Чому Азербайджан виграв війну у Карабаху? Відповідають військові експерти

Військова операція азербайджанської армії в Нагірному Карабаху, яка тривала 44 дні, закінчилася успіхом для наступаючої сторони. Це виявилося несподіванкою для оглядачів, які спочатку вважали, що сили двох сторін більш-менш рівні, і Азербайджан не просунеться далеко на такому складному театрі бойових дій.

У деталях військової операції Азербайджану і причинах поразки Вірменії Російська служба Бі-бі-сі розбиралася разом з військовими експертами.

Бойові дії закінчилися після того, як азербайджанські війська зайняли місто Шуша - один з найважливіших населених пунктів у Нагірному Карабаху. Це місто розташоване на горі за декілька кілометрів від столиці регіону Степанакерту, і через нього проходить дорога, яка пов'язує Карабах з Вірменією.

"Шуші - це ключ до всього Карабаху. Це - той центр, з якого контролюється і Степанакерт. Так було і під час першої війни, але тоді рівень озброєнь був зовсім інший, так відбувається і зараз", - сказав Бі-бі-сі колишній глава Громадського радіо Вірменії Марк Григорян.

Наприкінці вересня - на початку жовтня, на ранній стадії військової операції Азербайджану взяття цього стратегічного міста і фактичний примус Вірменії до миру здавалися малоймовірними.

Багато хто вважав, що це загострення, як і попередні, закінчиться максимум тим, що Азербайджан захопить кілька стратегічно важливих висот і кілька квадратних кілометрів території.

Саме так було під час останнього серйозного загострення конфлікту в 2016 році - тоді після чотирьох днів боїв Азербайджан оголосив, що його війська зайняли кілька висот навколо села Талиш та на Фізулінському напрямку.

Коли настав переломний момент

Конфлікт розпочався 27 вересня з взаємних обстрілів у п'яти районах на лінії зіткнення - в районі гори Муровдаг, селищ Талиш і Мардакерт (Агдере) на півночі зони, яку контролювали вірмени, а також на півдні - в Джебраїльському та Фізулінському районах.

Загалом бої розгорнулися за двома напрямками - на півночі і півдні Карабаху.

На півночі діяв 1-й корпус під командуванням генерал-майора Хікмета Гасанова, на півдні - дві військових групи під командуванням генерал-лейтенанта Хікмета Мірзаєва і генерал-майора Маїса Бархударова. В одному з повідомлень пресслужби президента ці групи назвали корпусами.

Протягом декількох днів Азербайджан не міг змінити ситуацію на свою користь і бої відбувалися в районах уздовж лінії зіткнення, але до 9 жовтня на півдні азербайджанські сили взяли місто Джебраїл - адміністративний центр одного з семи районів Азербайджану поза територією колишньої радянської Нагірно-Карабаської автономної області, які вірменські сили повністю або частково захопили у війні 1992-1994 років.

Тоді мешканці залишили це місто і воно було зруйноване, і продовжує лежати в руїнах досі. Джебраїл розташований за 20 кілометрів від лінії поділу сторін, яку азербайджанські війська подолали майже за два тижні. Тобто наступ азербайджанської армії в перші дні не можна було назвати стрімким.

Ще через пару днів вона встановила контроль над Гадрутом - це перший райцентр на території власне Нагірного Карабаху, а не окупованих районів Азербайджану. Це було перше місто на шляху азербайджанських військ, в якому залишалися цивільні.

Саме з падіння Гадрута ситуація змінилася - азербайджанські війська стали просуватися більш інтенсивно, а вірмени - відступати.

"Перша катастрофа була в тому, що Гадрут чомусь без серйозного опору залишили, і це зумовило все інше", - сказав Бі-бі-сі вірменський військовий фахівець, який побажав не називати своє ім'я.

Азербайджанські сили наступали в основному на півдні, уздовж вірмено-іранського кордону. Після Джебраїла і Гадрута Азербайджан встановив контроль над Фізулі, Зангеланом, Кубатли. Цілями цього наступу були місто Лачин, через яке проходить шосе, що зв'язує Шушу і Степанакерт з Вірменією, а також саме місто Шуша.

Обидві цілі розташовані у горах, і наступ на них не був стрімким, хоча опір вірменських сил до того моменту став слабшим. В результаті азербайджанці без важкої техніки по горах дійшли до Шуші, і після боїв в районі цього міста воно опинилося в їхніх руках.

Це стало вирішальною подією в конфлікті - після взяття міста війна закінчилася.

Яку зброю купували Азербайджан та Вірменія

За чверть століття, поки конфлікт в Нагірному Карабаху знаходився в замороженій стадії, обидві сторони заявляли про готовність вирішити його силою.

Оцінити потенціал кожної зі сторін було важко - точних даних про військові закупівлі у відкритих джерелах немає. З вірменської сторони частина військової техніки перебувала на території Нагірного Карабаху - про неї майже нічого не відомо.

Більш-менш точно можна казати про озброєння, які Баку і Єреван закуповували в останні роки, але те, що залишалося в військах з 1990-х років, лишалося таємницею.

Набагато важливішим було озброєння, яке обидві сторони закуповували перед війною. У 2000-х роках Азербайджан озброювався набагато активніше, що дозволяли високі ціни на нафту. Це тривало до середини 2010-х. У 2014-му році Азербайджан витрачав на військові потреби 5,1% ВВП, Вірменія - 4,29%, але ВВП у неї був значно нижче.

"У XXI столітті військовий бюджет Азербайджану перевершував вірменський військовий бюджет в середньому у три-п'ять разів, в окремі роки військовий бюджет Азербайджану був вище, ніж весь державний бюджет Вірменії", - розповів Бі-бі-сі старший науковий співробітник Інституту Далекого Сходу РАН Василь Кашин.

У другій половині 2010-х років Азербайджан зменшив закупівлі озброєнь. Експерти пояснювали це тим, що все необхідне у нього вже було.

Однак за рік до війни Азербайджан став знову активно закуповувати зброю в Туреччині. Як повідомило агентство Reuters з посиланням на Асамблею експортерів Туреччини, експорт озброєння з цієї країни до Азербайджану виріс в шість разів, до 36 млн доларів у серпні і 77 млн доларів у вересні.

У 2020 році Баку купив, зокрема, безпілотні літаки Bayraktar, які ефективно застосовувалися в Карабаху.

Раніше Азербайджан закупив ізраїльські курсуючі боєприпаси (дрони-камікадзе) і високоточні ракетні комплекси, в Росії - важкі вогнеметні системи ТОС-1А "Солнцепек"("Пригрів"), БМП-3, дивізіон самохідних артилерійських установок "Мста-С", два дивізіони далекого ЗРК С-300 і кілька комплексів ближнього "Тор-М2Е".

"Витрати Азербайджану на озброєння відрізнялися більшою обгрунтованістю, планування було більш ретельним. Вони не розкидалися грошима, вони уважно враховували всі новітні тенденції у військовій справі, купували те, що потрібно, вивчали досвід війни на Близькому Сході. До нинішнього конфлікту вони підготувалися зразковим чином, і це стосується не суто військових аспектів конфлікту, а й політичних, економічних, пропагандистських", - сказав Кашин.

Починаючи з середини 2010-х років Вірменія також стала витрачати більше грошей на озброєння. За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем світу (SIPRI), обсяг військового імпорту Вірменії з 2014-го по 2019 роки був у три з половиною рази більшим, ніж з 2009-го по 2014 роки, при тому, що в 2014-2015 роках, за інформацією інституту, країна не робила якихось серйозних закупівель.

Вірмени придбали системи залпового вогню "Смерч", велику кількість протитанкової зброї, переносних зенітно-ракетних комплексів, зенітно-ракетні комплекси "Тор М2КМ", дивізіон ракетних комплексів "Іскандер-Е".

Деякі закупівлі, щоправда, викликали подив і навіть критику в Вірменії. Так багато хто вважає безглуздою закупівлю в 2019 році чотирьох Су-30СМ. Ці літаки - важкі винищувачі, більш швидкісні і потужні, ніж азербайджанські МіГ-29, виявилися також дуже дорогими, а їхня боєздатність - надлишковою для театру бойових дій у Карабаху.

До того ж їх поставили в ударній модифікації, тож вони не настільки ж ефективні як засіб ППО, як, наприклад, винищувачі в конфігурації обладнання для повітряного бою.

Ще однією закупівлею, навколо якої в Вірменії стався скандал, була поставка з Йорданії декількох десятків одиниць модернізованих зенітно-ракетних комплексів "Оса АК", про яку повідомляв Jane's Defense Weekly і підтверджували джерела Бі-бі-сі, близькі до вірменської влади. Співрозмовники ставили під сумнів мотивацію закупівель досить старих комплексів з третіх країн, якщо Вірменія може напряму купувати сучасні ЗРК з Росії.

"Вірмени не кращим чином використовували навіть ті скромні ресурси, які у них були, і те, що війна тривала так довго, це показник того, що у вірмен не було проблем з морально-психологічними якостями - вони були на найвищому рівні. Оборона була дуже наполегливою, а якість особового складу непоганою", - сказав Василь Кашин.

Чому слабо використали пілотовану авіацію

Обидві країни перед початком війни проводили навчання. Азербайджан проводив їх спільно з Туреччиною, а Вірменія - з Росією.

З 29 липня по 10 серпня під час навчань на азербайджанському аеродромі Гянджа дислокувалися турецькі винищувачі. Згодом в Вірменії стверджували, що частина цих винищувачів могла залишитися там і підтримувати азербайджанські сили під час війни.

Єреван навіть звинуватив турецьких пілотів в тому, що вони збили вірменський штурмовик Су-25.

Цю інформацію підтвердити не вдалося, але фотографії турецьких винищувачів в Гянджі на супутникових знімках згодом опублікував у своєму Twitter журналіст New York Times Крістіан Тріберт.

Пізніше Азербайджан визнав, що турецькі винищувачі дійсно знаходилися на аеродромі в Гянджі, але в бойових діях не брали участь.

Водночас ані Карабах, у якого було кілька бойових вертольотів і літаків, ані Азербайджан, який мав на озброєнні не тільки вертольоти і штурмовики, але й власні (не турецькі) винищувачі, активно пілотовану авіацію не використали - обидві сторони підозрювали один одного в наявності ефективних засобів ППО. У боях в Карабаху протиповітряною обороною переважно були старі комплекси "Оса" і "Стріла".

За словами фахівця в області ППО Михайла Ходаренка, у випадку з Карабахом і Вірменією навряд чи вийшло б створити розвинену систему протиповітряної оборони з швидким виявленням цілей, обробкою і передачею інформації засобам ураження. У країні просто не вистачило б грошей на організацію ППО. Витрати на створення повноцінної системи ППО він оцінив в десять річних бюджетів Вірменії.

Крім того, теперішня ППО у Карабаху, за словами експерта, була орієнтована на боротьбу з ударними гелікоптерами і штурмовиками, а в небі їм протистояли невеликі дрони.

Стратегія і тактика Азербайджану

Складно визначити, наскільки успіх цієї військової операції Баку був зумовлений або став наслідком ретельної підготовки і планування, або ж ситуація склалася певним чином і військові вдало імпровізували.

Російський військовий експерт, головний редактор журналу "Арсенал вітчизни" Віктор Мураховський зазначив, що Азербайджан почав війну з масштабної розвідки боєм усіма корпусами. Намацавши слабке місце, азербайджанська армія спочатку продавила вірменську оборону і потім розвинула успішну операцію.

На думку Мураховського, азербайджанська армія діяла обережно, покладаючись на ретельну розвідку, далеке вогневе ураження і удари безпілотників: "Ми не бачили тут паровий каток наступу з артилерією, вогневими валом, танками і таке інше".

Мураховський відзначив в діях Збройних сил Азербайджану стиль турецької армії, яка використала ту ж саму тактику в 2018 році в сирійському місті Афрін та у провінції Ідліб. Тоді турецькі військові проводили операцію "Оливкова гілка".

Така тактика видавлювання хороша лише проти супротивника, у якого немає можливості оперативно перекидати підкріплення з однієї ділянки на іншу і немає ефективної авіації, каже експерт.

Баку спочатку планував південний напрямок як головний напрямок удару, вважає азербайджанський військовий експерт Азад Ісазаде. На півночі кордон Карабаху перебував ближче до лінії поділу сторін, з якої почався наступ, але там Баку заважала гірська місцевість. На півдні ж азербайджанські частини діяли на рівнині, на місцевості, сприятливій для наступальних боїв.

На думку експерта, вірменська сторона більше зміцнювала північну частину лінії зіткнення, ближче до Карабаху, а південна, через її віддаленість, розглядалася як другорядний напрямок.

Зміна військових планів Азербайджану відбулася, коли частина військ рушила до Шуші по гірських дорогах, замість того, щоб завдати основний удар через Лачин.

Слабкі місця вірменської оборони

"[Наступати Азербайджану] важко було перші кілька днів. Після того як першу лінію оборони прорвали, фронт буквально посипався", - сказав Азад Ісазаде.

Натомість за словами вірменського експерта, влада Нагірного Карабаху не передбачила можливість того, що наступ вестимуть на південному фланзі, і там не підготували серйозну оборону: "Пояснення цьому я знайти не можу, це божевільна безпечність, її не можна ні пробачити, ні зрозуміти, це безумство".

В оборони невизнаної Нагірно-Карабаської республіки були два слабких місця - на півдні і в Агдамському районі, а північний напрямок, де діяв перший корпус, укріпили серйозно, зазначає Ісазаде.

Рівнинну місцевість, яка простягається до Гадрутського району, за словами вірменського військового експерта, можна обороняти тільки за наявності серйозних фортифікаційних оборонних укріплень, встановлення мінних полів.

Про їхню відсутність, вважає він, було добре відомо Азербайджану, і тому основний наступ почався саме там.

"З вірменської сторони явно не було серйозного ставлення до підготовки оборони, довготривалої фортифікації, маскування, розвідки [...]. Причому всі ці недоліки у вірменському плануванні було помітно ще за підсумками попередніх спалахів конфлікту з Азербайджаном, починаючи з 2016 року, але жодних висновків вони не зробили", - сказав Василь Кашин.

"Одна сторона підготувалася дуже добре, йшла до цього десятиріччями, інша сторона була слабшою і готувалася абияк", - підсумовує експерт.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegramабо Viber!