Дякую, Ліверпулю, ти вкрав моє серце

В англійців є такий вираз: You stole my heart – Ти вкрав моє серце. Так кажуть, коли щось вражає тебе до глибини душі.

Це те, що зробив зі мною Ліверпуль за цей тиждень.

На початку я обіцяла написати і про те, що мене розізлить (це досить легко зробити). Але за цей тиждень це так нікому і не вдалося.

Натомість я багато разів була розчулена до сліз. І ось кілька історій про це.

Музика і війна

Британцям вдалося поєднати непоєднуване – музичне свято з війною. На сцені і поза нею. І вони це зробили з повагою та емпатією.

Жодного разу в мене не виникло думки: вони що забули, що у нас війна?

Одного дня гуляю Ліверпулем і натрапляю на жіночий хор у яскравому вбранні, який співає відомі хіти.

Це відбувається у сучасному скляному виставковому просторі на березі річки. Світить сонце, гуляють люди. Доки стою слухаю, помічаю поруч виставку фотографій з України.

У кількох залах висять фото відомих українських фотографів. На них руїни і сумні обличчя жінок, десь такого ж віку, як ті, що співають зараз надворі. Цей контраст вражає, але не ображає.

Ліверпуль - це Україна

За останній рік українські прапори припинили асоціюватися для мене зі святом. Я звикла бачити їх на могилах, на похоронах, пошматовані на передовій та в окупації, а з ними поруч заплакані обличчя людей.

Тому жовто-блакитний святковий Ліверпуль спершу збиває з ніг.

Паби обвішані українськими прапорами, жовто-блакитні сердечка та одяг у вітринах, символіка, люди з українськими прапорами на плечах або у жовто-блакитному одязі.

Алі та Мішель приїхали до Ліверпуля з Нью-Касла. Я зустрічаю їх на одній із виставок про Україну.

Вони розповідають, що дуже мало знали про Україну до цього і їм дуже цікаво. Вони шкодують, що цей конкурс Україна не може провести через війну, саме тому вирішили підтримати її своїм вбранням.

Єву побачила на концерті Джамали. Мою увагу привернула її жовто-синя перука та вії.

Вона пояснює свій стиль так: "Не хотіла вдягатися у британські кольори, бо це було б трохи "брекзитово". Я дуже рада, що Британія проводить Євробачення саме від імені України. Інакше це було б нудно. А так – ми відчуваємо неймовірне єднання з українським народом".

Еліс із Ессекса йде мені на зустріч якраз у день, коли стало відомо, що Зеленському не дозволили виступити на Євробаченні. Таких масок, як у неї, в Ліверпулі я не бачила. Каже, що замовляла її заздалегідь по інтернету. На прощання Еліс каже мені: "Слава Україні".

Український поїзд у соборі та червона калина

Одночасно з Євробаченням в Ліверпулі проходять десятки культурних подій та виставок. Їх так багато, що охопити все неможливо. Українське мистецтво тут на кожному кроці, і воно майже все про війну.

У величній споруді Ліверпульського собору – найбільшого у Британії – розташувалась виставка "Поїзд з Ізюма в Ліверпуль".

Подивитися виставку разом із BBC Україна можна тут.

Посеред собору стоять з десяток екранів, на яких за вікном проминають українські міста та поля, щоб люди відчули цей шлях на собі. Сідаю на лавку, вдивляюся у знайомі пейзажі, звук коліс заколисує, стає сумно.

Поруч зі мною сидять двоє хлопців – студенти з Бристоля Амір і Роббі. Амір ділиться зі мною враженнями. "Я відчуваю такий спокій й умиротворення. Уявляю людей, які там їдуть, чого вони їдуть, куди вони їдуть. І разом з тим відчуваю тривогу. А що як зараз впаде російська бомба? Я відчуваю, якою тонкою є межа між життям та смертю".

Так само є тонкою межа між сумним і веселим на цьому Євробаченні.

В українському куточку фанзони, поруч із фудкортом, де продають вареники і борщ розташувалась виставка "Побач, почуй, відчуй Україну". Сюди постійно стоїть довга черга, яку можна сплутати із тією, що вишикувалась за їжею.

При вході у велике шатро стоїть кущ калини. Оля Колеснікова, яка цю виставку організувала, зустрічає гостей. Каже – це перша у світі штучна калина.

Кущ штучний, але грона калини справжні, як і земля, яку сюди привезли аж з України. Вона поросла мохом, папороттю, є навіть маленький кущ барвінку, який вже зацвів.

Оля розповідає, що до них якось зайшла жінка, яка приїхала у Британію з окупованої Київщини, припала до землі і плакала. А вони плакали разом із нею.

У навушниках поруч з калиною грає пісня "Ой у лузі червона калина" - від давньої до сучасної версії. Слухаю її, дивлюся на барвінок і не можу стримати сліз.

Українці ще часто плачуть, коли слухають українську поезію, розповідає Оля, особливо Жадана.

Британців вражають стенди з відомими кліпами, які знімали в Україні, з українським "Щедриком" (досі багато людей не знають, що ця пісня українська), а також з гарними українськими краєвидами.

"З новин вони бачили лише розруху в Україні, а ми хочемо показати, яка вона красива і різна", - каже Оля і розповідає, що їй ще запам’яталося.

Одного разу до них прийшов 5-річний британський хлопчик. Доки батьки дивилися виставку, він їм розповідав все, що знає про Україну. Він знав так багато, що батьки встигли за той час обійти всю виставку.

Наостанок Оля показує мені фото напису, який залишив хтось із відвідувачів на одному зі стендів.

Це слова із відомої пісні ліверпульських футбольних фанів, але зі словом Україна. "Ukraine, you will never walk alone". Її можна перекласти так: "Україно, ти не будеш самотньою на своєму шляху".

Дін і пиво

За цей тиждень у Ліверпулі я не раз переконалась у щирості цих слів.

Якось сидимо у пабі з колегою, розмовляємо українською. Раптом до нас підходить чоловік і питає, звідки ми. Кажемо, що з України. Через деякий час він приносить нам дві пинти пива.

Його звати Дін. Він ставить пиво на стіл і ніяково каже: "Ця війна така жахлива, але не буду вам цього всього казати, ви і так знаєте. Просто знайте, що ми вас підтримуємо. Слава Україні!".

Дякую, Діне, дякую, Ліверпулю, дякую, Британіє, за це українське свято посеред війни.