"Особиста проблема батьків". У таборі в РФ лишаються десятки українських дітей, розлучених з родинами

Сотні дітей з Харківської області під час російської окупації вирушили до табору відпочинку на півдні Росії. Після успішного українського контрнаступу вони виявилися розділеними зі своїми батьками.

ВВС поїхала до звільненої Балаклії, аби поспілкуватися з батьками дітей, які застрягли в Краснодарському краї, та зрозуміти, чим вони керувалися під час окупації й на що сподіваються зараз.

10 вересня на сайті державної російської інформагенції "РИА Новости" з'явилося повідомлення від Владислава Соколова, колишнього українського поліцейського, який під час окупації очолював "адміністрацію" Ізюма, стратегічно важливого міста на Харківщині.

"Хотілося б передати батькам, які відправили дітей до Геленджика, що з ними все добре. Діти лишаються на другу зміну. Вони будуть і одягнені, і взуті. За них усі переживають та турбуються. Це батькам Ізюма та Балаклії", - заявив він.

Ізюм та Балаклія були окуповані Росією навесні, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Під окупацією вони прожили понад пів року.

"Нова влада" почала налагоджувати на цих територіях "нове життя". Тут з'явилися "нові мери", які почали затверджувати "нові порядки". У Балаклії - це містечко до війни було відоме хіба що тим, що тут розташовувався один із найбільших в Україні складів боєприпасів, - окупаційна влада відкрила новий "відділ освіти". Він мав організувати початок навчального року у заново відкритих школах за російськими програмами навчання.

У серпні, ще коли гасло "Росія тут назавжди" з білбордів на Харківщині можна було сприймати серйозно, на вулицях Балаклії з'явилися оголошення. Призначена Росією адміністрація пропонувала місцевим дітям тритижневий відпочинок на морі, у дитячому таборі "Медвежонок" на чорноморському узбережжі Краснодарського краю, під Геленджиком - абсолютно безкоштовно.

Охочих відправити дітей до Росії в окупованих регіонах виявилося чимало - на початку серпня до табору вирушили 203 дитини, а наприкінці місяця, 29 серпня - ще 300 дітей з Ізюма, Куп'янська, Балаклії, Козачої Лопані та інших міст і сіл.

На початку вересня українська армія почала стрімкий контрнаступ і за кілька днів звільнила більшу частину Харківської області.

Балаклія повернулася під контроль України. Батьки, які кілька тижнів тому відправили своїх дітей на море, спостерігали за тим, як синьо-жовті прапори повертаються на місце триколорів.

Їхні діти тим часом продовжували відпочивати на території Росії. Саме тоді у "РИА Новостях" повідомили: вони залишаться у таборі як мінімум ще на місяць.

Батьки про це дізналися останніми. Комусь зателефонувала дитина, хтось прочитав у новинах, хтось - здогадався сам.

- Ви як дізналися, що донька не повернеться у запланований час? Вам хтось зателефонував?

- Ні, ніхто не дзвонив. Як зайшла Україна, ми так зрозуміли, що вже буде складно повернути, — сказала ВВС Наталія Сонькіна*, мати 12-річної дівчинки, яка досі живе в таборі.

Колишні чиновники окупаційної адміністрації, як кажуть ВВС батьки, не зв'язувалися ні з ким із них.

"Коли вся ситуація вийшла на яв, було неможливо вийти на вулицю. Хтось ставився зі співчуттям, але багато хто підколював. Люди питають, як можна було віддати дитину в Росію", - каже ВВС мешканка Балаклії Алла Каменєва*. Спочатку вона погодилася дати інтерв'ю на камеру, але потім передумала, пояснивши, що відчуває ворожість до себе з боку земляків.

"Під окупацією, якщо тобі довго кажуть, що ти дурень, ти справді починаєш вірити, що ти дурень, - розмірковує в розмові з ВВС в.о. мера Балаклії Оксана Бондар. - Їм казали: Україні ви не потрібні, Україна про вас забула, була пропаганда така".

До березня цього року Бондар - колишня директорка школи та вчителька російської мови - була секретарем міськради. Після початку окупації тодішній мер Балаклії Іван Столбовий виступив на підтримку Росії, а згодом залишив місто. Росіяни поставили тут свою адміністрацію. За українським же законодавством в.о. мера у відсутності обраного міського голови мала стати саме Бондар.

Вона й виконувала ці обов'язки весь час окупації - щоправда, дистанційно: у березні вона виїхала з міста і всі ці пів року "була тут, неподалік, за 30 кілометрів", каже вона ВВС.

До Балаклії Оксана Бондар повернулася слідом за українською армією 8 вересня. На той момент про те, що місцеві діти поїхали до Геленджика, вона навіть не знала: чула, мовляв, про щось таке, але думала, що це сталося в сусідніх містечках.

Але за кілька днів до неї підійшли батьки однієї з дівчаток, що застрягла в Росії. У залишеному росіянами кабінеті нового "відділу освіти" Бондар не без допомоги поліцейських розшукала список тих, хто виїхав. У ньому виявилося 25 дітей.

Перше почуття від цієї ситуації, пояснює вона, - подив. Як взагалі можна було віддати своїх дітей, а тепер звертатись за допомогою до влади?

"Порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих", - згадує вона свої емоції у розмові з ВВС.

"На той момент так рятувала свою дитину"

Україна регулярно звинувачує російську владу в примусовій депортації дітей — на територію Росії справді вивезли сотні сиріт із самопроголошеної "ДНР", а також дітей, "знайдених у підвалах" Маріуполя. Багатьом з них оформили російське громадянство і розподілили під опіку в російські сім'ї.

Історія з відправкою дітей у табір під Геленджиком - явно інша. Усі балаклійські батьки сказали ВВС, що пішли на це абсолютно добровільно. Троє пригадали, що охочих записатися на поїздку було більше, ніж виділялося місць у таборі: "Навіть не всім місця вистачило, скажімо так. Але [їм] сказали, що другий заїзд буде, не хвилюйтесь", - розповів ВВС один батько.

"Якщо мені скажуть підписати петицію про те, що у мене дитину викрали і насильно вивезли, - я цього не зроблю, чесно вам кажу. Вважайте, що я на той момент так рятувала свою дитину. Може, я не права, але я так рятувала його", - каже ВВС Ганна Лапіна*, мати 13-річного Сашка.

Одразу кілька матерів, з якими спілкувалася ВВС, скаржаться: коли російські війська входили до міста, все сталося дуже швидко, виїхати встигли не всі охочі.

"Ми просто не встигли [виїхати]. Погано, боляче - через те, що кинули, через те, що не вивезли дітей. У нас же не було нічого! Навіть автобусів не було на виїзд, коли нас почали [захоплювати]", - пояснює Лапіна.

Тоді, навесні, всі зусилля ЗСУ справді були спрямовані на те, щоб не допустити окупації розташованого зовсім поруч Харкова.

Пізніше, вже коли Балаклія була під росіянами, як розповідають місцеві, виїхати на підконтрольну Києву територію можна було лише за гроші - кілька тисяч гривень, яких у багатьох, за їхніми словами, просто не було.

"Ми любимо Україну. Але ніякої евакуації забезпечено не було. А за те, щоб вибратися з міста, брали по п'ять тисяч гривень з людини - хоч із дорослого, хоч із немовляти", - пояснює Алла Каменєва.

Обстріли при цьому тривали все літо. "[Були періоди, коли були] постріли щодня! 24 години на добу. Хата вся трясеться, всі стелі в кожній кімнаті потріскалися", - згадує одна зі співрозмовниць ВВС.

"В один непрекрасний момент в будинок навпроти був приліт. Дитина була на вулиці, - розповіла ВВС ще одна мешканка Балаклії, яка теж відправила сина до Геленджика. - Він, звичайно, у мене навчений, що додому не бігти, в найближчий підвал ховатися, але серце не на місці. Я вискакувала переконатися під обстрілом, що моєї дитини немає на вулиці, що вона десь сховалася. А він у мене непосидючий, погуляти дуже хотілося. Дуже він чекав цю поїздку в табір, вони з другом дні рахували".

Син Ганни Лапіної, каже вона, "все добре розумів: і коли прильоти, і коли вильоти, і коли в погріб бігти, і так усе літо".

У її сім'ї двоє дітей: окрім Сашка, є ще п'ятирічна Наталка. Діти реагували на звуки бойових дій геть по-різному. Молодша донька при перших вибухах негайно засинала міцним сном. Старший син - дуже боявся, хапався за голову, судомно смикався від будь-якого гучного звуку, він став нервовим і нелюдимим.

- Ви довго сумнівалися перед тим, як віддати дитину до російського табору?

- Так, думала місяць, потім віддала все-таки.

- А що стало вирішальним фактором?

- У 13-річного хлопця енурез розпочався... Ви зрозумійте, я його не росіянам віддавала, а на лікування!

Вже за тиждень у таборі Сашко написав мамі, що його проблема зникла.

"Діти адаптувалися, з задоволенням харчуються у їдальні"

Відправлення дітей з окупованих українських територій до табору в Геленджику з помпою висвітлювали російські ЗМІ. Харківщину при цьому називали "звільненою".

Процес активно підтримувала місцева влада Краснодарського краю - в одному з автобусів з дітьми на початку серпня їхав тодішній мер Краснодара Андрій Алексеєнко. У середині того ж місяця російська агенція ТАСС повідомила, що його призначили головою "ради міністрів" окупованої частини Харківської області.

Губернатор Краснодарського краю Веніамін Кондратьєв кілька разів приїжджав до "Медвежонка". В один із таких приїздів - уже коли стало зрозуміло, що перебування дітей у таборі затягнеться, - як розповіли ВВС кілька батьків, кожній дитині подарували по смартфону.

Саме за прямим дорученням губернатора Кондратьєва українських дітей залишили в таборі у Геленджику на невизначений термін.

Російські телеканали випустили кілька ідилічних репортажів про перебування дітей у таборі.

"До нас прийшли вчителі і сказали, що є така ідея - відправити нас відпочити від цієї напруженої ситуації. Ідея, звичайно, хороша - забути, що відбувається в місті. Коли їхали - переживали, щоб у Харкові не почалося нічого поганого", - розповідала одна з дівчаток.

"Зміна в Геленджику закінчилася в десятих числах вересня, але додому зараз не можна", - йдеться у закадровому тексті сюжету телеканалу НТВ про дітей з Харківської області. Чому не можна, журналіст не уточнює.

"Діти адаптувалися, із задоволенням харчуються у їдальні, можемо сьогодні подивитися з вами", - пропонувала директорка школи, куди з вересня відправили дітей, журналістці телеканалу "Кубань 24".

"Вперше до нового класу діти пішли без батьків, та й збирали їх до школи буквально цілим містом", - розповідала у тому ж сюжеті журналістка. Причину такої ситуації, а також що з цього приводу думають ці самі батьки, вона не вказала.

"Ми не чіпаємо їх, вони не чіпають нас"

Балаклія була під окупацією пів року. З довоєнного населення з 27 тисяч людей у місті залишилося, за оцінкою однієї з матерів, три-чотири тисячі.

Певний час тут справді йшли інтенсивні бойові дії - особливо сильні руйнування можна побачити на околицях Балаклії. У приватному секторі нерідко можна помітити зруйнований або пошкоджений випадковим снарядом будинок посеред вулиці, яка назагал виглядає цілком мирно. На центральній площі міста досі працює будівельна техніка: робітники розбирають дах напіврозваленого від обстрілу торговельного центру.

Тут же, на центральній площі, кілька сотень місцевих жителів вишикувалися в чергу за "гуманітаркою": при цьому люди не знають, ані що саме привезуть сьогодні, ані чи приїде вантажівка взагалі.

Після визволення місцеві розповідали журналістам, як у Балаклії під час російської окупації зникали люди. У тутешньому відділку поліції ЗМІ показували влаштовану там незаконну в'язницю та "катівню".

У інших місцевих мешканців період окупації не залишив якихось особливо неприємних спогадів.

"У нас із росіянами як було. Ми не чіпаємо їх, вони не чіпають нас. Рота зайвий раз не відкривали. За гуманітаркою ходили мовчки. Я, звичайно, за Україну, але не з вилами ж на них кидатися буду, у мене двоє дітей", - каже ВВС Ганна Лапіна.

"Треба було думати, куди відправляти"

Коли після визволення Балаклії до в.о. мера Оксани Бондар підійшла мама однієї з дівчаток, що застрягла в Росії, вона зібрала підписи десятка батьків, які потрапили в таку саму ситуацію, під колективною заявою до поліції. Підписалися не всі.

Ганна Лапіна, наприклад, до поліції не зверталася, бо побоялася, що її звинуватять у тому, що вона віддала дитину окупантам, і позбавлять батьківських прав.

"Ті, хто не був в окупації, хто потім уже приїхав, - усі звинувачують нас, що ми скоти, що ми такі-сякі, що ми колаборанти, і своїх дітей продали", - розповіла ВВС бабуся однієї з дівчаток, що виїхали до табору.

Страх бути звинуваченим у колабораціонізмі - не фігура мови. Після звільнення Харківської області українські спецслужби справді розпочали на цих територіях масштабні фільтраційні заходи. Втім, вони явно не вилилися у масові репресії: з семи тисяч людей, яких СБУ перевірила у перші дні після звільнення Харківщини, затримали лише 16.

Інша справа, пояснює Бондар, що в Балаклії справді не бракувало жителів, які вітали Росію: "Тут багато людей, які спали і їм "русский мир" снився, вони співпрацювали [з окупаційною адміністрацією]".

ВВС зв'язалася з одним із мешканців Балаклії, який відправив свою доньку до Геленджика, а потім, під час відступу російської армії, поїхав з родиною до Росії. Згодом він з'їздив до табору і особисто забрав звідти свою доньку.

"Будь-хто з притомних батьків розуміє, що в Росії буде набагато краще дитині, ніж зараз там в Україні", - сказав він ВВС. Повернутися до Балаклії він планує, лише якщо її знову окупує Росія.

В.о. мера та кілька батьків, з якими поспілкувалася ВВС в Балаклії, розповідають, що так само - виїхали після відступу російської армії з міста, забрали дітей з Геленджика та залишилися жити в Росії - вчинили ще близько десятка тутешніх сімей.

Втім, Бондар визнає, що дітей у Росію відправляли далеко не лише ті її земляки, які підтримували окупаційний режим: "Є малозабезпечені - [вони просто хотіли], щоб діти [безкоштовно] відпочили".

Зараз усі батьки, з якими говорили кореспонденти ВВС, стверджують: вони віддали дітей до табору, щоб урятувати їх від жахіть війни.

Багато хто в Балаклії до таких пояснень ставиться скептично: чимало інших місцевих жителів пропозицією росіян не скористалися та залишили своїх дітей при собі.

"Мені хтось з батьків сказав: я своїх дітей рятував. А сьогодні ти їх не можеш забрати від такого порятунку, - каже ВВС в.о. мера Оксана Бондар. - Потрібно було мати розум, голову, думати, куди відправляти. Країна-агресор, країна, яка тебе знищувати прийшла, яка тебе хоче на коліна поставити, - це треба мати розум, щоб туди відправити дітей… Яка ти матір, якщо ти туди відправила, під час війни, до країни, яка тебе хоче знищити? Я особисто як мати цього не розумію".

"Туди тиждень, назад тиждень, чотири країни"

Абсолютно всі батьки, з якими вдалося поспілкуватися ВВС, запевняють: дітям в таборі дуже подобається.

"Екскурсії, море, гори, дискотеки щодня, п'ятиразове харчування. Спортивні костюми видали, теплі речі, все гаразд у них", - розповідає про побут доньки Наталія Сонькіна*.

Після того, як у Геленджику похолодало, дітей перевели до табору неподалік, в Анапі. Цей табір опалюватиметься взимку, там діти зможуть жити невизначений термін, повідомила батькам його адміністрація.

До словосполучення "невизначений термін" балаклійські батьки ставляться по-різному. Вони створили групу у вайбері для обговорення ситуації та швидко дійшли висновку: "доля дітей - особиста проблема батьків".

"Не розумію, що тут обговорювати. У вайбер-групі давно написали, що дітей з табору можна вільно забрати, але лише особисто їхнім батькам. Ні бабусі, ні дідусі, ні родичі, ні за довіреністю - тільки батьки", - сказала ВВС мати ще одного з балаклійських підлітків.

Коли стало зрозуміло, що діти не повернуться, її родина за кілька днів розробила маршрут - оскільки легально перетнути українсько-російський кордон зараз не можна, добиратися до Геленджика потрібно через Польщу, а потім або Білорусь, або Литву з Латвією - і жінка вирушила в дорогу.

"Туди тиждень, назад тиждень, чотири країни, і ось наша дитина тут", - каже вона.

Поїздка до Краснодарського краю і назад обходиться недешево. Ще одна мешканка Балаклії була змушена продати свій старий автомобіль, витратити всі заощадження та звернутися за допомогою до волонтерів у балтійських країнах та Москві.

Так само за свої заощадження і за допомогою білоруських і російських волонтерів змогла забрати свою дочку і Алла Каменєва. На прощання у таборі, вже коли вона забирала доньку, їй сказали: "Приїжджайте ще".

Батькам 37 дітей з Ізюма та Вовчанська вдалося домогтися допомоги від благодійної організації "СОС Дитячі Містечка" та організовано забрати з Краснодарського краю своїх дітей автобусом.

Однак у Балаклії залишаються сім'ї, які не мають коштів чи сил самостійно повернути дитину.

"Це реально скільки грошей треба. На хвилинку, я сім місяців без засобів для існування. Чоловік втратив роботу, я втратила", - каже ВВС Ганна Лапіна.

Наталія Сонькіна розповідає, що на сімейній раді порахували: на дорогу піде аж 30 тисяч гривень. Тому сім'я розраховує, що рано чи пізно повернути дочку-підлітка їм допоможуть "якісь волонтери - як не з цього боку, то з того" або місцева влада. Свою точку зору вона аргументує так: якщо всі папери на поїздку до табору заповнювалися в будівлі місцевої адміністрації, значить, місцева адміністрація і відповідати повинна.

На зауваження, що адміністрація у серпні була однією, а зараз інша, жінка лише знизує плечима.

"Як вирішиться, я без поняття, - зізнається у розмові з ВВС ще одна мати, Поліна Слісаренко*. - Я взагалі з цього приводу зараз нічого не думаю. Сподіваюся, до нового року син повернеться".

Спочатку, згадує Слісаренко, вона переживала, навіть плакала. Потім заспокоїлася: адже не кинуть там дітей напризволяще. Зараз вони з сином навіть не щодня переписуються: "У нього там одне й те саме, у нас тут одне й те саме, нічого не змінюється".

Якийсь час тому їй зателефонували "звідкись" - назви установи Слісаренко не запам'ятала, - запитали, чи має вона закордонний паспорт і запропонували допомогти з оформленням: тоді, мовляв, можна буде з'їздити за дитиною до Росії.

"Оформлення закордонного паспорта - це добре, звичайно, а далі як? Щоб поїхати і забрати це ж гроші потрібні, правильно?" - переказує ту свою розмову. Більше їй звідти не дзвонили.

Групу балаклійських батьків у вайбері Слісаренко видалила, "бо з неї ніякої користі". До мерії, до волонтерів чи Червоного хреста, як деякі інші матері, теж не зверталася: "нема сенсу".

- Ви не ображайтеся, але виглядає, ніби ви трошки пустили ситуацію самопливом.

- Трохи так. Але ж це не єдина проблема. Була б вона єдиною...

"Умовляють: залиштеся, мало воно ще як буде"

Сїкільки саме українських дітей із кількох сотень тих, які виїхали, залишаються зараз в Росії, достеменно невідомо. У пресслужбі адміністрації Краснодарського краю не відповіли на запит ВВС з цього приводу.

Ще коли діти з Харківської області перебували у таборі "Медвежонок", його директорка Ірина Можарова теж відмовилася назвати їхню кількість у розмові з кореспондентом ВВС.

"Чому я маю щось говорити, я не розумію. Дітям моїм це теж не потрібно. Я не хочу, щоб будь-яку інформацію про цих дітей до загального доступу відправляли", - заявила вона.

Тим часом російські ЗМІ продовжують випускати репортажі про українських дітей, які застрягли в Краснодарському краї.

Коли за деякими з них таки приїхали рідні, співробітник російського видання "Комсомольская правда" Олександр Коц у своєму телеграм-каналі відверто журився, що адміністрація табору не може не повернути українських дітей їхнім батькам: "Віддавали дітей "на той бік" із болем. Нехай і батькам".

"Багато дітей відверто не хотіли, відмовлялися їхати "ТУДИ" [додому в Україну]. Навіть з мамами. Ті вмовляли, трясли своїх чад, тягли за собою. І плакали", - писав Коц.

Він стверджував, що й самі мами б не проти переїхати до Росії, але в Україні нібито залишилися "в заручниках" їхні рідні.

Прямо у дитячому таборі, як розповіла ВВС одна з матерів, яка доїхала туди самотужки, справді чергують представниці адміністрації Краснодарського краю: вони активно пропонують батькам, які приїхали за своїми дітьми, залишитися в Росії.

"Умовляють: залиштеся, мало воно ще як буде, це небезпечно, куди ви в Україну, подумайте. Якщо матуся вирішить залишитися, обіцяють надати житло в пансіонаті, матдопомогу, оформлення документів, годуватимуть безкоштовно", - розповідає жінка.

Син Ганни Лапіної Сашко вперше у житті опинився на морі, і море йому справді дуже подобається, розповідає його мама. Лапіна не дає знімати себе на камеру, пояснюючи, що щоразу, коли говорить на цю тему, плаче. Це правда: вже за кілька хвилин, коли вона розповідає, як її син любив сидіти за своїм комп'ютером, як мріє стати сисадміном, на її очах проступають сльози.

- Сумує він?

- Він вперше від мамки поїхав, як ви думаєте, не сумує? Я йому говорю: зате, сина, подорослішаєш.

Поїхати забрати сина вона не може: немає грошей на квитки, немає на кого залишити на два тижні молодшу дочку та свекруху, що втратила ноги. Синові вона дзвонить щодня і підтримує постійний зв'язок з керівництвом табору.

Нещодавно, коли Сашко пішов у Краснодарському краї до школи, Лапіна вкотре зателефонувала до табору.

"Кажу їм, ви ж тільки не надумайте моєму синові історію викладати, - каже жінка. - Йому це зараз взагалі не потрібно. Він усе розуміє. Математику там, біологію - будь ласка. А історію не треба, хіба що якісь давні часи. А політику там, пропаганду українським дітям проводити не треба. А то від наших дітей вони й відповідь можуть почути. Вони на цю відповідь мають право".

* Імена та прізвища героїнь, відзначених зірочкою, а також імена їхніх дітей змінені з міркувань їхньої безпеки

Ви завжди можете отримувати головні новини в месенджер. Достатньо підписатися на наш Telegram або Viber.