"Ставили на коліна і автомат під горло". Як Росія знищувала українську освіту на Харківщині

"На першому уроці нового навчального року вчителі мали казати, що Україна - це Малоросія", - розповідає Інна Мандрика, завідувачка школи № 5 у Балаклії. Її директорка отримала такі інструкції з Росії.

Сценарій русифікації освіти, про який розповідають українські вчителі на деокупованій Харківщині, Росія може готувати й для інших тимчасово окупованих територій. А тим більш після того, як там відбулися так звані "референдуми" про приєднання до Росії.

ВВС проїхала шляхом з Балаклії на південному сході Харківщини до Вовчанська на півночі, щоб зібрати свідчення українських вчителів.

На Харківщині Росія почала зі знищення української символіки. Далі дійшла черга до книжок. А вже після цього педагогів мали змусити вчити дітей, що ті нібито не є українцями.

Тих учителів, які не встигли чи не змогли виїхати й відкрито опиралися русифікації, били, арештовували, накинувши мішки на голову, та виселяли з рідних міст.

Оборонці символіки

Водночас саме українські педагоги стали найрішучішими оборонцями й рятівниками українських прапорів, стендів із гімном та цитатами з Конституції, а також книжок. Навіть якщо їм доводилося ризикувати власною безпекою.

"Це наша школа, це наша історія, це наше життя, наша Україна", - каже Інна Мандрика, показуючи врятовані від російської утилізації символи України.

Хтось зумів вивезти їх на підконтрольну територію. Хтось сховав у себе вдома чи в школі у віддалених кімнатах, за шафами та холодильниками.

Одна з методистів балаклійського місцевого відділу освіти, погодившись на співпрацю з Росією, вимагала зняти українські герб і прапор, бо нібито вони "нацистські".

До війни вона ж вчила дітей українського патріотизму.

Але співпраця з російськими окупаційними адміністраціями не стала масовим явищем. Хоч російська пропаганда намагалася створити відповідну картинку.

Зокрема, в мережі поширювали відео повернення на початку вересня великої групи українських вчителів з курсів у Росії. На них дійсно впізнали українських педагогів з Куп'янська та, приміром, села Борщівка поруч із Балаклією. Але створити картинку легше, ніж придушити українську освітню систему та насадити власну.

За оцінкою Світлани Швід, начальниці відділу освіти у Балаклії, що відповідає за 19 шкіл у місті та навколишніх селищах, на співпрацю з окупаційною владою й російськими військовими пішли менше десятої частини педагогів. "Я пишаюся своїми вчителями", - каже Світлана.

Хоч залишається гіркота від зради близької колеги й подруги, яка очолила замість неї відділ освіти. А до війни разом пили чай і відзначали свята.

"Чому Олена так вчинила? Що їй не вистачало? Мабуть, десь у глибині душі людині дуже хотілося обійняти посаду", - каже Світлана Швід.

Нині справи педагогів, які пішли на співпрацю, має розглядати СБУ.

Опір

Лілія Сіроус, адміністраторка школи № 3 у Балаклії, стоїть посеред цілого моря підручників і методичної літератури.

Ударні хвилі від авіаційних бомбардувань повибивали вікна у цій класній кімнаті. Вцілілі шибки б'ються на вітру, а сторінки врятованих книжок перегортає сильний протяг.

У серпні представники російської окупаційної влади розшукали Лілію і вручили їй список із понад 2200 підручників, художніх книжок, шкільних методичок, що підлягали конфіскації й подальшій утилізації.

"Це все, що було пов'язане з Україною", - каже Лілія.

Від українськомовних підручників з англійської до антології української поезії. Знищенню підлягало все. Звісно ж, особливий акцент - на підручниках з української мови, літератури та історії.

Аби врятувати всі ці книжки, Лілія перенесла їх з бібліотеки до класу в додатковому корпусі школи, ретельно перев'язавши стіс.

Вона сподівалася, що, не знайшовши нічого в бібліотеці, весь навчальний заклад обшукувати не будуть.

Лілія пригадує, як у цей же час ті, хто підтримував "русскій мір", переконували її залишити надію. Сусідка, роздаючи російську гуманітарку, казала: "Росія тут назавжди".

Пригадуючи це, жінка починає плакати, дивлячись на стоси книжок навколо.

Невдовзі після тієї розмови з сусідкою українська армія звільнила Балаклію.

У цьому місті ВВС не вдалося знайти доказів завезення російських підручників. Але лише за сорок кілометрів, в селищі Шевченкове, українські військові знайшли великі стоси підручників з історії Росії та інших предметів.

Окупаційні війська й адміністрації встигли завезти такі підручники і до Вовчанська.

Олег Головков, військовослужбовець 113 окремої бригади територіальної оборони, що звільняла Вовчанський район, вирішив почитати підручники з історії Росії, які готували українським дітям.

"Вони базуються на імперських наративах про нікчемність звичайної людини та роль "вєлікой лічності" в історії Росії. Там оспівуються російські царі. Також вони розповідають про "єдиний історичний простір" Росії й України. Київська Русь переходить у Володимиро-Суздальське князівство. Галицько-Волинське відсутнє як явище", - поділився враженнями військовий.

Паралельно із наступом на українські книжки й завезенням російських підручників тиснули на самих педагогів. Хоча спочатку намагалися звабити грошима і кар'єрою.

Спокуси

"Обіцяли велику зарплату: 70-80 тисяч російських рублів на місяць (понад 1100 доларів). Керівному складу - 130 тисяч російських рублів (понад 2200 доларів). Директорка школи наказувала вчити за російськими підручниками, за російською програмою. Вона нас переконувала, що ось-ось візьмуть Харків - і ми станемо Росією. І якщо не підемо на співпрацю, то ніде не знайдемо роботу. Але ж ми справжні українці. Ми вірили, що нас звільнять", - розповідає Інна Мандрика.

За її словами, охочі до співпраці швидко отримували посади. У 22 роки можна було стати завучем школи.

Вона від співпраці відмовилася й у підвалі під звуки обстрілів та при світлі свічки складала плани для онлайн викладання усіх предметів українською мовою. Понад третина її учнів змогли долучитися до онлайн-уроків. Їх вели ті вчителі, що виїхали з окупації і мали доступ до інтернету.

Інна зберегла вхідну табличку її балаклійської школи № 5. На ній бракує лише одного елемента - українського герба. Його з клоччям видерли чи то російські солдати, чи то окупаційне керівництво від освіти у пориві "денацифікації шкіл".

Репресії

Але для декого з керівників шкіл, які відмовилися від колаборації з Росією, все закінчилося ув'язненням. У деяких випадках - депортацією.

За понад 100 кілометрів від Балаклії біля воріт свого будинку в селі Василівка Вовчанського району в сльозах нас зустріла Лідія Тільна, директорка Іванівської школи. Там навчаються діти з чотирьох навколишніх сіл.

60-річна Лідія Миколаївна, викладачка української мови й літератури, очолює цю школу понад 30 років. Аж до червня цього року над нею майорів український прапор. На той момент більше стягів України ніде навколо не лишилося.

Окупаційна адміністрація таки дісталася й до Іванівської школи. Лідію Миколаївну усунули з посади, прибрали всю українську символіку й призначили замість неї місцеву вчительку німецької, її колишню ученицю. З 16 педагогів російських окупантів підтримали троє.

Після цього Лідія Тільна вирішила виїхати на підконтрольну Україні територію. Жінка планувала лягти до лікарні. Давалися взнаки проблеми з серцем.

На російському блокпості її заарештували, знайшовши в "чорних списках".

Далі її поставили на коліна, обшукали всі речі, погрожували розправою та вимагали видати якусь інформацію, яку вона нібито везла до Харкова.

"Під'їхала автівка, мене посадили й відвезли в бік, якомога далі від людей. Під'їхали троє чоловіків в масках з автоматами. Я стою. А вони: "На коліна!" Я їм відповіла: "Хлопці, побійтеся Бога". Вони далі кричали, щоб я стала на коліна. Один з них підставив автомат мені під горло", - розповідає Лідія.

Погрожували також електрошоком, пригадували її патріотизм та принижували як жінку. Перед її обличчям порвали диплом учителя української мови, який знайшли під час обшуку речей.

"Накинули щось чорне на мене й повели. Чую цокотять ключі. Відкрили двері й кинули мене у камеру. Там була цементна підлога. Я п'ять діб просиділа в одиночній камері. Ні їсти, ні пити. Я сиділа, згорнувшись, на цементі. У мене так боліла душа. Ніхто ж не знав, де я і що", - розповідає Лідія Миколаївна.

Загалом у в'язниці її протримали 19 діб. Після цього з мішком на голові вивели й відпустили. Надворі її чекав чоловік, що всі ці дні ходив до російських військових і вмовляв відпустити дружину.

Коли Лідію Миколаївну виводили, вона була переконана - вели страчувати.

Тепер вона з гордістю показує врятовані нею два українських стяги: менший - з власного кабінету, більший - з флагштока школи.

І втирає ними невиплакані в ув'язненні сльози.

Схожу історію викрадення й позбавлення волі розповіла ВВС й Тетяна Товстокора, директорка Яковенківської гімназії, що поруч із Балаклією.

Вона також відмовилася від колаборації з окупаційними силами та переведення її школи на російську програму.

"Як поводитися, коли ти все життя працювала в освіті, вчила дітей української мови, а тут прийдеш в кокошнику й скажеш: "Здравствуйтє дєті, вот я прішла?" - запитує риторично Тетяна.

17 серпня двоє озброєних чоловіків забрали її з дому нібито для розмови в окупаційному відділі освіти.

"Вони мене запитали: "Давайте без протокола. Почему не хочете работать?" Я їм відповідала, що в російській школі працювати не буду. Я працювала в українській школі й навчала патріотизму. І це не обговорюється", - пригадує педагог.

Замість відділу освіти директорку школу повели в катівню, влаштовану російськими військовими в балаклійському відділку поліції.

"Мені сказали, що до мене вийде представник відділу освіти поговорити. Я запитала: "Ви відвезете мене додому?" Відповіли, що відвезуть. Але замість цього мені надягнули білий поліетиленовий мішок на голову й повели. Крізь нього я могла бачити, що це відділ поліції. Привели мене в камеру. Там було два тапчани й два матраци, вкриті дитячими ковдрами. Я була четвертою жінкою у камері", - розповідає Тетяна Товстокора.

З-поміж бранок була ще одна педагог - директорка місцевого дитячого садочка.

Після трьох днів за ґратами без допитів Тетяну з кількома іншими місцевими мешканцями вивезли з окупованої Балаклії в бік українського блокпоста. Перед цим дали п'ять хвилин на збори.

Це представники російської окупаційної влади назвали "депортацією в Україну".

ВВС зверталася за коментарями до російської влади щодо арештів та депортацій українських вчителів. Жодної відповіді вона не отримала.

Тиск на батьків

Окупаційні відділи освіти тиснули й на батьків.

За словами Тетяни Товстокори, якщо ті відмовлялися реєструвати свою дитину в російській школі, їм спочатку оголошували попередження. Далі батьки мали сплатити штраф у 40 тисяч російських рублів (близько 800 доларів).

Якщо й після цього вони не змінювали свою думку, то окупаційні посадовці погрожували забрати в них дітей до сиротинця у сусідньому селищі Шевченкове.

"Спочатку вони провели моніторинг, скільки дітей могли піти до школи. Вони зрозуміли, що нічого в них не вийде, і з першого вересня школи в них не буде. А потім почали вже погрожувати батькам. Якщо вони не напишуть заяви до російських шкіл, то до них прийдуть із російськими солдатами й відберуть дітей", - пояснює Світлана Швід.

Приміром, в Іванівській школі Вовчанського району змогли провести урочисту лінійку. Як розповідають місцеві мешканці, це відбувалося в присутності російських військових.

Звільнені

Тепер діти й підлітки на Харківщині знову можуть вчитися українською мовою.

У дворі балаклійської школи № 5 учні старших класів грають у баскетбол.

Поки що вони не можуть вчитися навіть онлайн. У місті все ще немає інтернету.

Щоб відправити завдання, учні мусять шукати спеціальні точки, де його можна зловити. Приміром, інтернет "оживає" у міському парку.

14-річна Дар'я вийшла пограти в баскетбол разом із друзями.

"Російські солдати обстріляли нашу хату і кинули гранату у двір. Я після цього місяцями жила в шкільному підвалі. Я сказала мамі, що нізащо не піду до російської школи", - каже дівчинка.

Поки що ці підлітки хочуть побачитися з друзями і просто відірватися від жахів війни. А далі настане час і для навчання в рідній українській школі.

Ви завжди можете отримувати головні новини в месенджер. Достатньо підписатися на наш Telegram або Viber.