Андрухович - не кумир і не демон, а просто частина літератури

Рецензія члена журі Світлани Пиркало на книгу Юрія Андруховича "Радіо Ніч", яка увійшла до короткого списку в номінації Книга року ВВС-2021.

Новий роман Андруховича - антиутопія про програш Майдану і тюрму Європи. Власне, сам автор сказав в інтерв'ю Олегу Полякову, що роман про мову і музику, з відважним і саможертовним героєм. Але автор тут-таки й закликав читачів до власного прочитання, тож цим запрошенням я й скористаюся.

"Радіо Ніч" так називається тому, що головний герой Йосип Ротський (який нібито, як твердить автор, не Бродський, але багато чого від Бродського у нього таки є) веде нічні ефіри з буцегарні на таємному острові, розповідаючи про своє буремне життя і граючи улюблені композиції.

У цьому навіть є щось від мене самої: я також колись звалила від цензури в Лондон на ВВС, звідки вела нічні ефіри. Але на цьому подібність закінчується. Після еміграції в юному віці, де Ротський багато і вигідно злягався, навіть ставши порноактором, він повертається в неназвану батьківщину, яка йому не дуже подобається: тут сміття і запустіння, погано одягаються і у людей погано пахне з рота. Але, яко бунтар, він приєднується до революції і грає на піаніно на барикадах.

Сюжет розвивається нелінійно в частково альтернативній географії, тому з Ротським ми знайомимося посередині історії, в центральноєвропейському місті Носороги (судячи по алюзії на Йонеско - в Румунії), куди він втік від спецслужб. Він там ді-джеїть по четвергах у клубі, яким володіє Меф, втілення Мефістофеля, в обмін на подовження свого життя, хоча це йому й не потрібно.

Зрештою ми дізнаємося зі вставної п'єси (алюзія на Гамлета), що герой здійснив свій головний героїчний вчинок, коли представник спецслужб схилив його вчинити замах на диктатора Шмоша, сховавши гранату в роялі.

Герой погоджується, аби врятувати кохану дівчину, але замість гранати вирішує кинути яйце. Проте вдарений яйцем диктатор несподівано помирає від інфаркту, і героя за це судять у Швейцарії, де, ми дізнаємося, досить комфортні тюрми.

Далі сюжет стає більш детективним, потім з'являється якесь бароко, далі знову революція, яку зрадили лідери.

Не обійшлося й без позиціонування героя як супер-коханця, що характерно для романів Андруховича. Але його нарікання на презервативи, місячні та новомодні вимоги переконатися у згоді партнерки натякають, що Ротський - уже давно не Хомський. Текст ряснить цитатами та алюзіями - Едгар По, Йонеску, Блок, шекспірівський Гамлет, якого Андрухович перекладав українською, "Доктор Фауст" Гете (а може, булгаковський Майстер зі сталінської Москви), і багато інших цитат чи відсилань до прочитаного чи прослуханого автором.

Що ж робить "Радіо Ніч" однією з літературних подій року?

Не цитати і не розсип художніх прийомів, хоча літературознавці зможуть ще багато років аналізувати, постмодернізм це чи ні. Навпаки, тему роману можна розгледіти тільки тоді, коли відкинути всі ці цитати.

А тема така: програна революція в країні без імені; митець, який прийшов на барикади і за це постраждав, хоча так толком і не зрозумів, за що боролися; повторюваний образ Європи не як ідеалу свободи, а як комфортної тюрми.

Цікаво також, що попри невпинне просування догори списку ворогів режиму, Ротський лишається живим, інколи несподівано для себе самого. А митець бореться з режимом, але не знаходить себе поза ним.

Роман також знаковий тим, чого в ньому взагалі немає.

Немає свободи. Немає війни з Росією, немає окупації Криму і Донбасу, немає волонтерів, реформаторів, немає героїв з українськими іменами, та й саме слово "Україна" не вживається. Хоча називаються деякі інші країни, а також "мова, яку колись називали російською" (можливо, це відсилання до підписаного Андруховичем в 2004 році суперечливого листа, де говорилося про мову попси і блатняків).

В романі також немає Бога, хоч він згаданий багато разів як "батько", і натякається, що герой ним посланий з небес, у прямому чи в переносному сенсі.

Про що це нам говорить? Як на мене, про те, що література настільки виросла з часів ранніх романів Андруховича, що стало можливим будь-яке самовираження.

Епатаж, яким прославився Андрухович у 90-х роках, був побудований на сексі, нецензурній лексиці і висміюванні пострадянської реальності та новонародженого ура-патріотизму. Він ніколи не писав про українську ідею, але він писав українською мовою, і багато в чому був першим.

Вплив Андруховича на українську літературу величезний саме завдяки віртуозному використанню мови, яку він звільнив із шор пострадянської цензури.

Його новаторські стилістичні прийоми можна зустріти у дебютантів літератури, які могли про Андруховича взагалі й не чути, а запозичити їх, скажімо, у Жадана.

Той ранній епатаж уже себе віджив. Нинішня літературна молодь може загнути так, що Ротського перекосив би тиннітус.

Сексу стало стільки, що це нудно читати, і вже навіть виникла окрема премія "Золотий хрін". Країна і література змінилися кардинально. І от нарешті в ній є місце для книжок з найвищим рівнем епатажу: український письменник відмовився вживати слово "Україна" і писати про війну з Росією, зробивши роман про Майдан де-факто аполітичним і відкинувши суспільний запит на патріотизм і державницьку позицію.

І йому ніхто нічого за це не зробив. Роман прочитали, про нього написали переважно позитивно, він зайняв своє заслужене місце в переліку літературних подій року. Ніхто, окрім хіба феміністок, ним не обурився. А отже, Андрухович нарешті може писати так, як йому хочеться, і бути ані кумиром, ані демоном, а просто частиною літературного процесу.

І це - ознака того, що в Україні живе і процвітає повноцінна, вільна література.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.