуть уявити, що треба було стояти в довжелезній черзі, щоби отримати найпростіші блага - від туалетного паперу до взуття.

Просте пояснення, що Радянський Союз - це погано, тому що не було цього і цього, не матиме такого впливу, як предмети. Наприклад, знайдемо якусь стару праску, чи кришталеву вазу, чи килим, що в бабці на стіні, і розкажемо, як важко було його купити, як бабця дуже довго стояла в черзі, записувалися і відмічалась, щоби його придбати.

З дітьми можна гратися. Наприклад, в магазин. Показати радянські гроші і запропонувати щось купити. Дитина приходить в магазин, а товару там немає. Або запропонувати купити автомобіль "Жигулі", але для цього за рік треба записатися в чергу, бо перед тобою є ще 10 тисяч бажаючих.

Радянський Союз - це дуже цікава гра, в яку можна гратися вже зараз.

Вадим Карп'як: Речі - це те, що завжди з нами. Властивість людської пам'яті така, що негатив підтирається і залишається позитив. Чергу дитині значно складніше показати і пояснити, як це встати о 6-й ранку і записатися, ніж показати якийсь там радіоприймач.

Я до того, що зараз ретро в моді. Повернулися вінілові платівки та стилізовані програвачі. Чи не може це підживлювати цю ностальгію до Союзу?

Петро Яценко: Це справді ностальгійно приємно. Але ця мода зародилась не в нас.

Коли я працював у міжнародній компанії, кілька років тому до нас приїхав британець і захотів купити старі "Жигулі", щоби їх відтюнингувати і їздити. Але коли він побачив ціну на них, то дуже здивувався, тому що у них такі старі "Жигулі" коштували втричі дешевше.

Я йому пояснив, що для нього це просто фан і модна фішка, колекційна модель. А у нас на цих "Жигулях" досі їздять, тому вони досі виконують роботу. Це річ, з якою людям важко розлучитися.

Вадим Карп'як: Дід їздив, батько їздив і я буду з'їздити…

Петро Яценко: Так. І не тому, що ця річ дуже надійна і не ламається, хоча серед радянських автомобілів "Жигулі" були все-таки найякісніші. Не тому, що це було на італійському обладнанні та за італійською ліцензію, а тому, що іншого варіанту купити автівку просто не було. Це величезні гроші для радянської людини, величезна пригода. Тому доводилося берегти.

Вадим Карп'як: А звідки взагалі, на вашу думку, виникає таке зацікавлення Радянським Союзом у нинішніх дітей і підлітків? Вони мають масу можливостей цікавитися будь-якими епохами. Радянський Союз в Україні не стоїть на порядку денному, як у Росії. Звідки воно береться?

Петро Яценко: З одного боку, це добре, тому що старі добрі часи - це завжди та річ, якою ти будеш цікавитися, якщо тобі 10-12 років.

Інтерес у підлітків виникає, тому що вони бачать ці речі, знаходять якийсь старий магнітофон, слухають старі платівки, старі записи. Можуть дивитися якесь старе кіно, слухати стару музику. І у них постає дуже рожева картинка.

Але якщо взяти цього підлітка і за допомогою уявної машини часу відправити його на два тижні до реального Радянського Союзу, таку машину часу побудувати, він би стрімголов тікав звідти. І ніколи, ніколи більше туди не хотів би повернутися. Тоді б підліток зрозумів, наскільки це суспільство, ця система, це добування благ, відрізняється від того, що є зараз. Тому нам, кому за 40, потрібно вже передавати пам'ять нащадкам.

Але дітям треба пояснити, що цей позитив, це було не більше, ніж якийсь смачний чай у в'язничному бараку, чи красивий захід сонця у концтаборі. Це речі, до яких треба підходити дуже акуратно, щоби водночас не образити почуття тих, хто вже не може нічого змінити.

Ну не пощастило народитися в Радянському Союзі, або не пощастило втекти, як моєму дідові, якого забрали остарбайтером до Австрії. Після війни він купив квиток на корабель до США, але його спіймала радянська спецкоманда, яка вважала, що всі колишні громадяни СРСР є власністю СРСР, їх усіх треба згрібати і силоміць відправляти назад до Радянського Союзу.

Вадим Карп'як: Людська природа така, що людина будь-де старається виживати і може виживати. Пригадую збірку оповідань польського автора Тадеуша Боровського, який пережив Аушвіц, "А у нас в Аушвіці".

Це фантастично реалістичний світ, як люди виживають в умовах концентраційного табору. Тобто людина може вижити і в Аушвіці, і у Радянському Союзі, але як потім передати цю пам'ять, щоб не повторився цей Аушвіц? І щоби не хотілося повторити Радянський Союз?

Петро Яценко: Мені виглядає це на проблему, бо в школах діти не отримують відповіді на свій інтерес до Радянського Союзу. А якщо отримують, то тільки в рамках шкільного курсу історії, де дуже точково проходять про визвольні змагання 20-х, Голодомор, репресії, Другу Світову, застій і перебудову.

Це такі складні моменти, які проходять за кілька місяців. Але глибинного розуміння, що не так з Радянським Союзом, по-моєму, немає.

Вадим Карп'як: На що ви опиралися, як викладати досвід Радянського Союзу?

Петро Яценко: Я не знайшов такого. Тому хотів цю прогалину заповнити цією книжкою. Зараз до мене звертаються зі шкіл, щоби провести такі заняття за книгою. Але можна це робити і самотужки. Попросити дітей принести кожен якусь річ, яка була виготовлена в Радянському Союзі, розпитати бабусь, дідусів, батьків, яка історія пов'язана з цією річчю, і розповісти її.

Можна погратися в дефіцит, можна погратися в чергу. Можна погратися навіть з тими грішми, якщо грошей більше, ніж товару. І подивитися, що буде і як діти будуть боротися за цей товар, стояти в чергах, записуватися в них.

У школі не можна навчити всього. Але якщо батьки хочуть це зробити, то вони можуть це зробити завдяки тому що ми, письменники, починаємо якось це усвідомлювати і над цим працювати.

Вадим Карп'як: Добре, з дітьми якось можна працювати, ви це демонструєте прикладом книжки. А зі старшим поколінням можна якось працювати, чи взагалі, можливо, не потрібно?

Бо мій досвід показує, що коли ти починаєш говорити, наприклад, з тим, хто ностальгує за СРСР, то безумовним аргументом є "навіщо мені ваша свобода, якщо я мав стабільність". Але це дуже серйозна подача нижче пояса.

Це одна з найскладніших філософських категорій - свобода. Дуже складно людині пояснити співвідношення "свобода і відповідальність", "більше свободи - менше безпеки", "більше безпеки - менше свободи". Це така категорія, над якою від часів Платона вже б'ються європейські філософи. І не тільки європейські. І це не працює, коли ти говориш про виживання.

Моє запитання, чи можна з дорослими якось працювати і чи, можливо, ви плануєте написати і для старших таку книжку?

Петро Яценко: У мене всі дуже травмовані СРСР. Ця травма передається через покоління. В інших країнах так не поводяться люди, у них інша культура поведінки в чергах, інша культура взаємодопомоги.

І ми бачимо, що ті країни та регіони, які Радянський Союз захопив на короткий час, та ж Східна Німеччина, Польща, Галичина, там зміни відбулися за дуже короткий час .

Працювати зі старшим поколінням можна і треба, на мою думку. Вони теж читають цю книжку, вони теж цікавляться.

Треба допомогти старшому поколінню зрозуміти себе, а молодшому поколінню - допомогти зрозуміти старше покоління. І тоді, коли це проговорено, це буде дуже помічне, на мою думку.

Вадим Карп'як: Я тут пригадав до ваших слів ізраїльський дослід. Дослідники Голокосту звернули увагу, що наслідки Голокосту через покоління значно потужніші, ніж у попередньому. Тобто діти тих, хто пережив, мають менший вплив Голокосту, ніж їхні внуки.

Ви кажете, що з Радянським Союзом очевидно та ж сама історія буде?

Петро Яценко: Я не знаю, як у нас, не зустрічав досліджень. Я спостерігаю за своїм сином, за його однолітками, яким зараз 12-16 років. І мені здається, що вони вже зовсім інші. І вони поводяться зовсім інакше, ніж ми колись.

Тому що в них більше ресурсів, вони спокійніші, вони більш творчі. У них немає такого страху, вони якось відрізняють, де правда, де брехня, де цей офіціоз - він їм просто осоружний. І мені здається, що вони це пережили і я дуже щасливий з цього.

Вадим Карп'як: Про Радянський Союз є книжка. Про 90-ті не плануєте написати?

Петро Яценко: Я вже написав про 2000 рік мультимедійну екскурсію для львівського району Підзамче. Це було цього року.

Дуже цікаво, тому що ми теж вже почали забувати, як там було. І так, власне, 90-ті роки - це теж дуже цікава тема, там є що досліджувати і писати, є інтерес. Далі буде цікаво.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!