Ключ до Донбасу. Як виживали люди в Ізюмі, поки російська армія місяць штурмувала місто

Російська армія місяць тримала в облозі місто Ізюм на Харківщині, яке називають ключем до Донбасу. Зараз Ізюм майже стертий з землі. Поки точилися бої, люди залишали місто - через мінні поля, вплав, прив'язавши дітей до човна, пішки, пишуть кореспондентки ВВС Олеся Герасименко, Анастасія Лотарьова та Єлизавета Фохт.

"Літак, і ми знаємо - це дві бомби. Якщо була одна, буде й друга. Після першої ти падаєш, закриваєш голову руками, чекаєш і думаєш - куди, куди він її скине? Так, за перший тиждень війни ми навчилися розрізняти усі ці звуки - тут міномет б'є, тут "гради". Але найстрашніше - це літак. Це тваринний жах, всередині все тремтить, не можеш поворушити ні рукою, ні ногою, лише чекаєш другої бомби - і вона обов'язково буде".

42-річна Марія, мешканка міста Ізюм на Харківщині, весь час зривається на плач.

(Всі імена героїв змінені на їхнє прохання та з метою безпеки)

Міжнародна організація Amnesty International описала становище у місті як гуманітарну катастрофу. Зараз в Ізюмі немає води, електрики, газу і ліків.

У підвалах будинків залишилися переважно жінки, діти та літні люди. Їжу готують у дворах на вогнищах. Лікарня не працює. Медики, що залишилися, ходять по підвалах, де, з-поміж іншого, приймають пологи. Перед будинками стирчать снаряди, що не розірвалися. Місто продовжують обстрілювати.

Місцеві кажуть, що до квітня в Ізюмі важко було знайти вулицю, де б не лежали трупи. Про масові розстріли співрозмовники ВВС не чули і самі їх не бачили. Мешканці, з якими вдалося поговорити, розповіли, що більшість гинули від осколкових поранень.

Багатьох вбили у перші тижні облоги - коли українська та російська артилерія воювали за переправу через річку Сіверський Донець, що розділяє місто на дві частини.

Спочатку людей намагалися ховати, зокрема у дворах будинків, "як у Маріуполі", каже один із співрозмовників ВВС. Потім містяни стали боятися виходити надвір - і мертві почали гнити.

Зараз з підвалів не можна вийти без маски, розповідає один з ізюмчан, "запах б'є у ніс".

"Це своєрідний замок"

Вранці 24 лютого Марії зателефонував племінник і сказав: "Війна". Вони пішли знімати гроші (біля банкоматів вже були черги) - купити ліки, їжу та подивитися список бомбосховищ. Найближче до них було за двадцять хвилин пішки й здалося зовсім не облаштованим, "ні присісти, ні прилягти".

Спочатку сім'я сподівалася, що у місті не буде активних бойових дій.

"Кому ми потрібні? Ми депресивне місто пенсіонерів і бюджетників, ми ж не Харків і навіть не Слов'янськ, - розмірковує Марія, шкільна вчителька за фахом. - Ми тільки потім, коли вже почали бомбардувати, згадали Велику Вітчизняну та всі "бої за гору Кременець". Ми зрозуміли, що ми - ключ до Донбасу". (Ізюм під час Другої світової війни двічі надовго опинявся на лінії фронту. У 1943 році навколо Кременця точилися важкі бої - радянські та німецькі війська боролися за панівну висоту. - Ред.).

В Ізюмі мешкало менш як 50 тисяч людей. Від нього до кордону Донецької області, повне захоплення якої російські військові називали однією з цілей "спецоперації", - лише 20 кілометрів.

Попри скромні розміри, Ізюм - важливий залізничний вузол. Через місто проходить дорога, що сполучає Харків з Донбасом. Саме тому містечко і стало однією з ключових цілей для російських військових, пояснюють ВВС військові аналітики.

"Ізюм лежить на трасі з Харкова до Слов'янська та Краматорська. Без контролю над нею захопити й утримувати нові території для так званих Луганської та Донецької народних республік неможливо", - пояснює політолог та експерт у галузі міжнародної безпеки Павло Лузін.

"Перші дні було тихо - і ми намагалися знімати гроші, ще працювали магазини, там були черги", - каже Марія. Вона зі своєю сім'єю мешкала у південній частині міста - далеко від лінії фронту, що невідворотно наближалася.

Війна підійшла до Ізюма 27 лютого. На вулиці Орлова, за п'ять хвилин пішки від будинку Марії, у п'ятиповерховий будинок влучив снаряд. На вулиці Московській в асфальті застрягла бомба, вона не розірвалася. Наступного дня на місто скинули ще дві авіабомби - одна теж влучила у п'ятиповерхівку.

Бомбардування не припинялися й ночами. У будинку на Українській вулиці під завалами загинули знайомі Марії. Вона вмовляла чоловіка поїхати - казала, що не може чути нескінченні обстріли й авіанальоти, що панікує і втрачає розум.

"Але чоловік у мене такий - нехай буде, що буде. Він не хотів їхати зі свого міста, він не хотів і не міг кинути маму, казав, що ми протримаємось", - плаче Марія.

Вони з чоловіком і його 84-річною мамою все ще жили у квартирі у п'ятиповерхівці. Спочатку зникли вода і газ, їжу готували у мультиварці, електрика зникла останньою. "Потім воду дали буквально на один день, чоловік каже, набирай швидше - але скільки і куди її у квартирі набереш?"

"З другого по сьоме почали бомбити конкретно, - розповідає Марія, - влучили в будівлю банку, у ринок - і народ пішов трощити і виносити все з магазинів. В принципі, це зрозуміло: їжі немає, води немає, хліба немає, влади немає. Інформації немає, нічого немає".

Кілька мешканців Ізюму розповідали ВВС, що намагалися знайти представників міської влади, приходили 3-4 березня до будівлі міської адміністрації або намагалися викликати комунальні служби - але там уже нікого не було. Марія каже, що українських поліцейських у місті не бачила взагалі.

Мер міста Валерій Марченко розповів ВВС, що міська влада залишила Ізюм лише 14 березня за вказівкою харківського керівництва. Чому містяни і влада не могли знайти один одного десять днів - незрозуміло.

Марченко переказує ВВС телефонну розмову з людиною, яка назвалася російським офіцером. Той погрожував "створити в Ізюмі гуманітарну катастрофу" і зруйнувати місто, якщо ВСУ не залишать свої позиції, а мер не сприятиме цьому.

Мер відповів, що він - керівник українського міста, і Ізюм залишиться таким.

Того ж дня український омбудсмен Людмила Денисова написала, що бої за місто ще тривають, гуманітарні коридори відсутні, а саме місто "майже стерте з землі".

"Я жодного націоналіста не бачила"

7 березня Марія з чоловіком спробували дійти до школи, де вона працювала, - забрати електрочайник та обігрівач. Школа розташована поряд з одним з трьох ізюмських мостів - пішохідним.

Там вона вперше побачила українських військових: ті почали кричати: "Ви отетеріли! Не йдіть на міст, він замінований!"

Відразу почався обстріл через річку - так Марія дізналася, що "росіяни зайняли північну частину міста".

"Ми добігли додому всі мокрі від жаху і зрозуміли, що треба йти у підвал". З нього вони вже майже не виходили.

Марія зітхає: "[У Росії] по телевізору кажуть, що в нас тут, в Ізюмі, був "Правий сектор". Я жодного націоналіста за все життя не бачило, ба більше - навіть у нашому підвалі були люди, налаштовані проросійські... Перешіптувались, що ось, може, вони нас захоплять, і все скінчиться, хоча б звідси вийдемо... Я їм просто в обличчя кричала, що я не розумію, як вони у цій ситуації можуть таке говорити".

Ще один співрозмовник ВВС з Ізюма розповідає, як по підвалах, де сиділи містяни, ходила команда колаборантів - кілька депутатів, колишній міліціонер та колишній мер Олександр Божков. Вони казали: "Не треба панікувати, тут стріляють, лише поки у місті стоять націоналістичні формування. Насправді місто в заручниках армії України".

Дехто до них прислухався, каже співрозмовник ВВС. Колаборанти, за його словами, заздалегідь збирали списки людей, які були в зоні АТО, активістів та підприємців, що якось допомагали армії або просто давали гроші на волонтерство - на розвезення їжі та ліків у областях, де триває війна.

"Падаєш обличчям у сніг і лежиш"

Після 7 березня українські військові підірвали мости через річку Сіверський Донець, якими можна було потрапити до північної частини міста, окупованої російськими військами.

ЗСУ закріпилися у південній частині міста - зокрема, на горі Кременець, де розташований меморіал загиблих у Другій світовій війні. Зараз цей меморіал теж зруйнований.

На березі річки почалися затяжні бої. Для переправи російській армії довелося будувати понтони. 20 березня Росгвардія повідомила, що нагородить сорок військових за форсування річки на околиці міста. Того ж дня стало відомо про загибель заступника начальника інженерних військ Західного військового округу полковника Миколи Овчаренка, який особисто допомагав підлеглим будувати переправу. Він - один із найвищих офіцерів російської армії, вбитих на цій війні.

"Зелені коридори" з південної частини міста запрацювали у другий тиждень березня, розповів ВВС мер міста. Але виїхати через них мало кому вдалося, додають місцеві, через постійні мінометні обстріли ворожої авіації та артилерії.

Шансів залишалось дедалі менше.

Марія вже не могла спати, їсти, втрачала орієнтацію у просторі й часі. 10 березня, вийшовши з підвалу до свого під'їзду, вона почула слово "евакуація".

"Я була на межі. Розуміла, що немає нічого. Немає жодних комунікацій, немає зв'язку. Немає влади у місті. Ти не знаєш, що відбувається, ти розумієш, що буде щось дуже погане, це дуже погане наближається до тебе. Ти без води, у підвалі... Щосекунди смикаєшся від вибухів, від цих літаків, які літають постійно і б'ють куди завгодно, не в інфраструктуру, як вони обіцяли, а, дійсно, у все живе".

Вона знову звернулася до чоловіка з проханням виїхати. "І якщо до цього він вмовляв мене не їхати, навіть ображався, то тут він подивився на мене і сказав - Машо, їдь, так буде краще. Ми не одні, ми з людьми, я маму не залишу. Їдь, Машо!"

Марія і ще кілька людей вийшли на автобусну зупинку. Повз них проїхав військовий автобус, українські солдати звідти крикнули: "Чекайте, ми заправимося і приїдемо". Чекати на їхнє повернення довелося годину, весь цей час під обстрілами.

"Падаєш обличчям у сніг - і лежиш. Потім підіймаєшся, дивишся - де пожежі, там було кілька, ми бачили. Потім знову падаєш, і так весь час!" - згадує вона.

Марія поїхала до Слов'янська, звідти на захід України, потім до Європи, до дочки.

"Я щодня думаю, як мої там, звинувачую себе за те, що поїхала, - каже вона. - Покладаю надію тільки на наші ЗСУ і господа Бога, що мої виживуть, а місто буде знову наше. Я щодня звинувачую себе, що поїхала, але зрозуміти, що відчуває людина під бомбардуваннями, можна тільки, якщо ти сам опинився під ними".

Останній автобус з південної частини Ізюма на Слов'янськ виїхав 14 березня.

"Ви під нашими чи під ними?"

Рано-вранці 10 березня 25-річна Інеса знову прокинулася від звуку військового літака над головою і зрозуміла, що більше не може. Її діти - семирічна Аня та трирічний Марк - спали, їх літак не розбудив. У селі неподалік Ізюма було значно тихіше, ніж у місті, з якого вони вибралися за кілька днів до цього.

"А я вже більше не могла, зовсім не могла, - повторює вона в телефонну слухавку. - Мені здавалося, якщо я почую ще один літак, хоч ще один, я просто...", - Інеса не закінчує фрази.

Поряд із будинком батьків Інеси, де вона й вирішила перечекати бойові дії, тече річка. Того ранку вона пішла до сусіда за човном - дядько Ваня рибалив, мав надувний човен і мотор, тільки заправляти його вже не було чим, бензин в області закінчився тижнем раніше.

Сусід, не дослухавши прохання, пішов у сарай. Сам він їхати нікуди не збирався, сказавши Інесі, що прожив тут шістдесят років і в землю тут ляже.

Інеса вмовляла його вибиратися разом з нею до Дніпра, до доньки, але дядько Ваня сказав, що обговорювати це не збирається.

Вони разом зібрали дітей. Інеса написала на окремих аркушах ім'я, прізвище та по два номери телефонів, один російський - своєї подруги з Ростова, один український - своєї сестри з Дніпра, загорнула їх у пластикові пакети, зверху скотчем і повісила на нитку для хрестика.

Марк не відразу погодився, пакет дряпав шкіру, і хлопчик намагався його зняти. Вони прив'язали дітей мотузкою до лавки всередині човна. Інеса ще раз спробувала вмовити дядька Ваню поплисти з ними, але той просто попрощався і відштовхнув човен.

"Було дуже холодно, дуже холодно", - повторює Інеса. Одяг промок відразу, Марк плакав і крутився. На берегах було кілька сіл, але людей вони бачили мало. Кілька разів з берега хтось гукав, Інеса щоразу пригинала дітей до дна човна і пригиналася сама.

Одного разу гукнули люди в камуфляжі і випустили чергу з автомата. "Мені так здалося, - відразу поправляє вона сама себе. - Я лежала і нічого не бачила. Але у фільмах звук саме такий, схожий".

Найбільше, згадує Інеса, вона боялася заснути - весь час повторювала про себе пісні, які спадали на думку. Коли їй здалося, що зараз вона точно знепритомніє, вона змогла причалити біля чергового села.

До найближчого будинку вона несла Марка на руках, Аня йшла слідом, але Інеса її не бачила, не було сил обернутися.

Коли їм відкрив господар, Інеса запитала: "Ви під нашими чи під ними?" Господар, побачивши дітей, сказав заходити. Село, в яке припливла Інесса з дітьми, було ще не окуповане, а найближчою трасою до Дніпра навіть ходив рейсовий автобус.

Інеса з дітьми і сестрою виїхали до Європи. Вона просить не називати село, звідки вона виїхала на човні, та інше, куди припливла, - для безпеки тих, хто їй допомагав.

Щодня Інеса телефонує дядьку Вані. Щодня його телефон недоступний.

"Вони вбили мого собаку"

Сергій, 60-річний підприємець, та Ігор, 54-річний власник магазину, розповідають, що російські війська прийшли 6 березня і зупинилися у передмісті Ізюма Гончарівці, біля високовольтної лінії та лісу, на вулиці Перемоги.

"І почали поливати місто артилерійським вогнем. У відповідь почали бити ЗСУ, і все це летіло на наші будинки", - розповідають Сергій та Ігор.

"Вони дійшли до того, що поставили "гради" за десять метрів від мого будинку і сопла направили прямо на вікна. І намагалися пальнути".

Ігор згадує, як вийшов з дому і "стояв майже годину на колінах перед цими орками, благаючи не стріляти". "Ну, бо прилетить відповідь відразу ж, щойно вони пальнуть, - пояснює він. - Я кажу, ви ж мене позбавите останнього житла. Командир сказав, мовляв, гаразд, міняємо позицію, від'їжджаємо туди. Я зітхнув із полегшенням".

Сергій з Ігорем та з сусідами ховалися у підвалах, коли військові почали "зачищати місцеву територію". Від однієї гранати спалахнула пожежа, люди вискочили на вулицю.

"Вони вбили мого собаку, - каже Ігор. - Мене поклали обличчям на дорогу зі словами "Ми вас прийшли визволяти". Усі років до 30, російські хлопці".

Сергій каже, що особисто бачив, як магазини у північній частині Ізюма зламали російські солдати. Спочатку один, потім інший - а потім почалося масове мародерство: "Адже вони дивляться - о, можна! Їхні командири за це не карають".

Ще кілька співрозмовників ВВС підтвердили, що особисто бачили, як російські солдати обшукували і грабували будинки та магазини.

За кілька днів обстрілів - "вони шмаляли по місту без упину" - військові з Росії пішли вперед, наводити переправи, а в місто заїхали бійці самопроголошених "ЛНР" і "ДНР". Від магазину Сергія через постійні обстріли вже нічого не залишилося.

"Ці крали все. Будинок мій розмародерили. Двері сокирою виламали, з хати забрали елітний алкоголь, насрали по всіх кімнатах, я потім прибирав", - згадує один з ізюмчан.

Мобілізовані з "ЛНР" і "ДНР", за словами Ігоря, грабували склади й магазини: "Мародери вони ще ті, прийшли не воювати, а покращити своє матеріальне становище".

"Доходило до того, що з будинків виносили склопакети. І батареї зі стін знімали".

Інші мешканці теж кажуть, що батальйони "ЛНР" і "ДНР" поводяться "розв'язно і агресивно", грабують будинки, поки господарі стоять на вулиці на колінах під дулом пістолета. Солдати виправдовують свою поведінку розповідями про те, як вони потрапили до Ізюма: мовляв, їх забрали з автобусних зупинок або з черги до каси магазину, закинули в автобус й відправили на війну.

Нещодавно військові з "ДНР" зайшли в один з дворів, де люди на вогнищі варили собі кашу, і почали стріляти з автоматів по замках гаражів. Кулі рикошетили, "дивом не влучили в людей".

"Вони все у свій бидлоград своїм самицям відсилають. Вони ж там жебраки, босі. Не гребують ні чим, від шкарпеток і трусів, не гидуючи навіть старими", - обурюється один мешканець.

"Мені вони казали, що вісім років терпіли щось там, що у них там алея ангелів є, діти якісь загиблі... Що вони помстяться, те-се. Казали, що прийшли нас звільняти. Мене вже звільнили від бізнесу, від товару, від машин, від десятків млн гривень, від житла, не дай боже, якщо ці гниди звільнять мене ще й від родичів".

Вони таке казали: "Ми вісім років мріяли про це, а ви тут сиділи, що ж ви не взяли зброю у фашистів?" Яких фашистів? Де їх взяти, цих фашистів?" "Вони усі шукали нацистів", - погоджується Ігор.

"Їхнім завданням була так звана зачистка", - пояснює ВВС мер Марченко.

Бійці почали шукати й затримувати учасників бойових дій на Донбасі, військовослужбовців тероборони Ізюма, поліцейських, службовців, підприємців, активістів та членів їхніх сімей.

"Я одразу розтяжки помітив, йшов обережно"

Підприємця Ігоря бійці "ЛНР" і "ДНР" оголосили у розшук. "Річ у тім, що я реконструктор, ми реконструюємо Другу світову війну за вермахтом. У мене багато німецьких речей, куплених у магазині, - для фільмів, реконструкцій. Але цим бикам не поясниш, що це таке. Він знайшов каску - ти фашист, знайшов кітель - ти фашист, знайшов ремінь - ти фашист. Вони знайшли всі ці мої речі й спалили це все".

Про те, що військові прийняли реконструкторів за "нацистів" і шукали їх по всьому місту, погрожували родичам, розповів ВВС і мер Ізюма. "Деяких з цих людей затримали, і ми досі не знаємо, що з ними", - сказав він.

Ігор тікав з міста один рано-вранці. По полю тинялися поранені худі корови. Не підірватись на мінах чоловіку допомогли десять років захоплення реконструкцією: "Я одразу розтяжки помітив, йшов обережно".

24 березня він вийшов з міста. У той день міноборони РФ заявило, що російські війська взяли Ізюм.

"Проблеми з веденням бойових дій у міських умовах"

1 квітня влада України повідомила, що російські війська таки вибили ЗСУ з південної частини Ізюма. Чому для штурму невеликого міста знадобився місяць?

"Так, Ізюм невеликий, але це все одно повноцінний населений пункт. А в росіян вочевидь проблеми з веденням бойових дій у міських умовах. Не виходить швидко встановлювати повний контроль над містами," - пояснює військовий аналітик Матьє Бутлег.

Влада Ізюма вважає, що чималу роль у поразці відіграли колаборанти. Депутат міської ради Анатолій Фомічевський, якого вже звинувачують у держзраді, за словами мера, вказав дорогу російським окупантам у південну частину міста через колишній цегельний завод.

А його знайомий Євген Брюханов, який мав магазин мисливської зброї, показав військовим з Росії, де на Донці є броди, каже один із співрозмовників ВВС.

"Брюханов був членом проросійської ОПЗЖ, - розповідає один з ізюмчан. - Але завжди прикидався проукраїнським - у вишиванці ходив, на засіданнях міськради українською виступав. У нього у південній частині міста магазин з мисливською зброєю стояв саме на березі річки. І сам він полював. Тому Брюханов знав дуже добре розташування бродів на тому березі. І він відразу ж видав броди, де могла б переїхати російська техніка".

Українські ЗМІ повідомили, що Брюханова вже затримали українські спецпризначенці, він дає свідчення. Мер Марченко переконаний, що якби цих зрад не було, то "вороги досі не змогли б зайняти місто і заблокувати дорогу, якою в Ізюм доставляли гуманітарну допомогу і евакуювали людей".

Після захоплення Ізюма російські війська намагатимуться наступати трасою на Слов'янськ і з'єднатися з російськими частинами, що воюють з боку так званих "ЛДНР", пояснює ВВС військовий експерт Павло Лузін: "Шанси українських сил це поки що не дуже знижує, бо для наступу Росії потрібні свіжі та мотивовані війська. Але цим наступом Росія спробує оточити українські війська на Донбасі. Вийде чи ні - спрогнозувати неможливо".

Наступу російської армії на південь чекала і влада України. У Донецькій та Луганській областях оголосили евакуацію мешканців. У ніч проти 19 квітня президент Володимир Зеленський оголосив, що битва за Донбас розпочалася.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!