"Майже кожна сім'я втратила когось з рідних". Жахи Маріуполя під окупацією
- Нік Бік
- ВВС, Київ
Справжні масштаби жахів в окупованому Росією Маріуполі важко осягнути.
"Кругом трупи. Біля кожного будинку лежали люди. Їх ніхто не забирав", - згадує зі сльозами на очах 51-річна Юлія Золотарьова.
Зараз вона у Києві у відносній безпеці. Розповідає нам моторошні подробиці життя у рідному місті, де через важку ситуацію може початися епідемія холери.
Юлія втекла з Маріуполя лише два тижні тому.
"Все втрачено для всіх. Безнадійність. Страх. Біль".
По її щоках котяться сльози.
"Майже кожна родина втратила когось з рідних".
Зрозуміло, чому і українська влада, і міжнародні гуманітарні агенції вважають, що у Маріуполі зберігається висока загроза поширення холери.
"Сміття ніхто не вивозив з початку війни".
Юлія пояснює, що для багатьох з близько 100 тисяч людей, що залишились у місті, було неможливо знайти чисту питну воду.
"Ми зливали й пили воду з бойлерів. З опалювальних систем. Потім пішли до зруйнованого басейну і взяли звідти хлоровану воду. Іншої води в нас не було".
Реальність життя - а точніше існування - під російською окупацією суперечить пропаганді, яку росіяни поширюють в Маріуполі.
Підкорене місто змушують святкувати своє захоплення.
Найбільш символічний момент стався у минулі вихідні, коли на в'їзді до міста зафарбували бетонний вітальний знак радянських часів.
Свіжі кольори російського прапора маскують наразі жовто-блакитний колір України.
Москва намагається прикрасити історію і пропонує тяжке майбутнє людям, яких, як вона заявляє, звільнила.
"Росія тут назавжди", - сповіщає нещодавно встановлений гігантський білборд.
Своїй втечі з цієї пекельної діри Юлія Золотарьова завдячує донці Анастасії, яка з Києва вказала їй можливий шлях втечі.
26-річна Анастасія переїхала до столиці рік тому, щоб будувати кар'єру в "Укрзалізниці".
Від початку війни вона намагалася врятували свою сім'ю.
Росіяни не лише зруйнували її домівку, але й вбили бабусю Валентину.
"Насправді вони знищили три покоління, - з гнівом і сумом розповідає нам Анастасія. - Все тому, що вони вважають, що нас, українців, не повинно існувати".
Ми запитуємо, скільки людей, яких вона знає, вбили після вторгнення в лютому.
"Двадцятьох я знала особисто", - відповідає вона.
Але найважче Анастасія перенесла смерть коханої бабусі.
80-річна Валентина Поліщук загинула 21 березня. За майже три місяці її тіло так і не знайшли.
І, мабуть, ніколи вже не знайдуть.
Дочка Валентини Юлія - мати Анастасії - згадує страшний момент, коли росіяни вночі скинули бомбу на їхню багатоповерхівку.
"Я думала, що стався землетрус, все тремтіло. Підлога, стіни. Все завалилося. Я думала, що ми всі помремо".
Вона каже, що ракета повністю знищила три верхні поверхи, а потім вогонь охопив всю будівлю.
"Було дуже страшно. Ми спустилися у підвал, але спалахнула сильна пожежа, було багато диму".
Повітря не вистачало, стало неможливо дихати.
"Я сказала мамі: підемо подихаємо хвилин на п'ять. Вийдемо з підвалу. Вона відмовилася, бо дуже втомилася. Мамі було 80 років, і їй було важко".
Юлія залишила свої телефони й документи у матері й сказала, що піде по допомогу.
"Коли я піднялася, підвал обвалився. Врятувати тих, хто там залишився, було неможливо. Це було пекло".
У підвалі загинули 11 мешканців кварталу, серед яких були діти.
Тим часом в іншому підвалі іншого міста вцілілі маріупольці намагаються оговтатись від смерті й руйнувань.
У центрі Києва ми побачили чоловіків і жінок, які стоять у колі, передають одне одному м'яч і обмінюються обіймами.
Це групова терапія.
Сьогоднішнє заняття для тих, хто не знає, як звести кінці з кінцями.
Вчорашня сесія була присвячена втраті, оскільки майже всі 20 учасників групи втратили близьких за останні три місяці, розповідає психолог Ганна Часовникова.
"Першими приходять люди з панічними атаками. Вони пам'ятають вибухи і вбивства. Бачать все зло, яке принесла в Україну Російська Федерація".
Запит на психологічну підтримку - величезний.
"Майже кожен українець стикається з тими чи іншими психологічними наслідками. Хтось бачив війну, хтось воював, хтось втратив сім'ю".
Центр, де працює Ганна, створили лише два тижні тому.
За цей час вони підтримали понад 5 тисяч людей, усі нещодавно приїхали з Маріуполя.
В іншій кімнаті ми бачимо 79-річного Миколу Поліщука. Він заповнює необхідні формуляри, реєструє свої дані, записує життя, яке прожив у рідному Маріуполі: адресу, роботу, сім'ю.
Але одну строфу він пропускає. Дружини Валентини, з якою вони прожили 52 роки, більше немає.
"Вибачте, я не можу говорити".
Микола кладе голову на руки й закриває обличчя.
Перед ним - фото весілля, яке вони святкували у Маріуполі в 1970 році. Одна з небагатьох речей, яку вдалося врятувати.
Його обличчя - бліде і виснажене, а попереду - нова реальність, яку створив для нього президент Росії Володимир Путін.
"Те, що вони зробили, пробачити не можна", - каже Микола.
