"Війна – це колективне дорослішання". Психолог - про те, як триматися на плаву під час війни

Повномасштабне вторгнення російської армії, яке почалося більше ніж півтора року тому, не могло не позначитися на психічному стані українців, і без того виснажених вісьмома роками війни.

Але як саме ми змінилися? І що допомагає нам продовжувати триматися на плаву?

Куди правильно скеровувати лють? Чи нормально, що ми злимося? Коли вже час йти до психотерапевта?

Про це наш кореспондент Роман Лебедь розмовляв із психотерапевтом Володимиром Станчишиним – автором книги "Емоційні гойдалки війни".

Найперше він запитав Володимира Станчишина, чи є в нього свій універсальний рецепт правильної відповіді на запитання "Як справи?" саме зараз, коли українці другий рік поспіль живуть у безперервному стресі.

Повне відео інтервю, записане у квітні 2023 року, дивіться на нашому Youtube.

Володимир Станчишин: У нас у всіх немає правильної відповіді. Але я кажу, що я втомлений, я втомлений війною. Я втомлений тривогами, хвилюваннями, повітряними тривогами.

В повітрі дуже багато тривоги. І наша шкіра, є такий добрий вислів, що "наша шкіра кольору хакі", нібито ми стали вже дуже чутливими до війни, що ми постійно в цьому. Тому я щодня кажу, що я втомлений. Я окей, але я окей в ненормальних обставинах.

ВВС: Коли ви кажете, що ви втомлений, то це чесна відповідь, і всі ми втомилися. Але можуть знайтися люди, які сприймуть це як скарги, нарікання і скажуть: "Чуєш, втомлений у Львові, так є он хлопці, які зараз в бліндажах сидять. Думаєш, вони не втомились?"

Володимир Станчишин: Точно, що б ми не сказали, завжди знайдуться ті, кому ця відповідь не підійде. Але це не означає, що я маю казати щось інше, ніж те, що я відчуваю, моє завдання було говорити про себе.

Я не порівнюю свою втому і втому хлопців у бліндажах - це різна втома. І зрештою, кожен підходить до точки життя, де він зараз перебуває, з цілим ореолом своїх переживань, хвилювань і ресурсів. Тому порівнювати, хто більше втомлений, некоректно. Втома когось у бліндажі не означає, що я сьогодні тут не маю права бути втомленим.

ВВС: І це, напевно, не означає, що ми при цьому забуваємо про війну.

Володимир Станчишин: Втомлений - це, навпаки, про те, що я весь час у війні, що неможливо забути про війну, Бо якби я міг забувати про війну, можливо, я б не був такий втомлений сьогодні, але я сьогодні активно живу у війні.

Так, я живу у Львові, але я живу в країні, де триває війна, де всі новини тільки про війну, де психотерапія на 65% складається з війни, де будь-яка публічна діяльність складається з розмов про війну. І це інтерв'ю буде про війну.

Втома від війни

ВВС: Так, в мене сумні новини для вас. Звісно, ми будемо зараз говорити про війну, тому що це найбільша подія, яка відбувається зараз у нашому житті. І зокрема, є вже певні дослідження, як вона вплинула на наше життя і на нас, як ми змінилися. Соціологічна група "Рейтинг" до першого року повномасштабного вторгнення оприлюднила результати досліджень, зокрема, про те, як це все вплинуло і на наш психоемоційний стан.

Хотів би трішки пройтися по цих показниках, почути ваші думки. Зокрема, автори вказують, що українське суспільство демонструє високий рівень життєстійкості - як нам це вдається, враховуючи, що війна вже насправді не рік, а дев'ять? І в останній рік вона особливо важка для багатьох людей.

Володимир Станчишин: У нас немає іншого виходу, бо йдеться про виживання. Якщо ми сьогодні не будемо демонструвати цього високого рівня життєстійкості, нас просто не буде. І все-таки з великою повагою до дев'ятилітньої війни рік повномасштабного вторгнення набагато сильніше вплинув на більшість із нас.

Це вторгнення поставило на кон саму ідею нашого виживання. І коли йдеться про виживання, то твоїй психіці не залишається нічого іншого, як адаптуватися - або померти.

І вона вибирає адаптуватися. Тому головне завдання психіки - змусити нас до життя. І ми адаптовані. Ми втомлені, бо життєстійкість не означає, що ми не втомлені, не означає, що в нас немає тривог, не означає, що нам дуже добре. Але ми життєстійкі, бо ми мусимо вижити в цій війні, тому що ця війна для нас всіх це війна за життя. І тому ми мусимо жити. Іншого вибору немає.

Боятись померти

ВВС: Це, до речі, дуже цікаво. Смерть перестала бути чимось далеким, поетичним, стала абсолютно реальним явищем, повсякденним. Поруч із нами постійно когось ховають, в людей гинуть близькі. Як дати раду собі з цим явищем? Будьмо відверті, тепер не кожен з нас може очікувати, що доживе до пенсії так, як планував раніше.

Володимир Станчишин:  Це викликає все ще багато тривоги. Ми сьогодні більше боїмося смерті, але ми нарешті почали про неї говорити. Загалом смерть - та тема, якої ми воліли уникати. Це ще не про нас, ми ще молоді, нас це ще не чекає – ми завжди хотіли її оминути, окрім моменту, коли ми торкалися до неї особисто. Бо смерть завжди була.

Зараз, коли смерті стало набагато більше, вона стала ближче, і ми почали про неї говорити. І ми, говорячи про смерть, почали більше дозволяти своїй психіці адаптовуватися до самого поняття, звучання слова "смерть", до емоцій, які це викликає.

І все, що ми дозволяємо собі переживати, стає частинкою нас, бо насправді в ідеалі, без контексту війни, ми б мали говорити про смерть, тому що ми і без війни можемо померти в будь-який момент часу.

ВВС: … і абсолютно точно помремо рано чи пізно.

Володимир Станчишин:  І абсолютно точно помремо рано чи пізно. Будь-які наші життєві рішення вимірюються тим, що у нас є відміряний час, коли ми можемо діяти.

У нас є криза сорока п'яти років чи сорока, коли ми усвідомлюємо ще раз, що ми смертні, і ми переживаємо, у нас є наші страхи перед старістю, ми маємо якісь свої фантазії про те, що це таке, і зазвичай ці фантазії не дуже світлі - хоча старість може бути дуже світлим явищем. І в нас є фантазії про смерть, які ми взагалі відкидаємо кудись далі.

Зараз ми до цього торкаємося. Це нас лякає, лякає дуже багатьох з нас. І єдине, рецепт сьогоднішнього дня – те, що ми про цей страх починаємо говорити вголос, ми починаємо усвідомлювати. І тоді з нашою психікою стається те, що і має статися - вона стає дорослою.

Доросла наша частина - це частина, яка завжди усвідомлює, що смерть поруч. І тому ця війна, окрім того, що вона дає нам втому, дає нам тривоги, вона дає нам такий величезний шанс до дорослішання, до усвідомлення того, що ми з вами смертні, і ми з вами можемо померти в будь-який момент часу. Це може статися тут. Це може статися на вулиці через прикрі випадки, через стан здоров'я, і це точно може статися через війну.

ВВС: Тобто в нас якесь колективне дорослішання, напевно.

Володимир Станчишин:  Але в колективному дорослішанні є частина тих, хто дорослішає, і частина тих, хто воліє внутрішньо не дорослішати. Тобто це знову ж таки не про кожного окремо. Але якщо говорити колективно, то так, це колективне дорослішання.

ВВС: Вісім відсотків опитаних в Україні людей взагалі вважають, що їм дуже страшно, тому що вони думають, що мають серйозні розлади, а третина кажуть, що мають помірні розлади, але і тих, і в тих це якось заважає їм жити. А наскільки ми взагалі самі можемо визначати свій стан, і чи ці цифри з вашим досвідом збігаються - що всього менше десяти відсотків у дуже поганому стані, чи ні?

Володимир Станчишин:  Треба розуміти, що таке в дуже поганому стані. Якщо ми говоримо, що "в дуже поганому стані" - це в стані потреби в госпіталізації, то так, відповідає. Якщо ми говоримо про те, що багато людей сьогодні відчувають, що якість їхнього життя погіршилась, що вони "не вивозять" - то в моїй бульбашці, не за даними статистики, це велика цифра.

Тобто багато хто з нас справді відчуває збільшення тривожних станів, зокрема через мобілізацію, яка триває постійно, якої багато хто боїться - багато і чоловіків, і жінок також. Також розірваність сімей, розірваність стосунків, просто відірваність тебе від твого коріння - вісім мільйонів українців за кордоном - то це також проблеми адаптації та розлади адаптації.

І це наша величезна внутрішня депресивна втома, бо ми справді виснажені. Я думаю, що психологія насправді відіграє дуже важливу роль у цій війні, тому що вона дає такі маркери, як зробити, щоб вижити. І сьогодні ми знаємо, що ми мусимо міряти війну тим, що ми не знаємо, коли вона закінчиться. День закінчення війни - дата відкрита.

Також ми знаємо, що ми маємо подбати про себе. Всі психотерапевти, психологи говорять про те, що треба добре їсти, добре спати, дбати про своє тіло. І ми ніби все це знаємо з одного боку, але з другого боку, ми не встигаємо накопичувати ресурсу, тому що затрати ресурсу сьогодні є просто величезні. Тому так, ми не завжди встигаємо поповнювати свої ресурси.

Я також знаю, що абсолютна більшість українців сьогодні переконана в потребі перемоги України до кордонів 91 року і не ставить це під сумнів. І разом з тим в інші моменти ми відчуваємо суб'єктивне погіршення життя і можливості справлятися з цією війною на своєму особистому рівні.

Я зараз говорю про всіх, хто сьогодні є українцями, хто трактує себе сьогодні як українець. Тому так, я думаю, що справді багато людей сьогодні відчувають страждання від цієї війни.

Страх мобілізації

ВВС: Щодо мобілізації, мені здається, що у багатьох страх мобілізації тотожний зі страхом смерті. Хоча ну не всі мобілізовані гинуть. Як подолати в собі це?

Володимир Станчишин: Дуже тяжко це подолати. На перший погляд, страх мобілізації - це страх смерті. Але також це страх отримати поранення, яке зовсім змінить твоє життя. Втратити кінцівку, стати людиною з інвалідністю.

Але є ще страхи, які ми менше обговорюємо, але яких також є багато. Це страх не справитись. Страх того, що коли я потраплю на війну, я не зможу впоратися з тим, що, як я собі уявляю, роблять військові, які сьогодні є на фронті.

Це суб'єктивне відчуття власної слабкості. Воно пов'язане з нашими попередніми страхами, з нашими попередніми уявленнями про те, що ми "білі комірці", які не вміють робити якоїсь грубої роботи. Це наше уявлення про те, що нас лякає сама жахлива картинка, і що ми підведемо своїх побратимів, що з нас будуть сміятися, що ми потрапимо в жахливі для себе обставини. І це також великий страх.

Страх смерті - він просто найбільш зрозумілий, бо фронт ніби дорівнює можливості померти або отримати інвалідність. Але це також про наш внутрішній світ, який зазнає величезного випробування. "Чи можу я такий, яким я є сьогодні, впоратися з цим новим, незрозумілим для мене завданням, про яке я нічого не знаю?" І тоді мої страхи прокидаються.

І це також страх того, що нашим життям розпорядяться без нас, що ми втратимо контроль над своїм життям. Бо багато людей, які сьогодні говорять про страхи й, зокрема, страх мобілізації, вони також говорять про те, що якби вони точно знали, що будуть у війні на своєму місці, то це одна справа. Але вони бояться, що коли підуть на війну, будуть не на своєму місці, їхнім життям розпорядяться.

І коли ми чуємо про росіян, що їх кидають як м'ясо, то всередині багато хто з нас також боїться бути оцим м'ясом. А втрата контролю - це один з найстрашніших наших страхів. Нам потрібен контроль, бо контроль дає саме відчуття безпеки, того, що я можу жити. І коли я цей контроль втрачаю, то це дуже лякає.

І тому ці речі також дуже важливі в усвідомленні того, чому ми боїмося мобілізації. Підготувати до цього дуже складно. Моє уявлення про те, як з цим справлятися - це побачити противагу - те, що ви кажете, що не всі хлопці гинуть, на противагу слабкості й страху смерті, які ми там бачимо, побачити інше щось, що насправді війна, побратими можуть бути також середовищем нашого внутрішнього зростання.

Ми можемо проявити нові якості, про які в собі навіть не підозрювали. Відкрити в собі ці якості. Ми можемо знайти людей, з якими ми будемо добре розуміти одне одного.

Ми можемо зрости, тобто побачити, що війна це не обов'язково тільки оці "лякалки" про те, що ми помремо, що з нами щось трапиться, що ми не справимося, що нами будуть розпоряджатися без нашого відома - але й також те, що ми можемо вижити, можемо залишитися здоровими, ми можемо знайти нову силу в собі, нових людей навколо себе, ми можемо подорослішати і також брати участь у тому, щоб змінювати життя на краще.

Бо фактично війна, зі сторони українця, це бажання вижити як таке і змінити наше життя на краще.

ВВС: Чи принаймні повернути те, яким воно було.

Володимир Станчишин: Я думаю, що наша ідея - все-таки зробити кращим. Це в жодному випадку не означає, що завтра ми перестанемо боятися. Але ми маємо прийняти, що ми можемо боятися. Боятися - це нормально. Це не про слабкість, це про потребу вижити.

Страх нам був даний для того, щоб ми добре бачили небезпеку навколо. А війна сьогодні є небезпекою, реальною небезпекою, не придуманою. І тому я приймаю в собі, що я маю право боятися. Ми все-таки вчимося говорити, що страх - це нормально. І тоді, коли я це розумію, я починаю про це говорити. Я кажу про те, що дуже важливо, щоб я мав можливість з кимось говорити про свій страх. Коли я його виговорюю, то він тоді не нуртує в мені, він тоді ніби осідає на поличках.

Це не універсальний рецепт, завдяки якому завтра одразу всі в Україні перестануть боятися мобілізації. Ми будемо боятися в Україні мобілізації стільки, скільки буде тривати мобілізація. Але це дає можливість хоча б трохи видихнути і не бути закляклим перед цим страхом, це дає можливість рухатись. Ми будемо боятись, але ми можемо рухатись.

Думки про завтра

ВВС: Ми говорили про завтра, але майже половина українців не думають про завтра, бо не планують своє життя взагалі, згідно з цим же дослідженням. І наче це виглядає як реалізація мрій психотерапевтів, які завжди наголошують, що треба тут і зараз жити. Але якісь сумніви є.

Володимир Станчишин: Ні-ні, я не думаю, що це реалізація мрій психотерапевтів. Я думаю, що умовно про завтра ми думаємо – наприклад, що завтра я буду снідати. Тобто я можу думати, що я не будую довготривалих планів. Це окей, але знову ж таки, "бажання психотерапевтів" не в тому, щоб ми не будували довготривалих планів, а щоб ми вміли, будуючи довготривалі плани, жити сьогодні.

Бо проблема психотерапії полягає в тому, що ми зазвичай живемо тільки в майбутньому, тільки досягненнями. Але це зовсім не означає, що нам не треба думати, що буде. Ні, передбачати, думати, планувати - нормальний процес. Він дарує безпеку. Але коли ми плануємо майбутнє, слід зосереджуватись на тому, що тут сьогодні у мене є життя.

І тут цей рецепт може спрацювати також під час війни. У нас забрали можливість будувати ці плани, але ми маємо шукати ресурси сьогодні. Бо для того, щоб будь-який автомобіль їхав, йому все одно потрібен бензин, або інший вид палива. Він не поїде без цього. І ресурси сьогодні - це і є це паливо. І коли я розумію, що в мене забрані плани на майбутнє, що я не можу планувати, у мене залишається тільки сьогодні.

І тоді моє завдання сьогодні - побачити, що сьогодні я живий, що сьогодні я можу вийти на вулицю і відчути вітер. Якщо сьогодні я за кордоном і в мене там проблеми з адаптацією, то вийти й побачити ту справжню країну, в якій я сьогодні перебуваю, їсти справжню їжу, яку я сьогодні їм, побачити життя сьогодні. Це шлях до виживання. Це не мрія психотерапевтів, але все-таки це шлях до виживання.

Якщо ми маємо якесь заняття сьогодні - то роби це заняття сьогодні, щоб завтра знову робити якесь заняття. Бо тепер у нас стільки сьогодні. Я думаю, що психотерапевти хотіли б, щоб ми мали довготривалі плани, ідеї й майбутні мрії. Але щоб разом з тим вчилися жити "тут і тепер" також.

ВВС: Чи може нашим пальним, бензином, стати, наприклад, злість або ненависть до ворога, якої в нас зараз з надлишком? Чи нормально взагалі ненавидіти ворога?

Володимир Станчишин: Звісно. Злість завжди у всі часи була найдорожчим паливом, бо вона - найбільш енергетична емоція, яка тільки в нас може бути. І без злості ми б в цій війні взагалі нічого не були варті. Бо злість має свої дуже конкретні функції, які вона виконує.

Природа - вона дуже мудра. Коли ми говоримо в психотерапії про те, що будь-яка емоція є нормальною і нам треба вчитися її приймати, то ми також маємо на увазі, що природа не просто так заклала в нас ці емоційні стани. І коли природа дала нам емоцію злості, то вона на щось розраховувала.

Коли в нас вмикається злість - що відбувається з нашим тілом? Перше - воно мобілізується, злість завжди мобілізує. Злість точно додає енергії. Це перше дуже важливе завдання. Друге - злість знечулює. Коли ми дуже злі, нам менше боляче, і це дуже важливо. Злість збільшує поріг болю, і ми відчуваємо його менше. Бо якби ми сьогодні відчули весь біль, який приносить війна, ми б могли зовсім розклеїтися - але ми сьогодні на це не маємо права.

І третє - злість зменшує емпатію. Нам не шкода російський "мобіків" зовсім, смерть російського солдата для нас не привід для трагедії. Не тому, що українці сьогодні стали злими, а тому, що якби наш мозок дозволив оплакувати кожну смерть ворога, ми б зупинили цю війну і ми б стали поневоленим народом.

Тому злість має дуже конкретну функцію в нашому житті, і в цій війні також. Вона дає сили, вона точно є паливом. Але знову ж таки треба розуміти, що це паливо - воно є, але воно дуже і виснажує автомобіль. Тому про цей автомобіль все одно треба дбати. На голій злості ми не заїдемо дуже далеко. Ми можемо зробити ривок, мати силу, але автомобіль буде потребувати інших ресурсів, які в нього треба вкладати.

Злість на своїх

ВВС: Є ще один з наслідків - це так званий френдлі фаєр. Тобто ми іноді злимося не тільки на росіян, а і на тих, хто тут, навіть на близьких людей, тому що цієї злості так багато, що її вже важко якось скеровувати на якийсь конструктив.

Володимир Станчишин: Я трохи розрізняю цю злість. Бо ми говоримо про злість як реакцію на подразник. У нас є подразник - нас хочуть вбити. І є злість як наслідок. Так от, коли ми говоримо про злість на своїх, то зазвичай це - наслідок.

Або це наслідок страху: ми боїмося програти. Це так, ніби ми не можемо вбити Путіна, і тоді ми шукаємо собі мішень. Це ліки проти безпорадності: ми шукаємо, на кому би відігратися. Це одна причина, чому ми можемо злитися, і це не продуктивно.

І друга причина, чому ми можемо розізлитися, це злість і роздратованість як наслідок втоми. Бо коли психіка виснажена, її завданням в цей момент бути абстрагованою. Вона хоче відпочити. І тоді будь-який маленький подразник ззовні, абсолютно нейтральний, він ніби вибухає у переповненій чаші. І тоді ми виливаємо свою злість. Але це різні процеси.

ВВС: Чи означає це, що нам всім треба йти зараз до фахівців? Як взагалі визначити: мені пора вже або мені не пора ще, і я в порядку? Є якісь інструменти?

Володимир Станчишин: Моє життя погіршилося чи не погіршилося? Головний індикатор того, чи я маю йти до фахівця, це усвідомлення того, чи погіршилася якість мого життя і, чи я можу давати собі раду зі своїм життям.

Це дуже суб'єктивне відчуття. Умовно - якщо я боюся висоти, то чи треба мені іти до психотерапевта? Якщо я живу на першому поверсі, і в мене немає потреби літати, і я не ходжу через мости, і це мене не турбує, то я можу не йти до психотерапевта. Але якщо я живу на дев'ятому поверху, і кожного дня я напружений, то тоді треба йти.

З війною є велика частина людей, які зараз в цей конкретний момент є в травмі. І вони, можливо, потребують супроводу після закінчення війни. Але точно не всі люди, які пережили війну, будуть потребувати психотерапії.

Бо наша психіка в будь-якому випадку справляється зі стресом. Самостійно. Вона мала дуже багато часу не тільки в цій війні, а в історії еволюції, щоби адаптуватися до найрізноманітніших жахіть, які ставалися з людиною за історію її існування. У нас є ця навичка. Тому багато хто з нас буде адаптовуватися.

Частина з нас, матиме те, що ми називаємо посттравматичним зростанням. І вони не потребуватимуть терапії. Але буде частина тих, хто буде потребувати, тому що в них загостряться тривожні розлади, депресії, проблеми в стосунках, проблеми з самооцінкою чи пережиття втрати, яке точно на нас нахлине.

Сьогодні я міряю тільки однією рамкою - чи справляюся я зі своїм життям. А друге - хочу я чи не хочу.