Артем Чех: "Якщо герой не буде страждати, кому це буде цікаво?"

Книжка "Хто ти такий?" Артема Чеха отримала літературну премію Книга року ВВС-2021. В інтерв'ю ВВС автор розповів, чому письменники масово цікавляться темою 90-х, чому так довго не міг почати писати книжку та чому про страждання читати цікавіше, ніж про щастя.

З Артемом Чехом розмовляв телеведучий та член журі конкурсу Вадим Карп'як.

Вадим Карп'як: Я скажу власне враження - книжка чудова, але вона тяжка, вона, можна навіть сказати, депресивна. Та це нехай вас не відволікає від того, що її все одно треба прочитати. Це серйозна книжка-рефлексія про наші 90-ті й наше дорослішання.

У журі ми помітили, що цього року дуже багато книжок стосуються 90-х років і різного рефлексування на тему 90-х. Чому так, Артеме, на вашу думку?

У мене є своє враження, але хочу почути ваше. Чому всі захопилися 90-ми?

Артем Чех: Це закономірно. Підросли ті, хто народився або зростав у той час, і їм треба тепер самим відрефлексувати те, що вони пережили, тобто свій досвід. І, відповідно, про це писати. Ну а будь-якому письменнику найцікавіше писати про себе, якщо говорити зараз про літературу. Власне від цього все і залежить. Тобто всі ці 90-ті, вони прийшли від нашого дитинства, від нашого бажання розказати про це дитинство.

Вадим Карп'як: Якраз 30-річчя незалежності, така умовна віха покоління. Але коли згадуємо в цьому контексті про 90-ті, то це ж припадає на дитинство. Дитинство - це така ойкумена, такий золотий час…

Артем Чех: Куди хочеться повернутися в першу чергу…

Вадим Карп'як: Так. Але у вашу книжку не хочеться повернутися.

Артем Чех: Це вам не хочеться туди повернутися, а мені хочеться. Точніше мені не хочеться фізично туди повернулися, але коли я писав цю книжку, я був там. Це було складне написання, я страждав, коли її писав. Але разом з тим я відчував якесь піднесення, якого не відчував при написанні жодної іншої книжки.

Вадим Карп'як: Я просто маю до споглядання, що зараз захоплення Радянським Союзом, в основному 80-ми, 70-ми. На ці роки теж припала частина дитинства мого покоління. І спогади про це дитинство виглядають якось життєрадісніше, ніж у 90-х. Хоча в 90-х можливостей і свобод було вже більше. Але воно виглядає все-таки якимось дуже тьмяним.

Артем Чех: Ну, кожен по-своєму бачить свої 90-ті. Коли я розповідаю історії своїх 90-х про бідність і весь цей треш, який відбувався, хтось каже, що у них було не так: був відік, були смачні продукти з супермаркету тощо. І ці люди читали мою книжку, вони говорили, вибач, але в 90-х було не так. У кожного свої 90-ті. У кожного свої спогади і кожен по-своєму рефлексує.

Вадим Карп'як: Що ви маєте на увазі, коли кажете, що вам було тяжко писати цю книжку?

Артем Чех: Я мав заново це все переживати. Книжка автобіографічна. Книжка про мене. 50%, а може й більше, там чистої правди. І коли ти починаєш це все виписувати на папері, то хочеш-не-хочеш згадуєш, занурюєшся в це і проживаєш його заново. А враховуючи те, що книжка важка і депресивна, то й період був важкий, депресивний. Ти знову переживаєш цю важкість і цю депресію.

Але, з іншого боку, якесь певне світло від цього відходило, тому що я відчував, що мені добре там. Це моє дитинство, яким би важким воно не було.

Вадим Карп'як: Це зараз трішки схоже на фрейдистську теорію культури, коли писання, чи будь-яка творчість - це терапія.

Артем Чех: А це терапія, у першу чергу. Для мене написання цього роману було терапією.

Вадим Карп'як: А попередні ваші твори?

Артем Чех: Книжка про війну "Точка нуль" була терапією. Виписати все те, що ти переживав і забути про це. Власне тут так само. Написати "Хто ти такий?", забути і більше до цього не повертатися або повертатися, але вже без травм.

Вадим Карп'як: Тут же теж про війну фактично… Я коротко поясню читачам, якщо ви ще не читали, а я наполегливо рекомендую це зробити. Одним з персонажів є Фелікс це ветеран-афганець, який діє в умовах 90-х і переживає все, що відбувається. Він наріжний персонаж.

Я коли читав, думав про те, як ви провели паралель з сучасною Україною, де теж є ветерани, де є цей посттравматичний синдром, але ви його красиво подали вже в трошки забутому для нас форматі. Тому що, справді, ветеранів Афганської війни у нас було багато і зараз ми маємо ветеранів АТО і ООС.

Чи ви спеціально закладали оцю паралель, чи воно просто виринуло, як ваш особистий досвід?

Артем Чех: Тут насправді збіг. В першу чергу, я писав саме про ветерана Афганської війни, і жодних паралелей не хотів проводити. Тим більше я запланував цю книжку писати ще до того, як почалася російська агресія, тобто це ще до 2013 року. Мені було 15 років, я подумав, що маю стати письменником у своєму житті коли виросту і напишу обов'язково книжку про цього Фелікса (насправді його звали Філіп), і це буде такий opus magnum.

І я повернувся до цього, коли сам вже повернувся з АТО, коли зрозумів, що це таке, як на це можна дивитися і як про це писати. Це мені допомогло зрозуміти цього персонажа. До цього я його не розумів і не міг почати писати книжку.

Ну і так співпало, що у нас триває війна, у нас є ветерани, у нас є люди з ПТСР і мій персонаж такий самий.

Вадим Карп'як: Ви сказали, що поділяєте теорію про те, що акт творення - це такий компенсаторний механізм, терапія. У книзі "Хто ти такий?" у вас дуже добре перетинаються дитинство, ветеран, війна, посттравматичний синдром, 90-ті. І все фактично це травми, які формують сучасне українське суспільство. Тому що травма 90-х серйозно на нас відбивається, як і травма війни. І це таке подолання очевидно посттравматичного синдрому не лише для вас, але й для читачів. Ви як доктор Чех.

Артем Чех: Я не знаю, як щодо читачів, але відомо, що коли ти проговорюєш свої травми, проговорюєш свої болі, тебе відпускає і стає легше.

Вадим Карп'як: Ну легше стало?

Артем Чех: Стало, звісно.

Вадим Карп'як: Я пригадую свій досвід спілкування з двома британськими воєнними психологами, які приїжджали тут навчати українських спеців якраз про посттравматичний синдром. Після тижня перебування в Києві вони мені кажуть, мовляв, ми ходили по Києву спілкувалися з людьми, і так, у вас все суспільство з посттравматичним синдромом. І я їм починаю пояснювати, що у нас впродовж останніх 100 років не було покоління, яке б не переживало серйозну травму. Перша Світова, Голод, 37-й, Друга Світова, Чорнобиль, 90-і, нова війна…

Як в такій ситуації у літературі черпати якесь натхнення і думати не про те, як побороти ці травми, а іти вперед і розвиватися. Грубо кажучи, бути трошки мажорнішим?

Артем Чех: З'являється така література, вона є. Але разом з тим, якщо у нас така історія, то ми маємо писати про цю історію, говорити про неї, прописувати це все. Ми дуже багато чого замовчуємо, дуже багато чого ми не говоримо. І це теж велика проблема. І вона буде проблемою ще довго, поки ми це не проговоримо. Про наші провини.

Вадим Карп'як: Це теж дуже важливо.

Артем Чех: Тому що ми говоримо про те, як кривдили нас, але ми дуже мало говоримо про те, як кривдили ми і кривдили самих себе теж. І це теж дуже важливо. А ми мовчимо про це. Звісно, про це є якісь монографії, романи або ще щось, але для широкого загалу - вони недоступні. Люди не читають про це і кіно про це не знімають.

Вадим Карп'як: Про покаяння.

Артем Чех: Зокрема і про це. Це як один із моментів.

Вадим Карп'як: Але це теж таке мінорне спрямування, тобто або кривдили ми, або кривдили нас, тому треба пробачати ворогам, пробачити себе. Де черпати тоді натхнення для мажору? Є десь епоха?

Артем Чех: Ну навіть в "Хто ти такий?" є хороші моменти, є мажорні та світлі моменти. Але якщо герой не буде страждати, кому це буде взагалі цікаво? Кому цікаво дивитися, де усе дуже добре - в кіно чи в книжці? Щастя - це не цікаво. Це абсолютно не цікавить нікого.

Якщо ми зараз згадаємо найкращі книжки в історії світової літератури - це трагедії, це війни, у першу чергу, це страждання, це нерозділена любов, це теж травма, це теж трагедія.

Вадим Карп'як: Можливо, справді ми трішки перебільшуємо оцю українську трагічність. Де черпати позитив, де епоха, яка б могла його дати?

Артем Чех: У мене немає відповіді на це питання. Я не знаю де черпати позитив. Я взагалі переважно перебуваю в мінорі, у мене завжди настрій не дуже, і мені хочеться писати про якісь складні речі, хочеться писати про війну, про страждання. А комусь хочеться писати про щось світле. Зараз я бачу тільки темряву попереду.

Вадим Карп'як: Якраз хочеться в темряві трішки оптимізму, світла, щоб підсвічувати темряву.

Артем Чех: Можна піти в ресторани, добре повечеряти і вже якесь світло є. Але, з іншого боку, потім ти повертаєшся додому, у свою нірку, і залишаєшся сам на сам зі своїми думками. І знову темрява.

Вадим Карп'як: Назва вашої книжки "Хто ти такий?", і я згадав жарт, який побутував в моїх 90-х, що кожна інтелігентна людина повинна постійно задавати собі три запитання: "Хто ти такий? З якого ти району? Що ти тут робиш?". З вашою письменницькою біографією ви вже фактично покрили два пункти. Тепер логічно чекати відповіді на запитання: "Що ти тут робиш?"

Артем Чех: Можливо, наступний роман якраз про це і буде.

Вадим Карп'як: Ви вже задумались?

Артем Чех: Він вже на фінальній стадії. Там якраз "Що ти тут робиш?" Це про українця, який воює на боці Півночі у громадянській війні США. Що тут робиш? Що тут забув взагалі.

Вадим Карп'як: Український фактор в американській політиці?

Артем Чех: Не зовсім політиці, але певним чином. Можливо.

Вадим Карп'як: І коли чекати на вихід?

Артем Чех: Я не знаю. Сподіваюся на наступну осінь 2022 або весну 2023.

Вадим Карп'як: Прекрасно! Артеме, дуже дякую за цю розмову. Я думаю, що вона якось мала б закінчитися на позитивнішій ноті. Ви чогось чекаєте хорошого від наступного року, чи все-таки темряви?

Артем Чех: Я чекаю хорошого. Чекаю, що темрява не справдиться, і все буде добре.

Вадим Карп'як: Тобто ви реаліст, який сподівається на хороше, але готуєтеся до поганого?

Артем Чех: Можна сказати і так.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!