"Привид російської перемоги зник". Як українські солдати відтісняють росіян біля Харкова

У той час, як у Росії святкували День Перемоги, в Україні святкували власні перемоги у війні теперішній. Українські сили пішли у наступ проти військ Путіна на північ від Харкова, звільнили низку міст і сіл і відтіснили росіян до кордону. Кореспондент BBC Квентін Соммервіль і оператор Даррен Конвей перебували разом з українськими військами, коли вони пішли у наступ.

Під звуки російських снарядів, які падають на її село, Раїса Опанасівна підходить до українських бійців. Літня згорблена жінка несе два великих пластикових пакети. Під в'язаною сірою шапочкою видно її худорляве обвітрене обличчя.

Такої кількості людей вона не бачила кілька місяців. Від початку війни її рідне село Руська Лозова перебувало під російською окупацією.

Росіяни ходили по хатах. "Вони перевіряли будинки, питали, чи є у нас рушниці. Але в мене нічого немає. У мене навіть шаф немає. Я одна", - розповідає Раїса.

Без електроенергії, води, зв'язку та майже без їжі, жителі села були ізольовані від Харкова, розташованого лише за 8 км на південь. З довколишніх лісів і пагорбів російські міномети та артилерія невпинно обстрілювали друге за величиною місто України.

Село Раїси було зруйноване, але найгірше те, що через війну Росії був зруйнований весь її світ. На Сході України війна несе не просто переосмислення стосунків людей з Росією - кордон з якою проходить лише за 30 км від Руської Лозової - але більш особисту переоцінку того, що означає бути російськомовним українцем.

Нещодавно звільнена Руська Лозова перебуває у центрі спротиву України російській агресії. Скоординованими зусиллями під проводом вищого військового командування українські війська територіальної оборони, Національної гвардії та регулярної армії ведуть наступ, прагнучи відтіснити росіян уздовж 32-кілометрової лінії фронту. У російському Білгороді, неподалік від кордону, РФ збирає війська для ймовірного контрнаступу.

Ми були в Харкові місяць тому, коли росіяни були буквально біля воріт міста. Обстріли були постійними, снаряди влучали й у будинки на вулиці, де ми перебували. Ситуація настільки погіршилася, що легше було порахувати години тиші (лише кілька), ніж години вибухів (дуже багато). Було відчуття, що ми опинилися на краю прірви, і ще одна злагоджена атака Росії може зруйнувати місто.

У північному мікрорайоні Салтівка були зруйновані цілі житлові будинки. У людей, які там залишилися, не було ні електрики, ні води, і вони змушені були готувати їжу на невеликих вогнищах, які розпалювали прямо на сходових клітках.

Але привид російської перемоги, який витав над містом, тепер зник. Буквально цього тижня я сидів у парку в центрі міста з акуратно підстриженою травою, квітучими клумбами і насолоджувався морозивом із кав'ярні. Місто все ще переважно порожнє, але кількість російських артилерійських ударів скоротилася з десятків щодня до невеликої кількості. Сирени повітряної тривоги все ще регулярно гудять, але Харків уже не почувається на межі катастрофи.

Сухопутні війська Путіна українська армія відтісняє до кордону. Перемоги, на яку він сподівався під час святкування 9 травня в Росії, тут, у Харкові, він не отримає - і це може ще більше порушити плани Москви.

Здобутки України, хоча наразі й скромні, можуть мати стратегічні наслідки для війни Росії на Донбасі, загрожуючи лініям постачання росіян.

Ми їдемо на північ від міста з українськими військами, прямуючи до міст і сіл, які знаменують нову лінію фронту. Дорога все ще всіяна вирвами та російськими ракетами. На околицях траси - знищені російські транспортні засоби та згорілі вантажівки, які використовували для блокування їхнього початкового наступу на Харків.

Їдемо швидко - за кермом сидить командир добровольчого загону, який тримає рушницю біля ніг. "Узбіччя заміновані", - каже він, коли машина маневрує між блокпостами та танковими пастками.

Відчуття моторошне - наша машина єдина на дорозі. Ми знаємо, що на лісистому пагорбі перед нами досі є російські танки та артилерія. Харківська війна змінилася - тепер це гра в яструба та миш, де безпілотники обох сторін постійно кружляють і намагаються точно визначити танки та гармати противника, щоб обстрілювати їх з артилерії.

Буквально п'ять хвилин тому ворожі гармати перестали стріляти, каже мені заступник командира. Незабаром вони почнуть знову.

Минаємо російський "Град", що лежить у канаві, а потім праворуч - розбиту військову зелену "Ладу" з білим російським знаком Z на дверях. "Таємна зброя Росії", - каже командир під сміх своїх людей.

Біля Руської Лозової від знищеного російським снарядом цивільного авто залишилися лише обпалені сліди на дорозі. Решток машини немає, але її вміст розкиданий на дорозі - тут рожева ковдра, там якийсь одяг. Внаслідок удару загинули кілька людей.

У селі видно наслідки битви за контроль нам ним. Будинки були зруйновані обстрілами, а деякі горять і досі. Один будинок, який ми минаємо, має розбитий дах, але біля його воріт впорядковано вишикувалися яскраво-червоні тюльпани.

Зараз війна стала динамічнішою, і військові довго не затримуються на відкритих місцях. Вони швидко бігають по відкритій місцевості та лазять по стінах, щоб уникнути російського вогню з лісу, менш ніж за пів кілометра. Вони вважають, що російські військові виїхали, а натомість воюють переважно бойовики з сепаратистського Донбасу. Але наступного дня після нашого від'їзду в полон взяли росіян.

Раптово нам доводиться сховатися в окопі, на першій лінії оборони, оскільки російська артилерія знову відкриває вогонь, а снаряди проносяться над головою й падають по інший бік села вже за кілька секунд.

На протитанковій позиції лежать готові до використання американські "Джавеліни" та їхні британські аналоги. Тут перебувають двоє добровольців, які відповідають мені французькою. Вони українці, але вступили до французького іноземного легіону. Один каже, що служив три роки, але фактично дезертував, щоб приєднатися до боротьби за Україну.

Це та зброя, яку Росія недооцінила - сила української солідарності. Ще до того, як сюди почала надходити західна військова допомога, саме вона тримала оборону України. Серед добровольців тут - економіст, бізнесмен, механік та чемпіон з перегонів.

Я зустрічаюся з командиром напередодні Дня Перемоги, який Росія та Україна святкують як перемогу Радянського Союзу над нацистським режимом Німеччини під час Другої світової війни, і запитую його, що цей день означає цього року. Він каже, що свято було заплямовано.

"Я народився в Радянському Союзі, - продовжує він, п'ючи свіжозаварений чай. - Росіяни, на жаль, усе використовують як зброю. Наші спільні дати, нашу спільну мову, нашу спільну релігію. Росія не соромиться використовувати всі засоби. Тому тут усі зараз ненавидять російську мову - навіть російський поет Олександр Пушкін є персоною нон-ґрата - тому розколота наша Церква, і все російське тут буде перейменовано".

Кілька днів тому, коли я зустрів Раїсу в її сірому пальті та вовняній шапці, вона стояла і намагалася осмислити руйнування свого села та наріжного каменю власного життя - близькості України до Росії.

Це село було домом для Раїси понад 30 років. Її обличчя посічене осколками, але вона каже, що не відчуває болю. На запитання військового медика вона неохоче каже, що у неї болить палець. Половина його відсутня.

Коли вона знімає піджак, на її тонкій руці відкривається глибокий поріз. "Порізали, як куряче філе, - каже вона. - Ви можете витягти шрапнель?". Вона не хоче лягати в лікарню, а хоче повернутися додому. Але лікар каже, що їй треба буде накласти шви.

Можливо, тому, що вона не бачила людей місяцями, чи через інсульт минулого року, але здатність говорити лише тепер починає відновлюватися. І вона розповідає свою історію.

Навколо неї збирається група солдатів. "Коли я народжувала, нас було троє матусь. Я була посередині. Вони кричали. Я була спокійна. Я взяла смужку тканини від сорочки до рота. Наприкінці я її повністю розжувала. Лікар сказав мені кричати. ​​Але я відповіла, що неважливо, кричиш ти чи ні. Все одно боляче. Так я народила сина. Тихо".

Чоловіки навколо неї здригаються, коли вона каже їм відрізати шкіру, яка висить, ножицями. Один солдат виглядає так, ніби йому млосно. Медик зашиває її рану. Під час цього вона розмірковує про долю свого села та розпад імперії, який вона спостерігала - її дім і її історія в руїнах. Вона жила у Радянському Союзі, коли Росія та Україна були переплетені. Тепер вони смертельні вороги. Роками вона жила у Східній Німеччині, де завагітніла, і повернулася в Україну народжувати сама.

"Мій батько і батько [Путіна] разом воювали проти Гітлера, чи не так? Невже це можливо? А тепер ми воюємо один проти одного, - каже вона. - [Ми були] найближчими націями. Такого ніколи не було. Були німецькі загарбники, а тепер це наші люди".

Із забинтованою рукою Раїсу супроводжують до машини, яка має відвезти її до харківської лікарні на прийом до хірурга.

Більшість людей із ​​села евакуюють, автобуси чекають на тих, хто не має автомобілів.

Російська окупація розірвала село як у прямому, так і в переносному сенсі. У підвалі одного будинку затримали пів десятка місцевих жителів. Їх підозрюють у колаборації з ворогом. Їхні очі закриті, на головах заклеєні балаклави, руки зв'язані. Серед них принаймні одна жінка. Їх залишають одних у кімнаті, потім забирають на допит до спецслужб.

Їхні телефони та соцмережі перевірятимуть. На блокпостах дорогою до Харкова опитують усіх, хто приїжджає зі звільнених районів - шукають диверсантів. Колаборантам загрожує 15 років за ґратами або довічне ув'язнення, якщо їхні дії спричинили смерть українців.

Навряд чи Раїса коли-небудь зможе пробачити Росії завдані їй рани. І з кожною битвою люди на передовій звільняються від кайданів, які тримали ці дві нації разом до початку війни.

Але операція на північ від Харкова не завершена, і вона дорого коштувала. Це - лише один фронт у, як виглядає, тривалій війні.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!