"Це важливо, бо ми всі європейці". Як британські волонтери допомагають на Донбасі
- Орла Герін
- BBC News, Східна Україна
Дресувальниця собак з Кента, фермер з Корнуолла та IT-фахівчиня із Сассекса. На перший погляд, вони зовсім не схожі на волонтерів у зоні бойових дій.
Ці троє британців окремо приїхали в Україну. Тут вони об'єдналися і вже кілька місяців займаються евакуацією літніх та немічних з районів, що межують з лінією фронту. Вони фінансують себе самі й не хочуть називати своїх імен.
"Я знаю, що мої батьки хвилюються, - каже 21-річна дресувальниця собак, яка серед них - наймолодша. - Я говорила з мамою телефоном, вона плакала, але вони дуже пишаються тим, що я роблю".
Поки ми розмовляємо, оголошують повітряну тривогу, десь вдалині гримлять вибухи.
Команда регулярно їздить до міст, що лежать на шляху наступу російських військ на Донбасі. Обстріли - це реальна й постійна загроза. Один виїзд був настільки ризикованим, що українські військові наказали їм одягти бронежилети.
"Було кілька непростих моментів, - каже вона. - Але ми тримаємося разом. Попри небезпеку, ми почуваємось досить підготовлено і надійно як команда".
Вони кажуть, що дехто не розуміє, що вони роблять у цьому понівеченому війною регіоні та яку допомогу можуть надати.
"Я не чекав, що від нас буде багато користі, - каже фермер, - але помилився". У Британії він пас худобу, але потім втратив роботу. Коли Росія напала на Україну, він завантажив фургон гуманітарною допомогою і приїхав сюди. Тепер цей фургон слугує "швидкою".
"Ми робимо те, що можемо. Ми - не експерти, але ми багато зробили за останні кілька місяців. І ця робота для мене зараз найважливіша".
У день нашого візиту за кермом був він, але волонтери кажуть, що ділять усе навантаження, злети й падіння, підбадьорюючи одне одного з "британським гумором".
За останні місяці вони перевезли близько 150 людей - одних до лікарні у Краматорську, інших на вокзал у Покровську. Вони співпрацюють з авторитетною українською неурядовою організацією "Схід SOS", яка щодня надає їм списки людей на евакуацію та інформацію про їхній стан здоров'я.
Щодня вони вирішують повсякденні завдання, пов'язані з логістикою та зміною лінії фронту, але є ще одна проблема, яка їх дуже непокоїть, — це згасання міжнародної уваги до війни в Україні.
"Допомога надходить повільніше, - каже колишній фермер. - Це наводить мене на думку, що люди ніби звикають до війни, а так не повинно бути".
"Дехто думає, що всі охочі вже виїхали, - пояснює він. - Це не так. Тут ще багато людей".
Третій член команди залишила свою роботу у сфері технологій і шість місяців подорожувала Близьким Сходом.
"Я поставила життя на паузу, - каже вона. - Тож можу лишитись тут на невизначений термін. Ми просто хочемо робити все без бюрократії. Працюємо щодня, бо це те, що нас хвилює. Це важливо, бо ми всі європейці. І напад Росії на Україну - це напад на всіх нас".
Її родина на собі відчула усе горе війни. Бабусі довелося тікати з Польщі під час Другої світової.
Коли вони забирають 96-річну Анастасію, вона ніжно тримає її за руку. Анастасія дуже слабка, її потрібно обережно підняти. Її 70-річний син Євген розповідає нам, що коли їхнє село обстрілювали, вони кілька днів сиділи у льоху.
"Чотири-п'ять днів тому почали стріляти з мінометів, - каже він. - Влучили в наш садок, за 10 метрів від будинку. Мама дуже злякалася".
Анастасію обережно несуть до поїзда, поруч з нею Євген. Жінці знову доводиться тікати, як у Другу світову війну, коли їй було 15 років.
Найважче - це коли ми не можемо вивезти всіх, каже IT-фахівчиня. Дехто не хоче їхати, відмовляється залишати свої домівки, навіть коли наближається війна.
"Ми сподіваємось, що чинимо правильно, забираючи їх з рідної землі, і що вони повернуться додому. Але насправді, ми не знаємо".
Її голос здригнувся від емоцій.
"Земля тут прекрасна, - ділиться вона враженнями. - Мені сказали: якщо в українця відібрати його землю, він помре. Щоразу, коли я евакуюю жінку, я зриваю для неї квітку біля її будинку, щоб вона могла забрати її з собою. Це єдине, що я можу зробити".
