"Коли врятувати не вдається, я біля них молюся". Життя і смерть у шпиталі біля фронту

Ми розмовляємо спочатку хвилину. Потім 12, і ще 3, і ще 2. Оксану (ім'я змінене), операційну медсестру мобільного військового шпиталю на Донеччині, весь час відволікає робота. Наступний раз вона буде на зв'язку через тиждень, але тільки щоб сказати, що тепер у неї зовсім немає часу.

"Ми працюємо 24/7. Якщо випадає щастя мати кілька вільних годин, деколи я маю робити вибір - поспати чи поїсти, бо на їжу теж витрачається енергія", - каже жінка.

Оксана працює на Донбасі з 2019 року. Але тоді до них привозили по кілька поранених, каже вона, а сьогодні їх буває по 100-200 за добу.

"Сказати, що бракує медиків - це нічого не сказати", - пояснює жінка.

У шпиталі, за її словами, працює дві операційні медсестри, дві терапевтичні, два терапевти і чотири хірурги. Їм регулярно допомагають іноземні лікарі з військовим досвідом, зараз - троє лікарів із США.

Якось з Оксаною працювали троє хлопців з "Госпітальєрів" - добровольчої організації парамедиків. "Неоціненна праця, буду вдячна їм все життя", - згадує жінка.

"Я мотивована, що ми виграємо, а мій син повернеться"

Перший час після 24 лютого на Донеччині було затишшя. По телефону жінка дізналася, що ракетами луплять усюди, і невідомо, залишиться вона з колегами на Донбасі, чи переїде в інший регіон. Було тихо, страшно і незрозуміло, каже Оксана, а через кілька днів переживань додалося: в Україну повернувся її син і пішов у військо.

"Інколи я сама дивуюся, як витримую, - спокійно, без нарікань міркує Оксана. - Та я мотивована надією, що ми виграємо, що мій синочок, мій найкращий воїн залишиться живий і здоровий, та і це мій обов'язок - допомагати і рятувати".

Медсестра зізнається, що у неї іде мороз по шкірі від питання, які поранення сьогодні вона бачить найчастіше. "Це травматичні, жахливі ампутації кінцівок", - каже Оксана.

За її словами, артобстріли та протипіхотні міни страшенно руйнують людину. Буває, каже, що руки та ноги розчавлені до невпізнання, і висять наче зайві - доводиться ампутувати.

Оксана не може виділити історію когось із численних військових, які через неї пройшли. Каже, що кожен із тих хлопців і дівчат - це як окремий світ для неї.

"Гірко, коли ми не можемо врятувати, і людину доводиться відпускати. Тоді я коло неї молюся".

"За кожного з них я переживаю як за свою дитину, - каже медсестра, добираючи слова. - Інколи я сяду і розумію, що хочу плакати, настільки втомлена від цих жахів. Але я не буду плакати, усе буде добре, я краще за них помолюся".

28-річна Валерія Гацковська - біотехнолог на заводі Roshen. Раніше працювала у фармацевтиці, а у червні взяла тиждень відпустки, щоб разом із чоловіком допомагати у лікарні в Краматорську.

Цей унікальний досвід навряд би отримала інша цивільна людина. Але 24 лютого Валерія пірнула у волонтерство, і для багатьох військових та медиків стала своєю - поки завод стояв на простої, вона з чоловіком розвозила по військових частинах їжу, ліки, потім координувала роботу водіїв, які евакуювали людей з рідної, тоді ще окупованої Чернігівщини.

Зараз жінка зосередилася на тактичній медицині, і попросила медроту в Краматорську, з якою подружилася, організувати їй практику в їхній лікарні.

Валерія своїми очима хотіла побачити потреби медиків, більше дізнатися про речі, які вона закупляє для них та військових щодня.

Окрім того, вона знала, як люди валяться з ніг - у цій лікарні вони працюють по 12 годин на день, буває і безперервно. І є багато роботи, яка б полегшила їм життя, і для якої не треба медичної освіти - змити кров, обробити рану, накласти пов'язку, кудись перевезти, подбати про особисті речі поранених.

Валерія також каже, що їй хотілося "зняти рожеві окуляри", крізь які вона дивилася на військових та уявляла їхнє життя на передовій. Знайомі, які були в АТО, а цього року - в Ірпені, попереджали її, що після побаченого вона не зможе спокійно працювати. Але жінка була налаштована рішуче.

Снайпер і Біблія

"Моя перша зміна трохи більше 12 годин відчувалась як місяць життя", - написала Валерія у своєму щоденнику в фейсбуці, коли після купи дозволів їй вдалося потрапити у лікарню.

*Обережно, далі опис подій може вас засмутити.

"Прилітає машина, військові. Викатуємо з машини понівеченого солдата, очі напіввідкриті, повіки надуті, все синюшне, в підтьоках. Він судомно й хрипко дихає, губи тремтять. Все обличчя і шия в крові, з пов'язки на голові сочиться, червоні потічки стікають на ноші. Швидко перекладаємо, мчимо в протишокову", - писала жінка про військового, який їй запам'ятався.

У нього була черепно-мозкова травма - ця лікарня спеціалізується на таких пораненнях.

Поки медсестри відсмоктували вакуумом кров і рвотні маси, які забивали горло пораненому, Валерія накривала його ковдрою і витирала кров, що густим потоком стікала з носа по щоках під шию. Потім її попросили знайти його документи, щоб заповнити особисту картку пацієнта.

У лікарні крові справді багато, кілька разів вона бачила щось схоже на мозок, але все відбувається так швидко, що немає часу лякатися чи втрачати свідомість, каже жінка. Але коли вона знайшла особисті речі військового, руки, зізнається, почали зрадливо труситися.

"Під старим військовим квитком лежав маленький кишеньковий Новий завіт, а з фотографії на мене дивився красень-снайпер", - каже Валерія.

Ковтаючи сльози, вона побігла допомагати медсестрі брити голову цього чоловіка - його поранили у Лисичанську і готували до термінової операції. Було невідомо, чи виживе він, а якщо так, то чи залишиться повноцінною людиною.

"У нас був хлопець 2002 року народження, з такою черепно-мозковою травмою, що на ньому відразу поставили хрест - там декілька осколків, один із них біля мосту, це дуже віддалена частина мозку, і навіть якщо нейрохірург його фізично витягне, найбільша вірогідність того, що людина залишиться в комі, овочем до кінця своїх днів", - розповідає Валерія.

Цього молодого хлопця перевели у Дніпро, як склалася його доля жінка не знає. А зі снайпером усе добре - через два дні його, при тямі та навіть здоровому гуморі, повезли на реабілітацію.

Операції безперервні

Ніхто з поранених військових не затримується у Краматорську - там немає достатньо приміщення та людей, які мали би за ними наглядати. Практика Валерії, як їй сказали, припала на спокійний період - за день приїжджало 10-15 поранених, а буває привозять по 100, і всім треба операція.

Тоді на роботу виходять усі 4 хірурги, розповідає жінка. Зазвичай із ними працює ще дві медсестри та одна лікарка-анестезіолог, яка має колегу, що її замінює. А оскільки є процедури, які має право робити лише анестезіолог, каже Валерія, ця жінка - найбільш заклопотана серед усіх.

Крім того, у цю лікарню привозять не лише військових, а й цивільних.

"Проблема в тому, що багато цивільних лікарів покинули Краматорськ, не можу їх засуджувати. Але багато цивільних мешканців не виїжджають, обстріли тривають постійно, і їх привозять з важкими пораненнями у лікарню, яка мала би працювати на військових. І часом буває так, що цивільних більше, ніж військових, і лікарі дуже завантажені. Вони безперервно оперують", - каже Валерія.

Привозять і дітей. Її чоловік Юрій, каже вона, вперше заплакав, коли побачив трьох поранених дітей із Сєвєродонецька. Один був дуже тяжкий, найстаршій дитині було лише 8 років.

Одного разу Валерія витирала від крові літню жінку, якій мали відрізати ногу - на ній надто довго був перетягнутий турнікет. Вона з кам'яним обличчям дивилася кудись поперед себе, і Валерія почала з нею розмову, щоб відволікти від майбутньої операції.

"Я почала запитувати, хто вона, звідки, що сталося, а вона каже - ми стояли у черзі за водою, почався обстріл і донька загинула на місці. Так я вдруге розридалася - мала її заспокоїти, а натомість ридала і нічого не могла з собою зробити. Це важке і дуже болюче питання, чому люди не евакуюються".

Валерію вразило, що часом лікарі жорстко спілкуються з місцевими, беруть їх на кпини. "Кажуть, ну що, дочекалися русского міра, чи може думаєте, що це наші пелюстки розкидали під час касетного обстрілу? Чому не виїхали, на що ви надіялися?" - переказує їхні слова жінка.

Деякі, каже, тихо відповідають, що їм нема куди їхати. А деякі бурмотять, що ніхто не знає правди.

"Здається, пацієнт безнадійно хворий"

У лікарні Валерії дозволяли багато вчитися, роздивлятися рюкзаки та аптечки бойових медиків, іноді навіть бути присутньою на деяких операціях та процедурах.

Разом із нею працювали хірурги з Івано-Франківщини, Харкова, головний хірург, родом з Чернівців, покликав із собою на медичний фронт багатьох колег.

Молодші постійно навчаються у старших, каже Валерія. За тиждень у лікарню мобілізувалися двоє молодих хірургів із інтернатури. Коли було складне поранення і треба було зашивати, завхірургією навчав їх на операційному столі - показував, коментував, пояснював.

Валерія каже, що цей хірург готується написати книжку про все те, що побачив. І побачивши забагато, він оберігав її. Наприклад, не пустив до моргу, куди Валерія з колегами везла вже накриту брезентом людину - за тиждень вона бачила дві смерті, й обидві від ДТП.

"Він сказав, що у нас там дуже багато дітей, і багато бійців, у яких із танків влучили, після чого від людини не залишається нічого, крім залишків кінцівок і кишок, що збирають разом і так зберігають у морзі. Сказав, що мені рано таке бачити", - розповідає жінка.

Було багато моментів, коли військові та медики проявляли до неї турботу. Одного разу, пригадує, той самий лікар насварив військового із тяжким осколковим пораненням ноги за те, що той багато матюкався при Валерії. Ось так, усміхається жінка, їй і не вдалося зняти рожеві окуляри.

"Здається, пацієнт безнадійно хворий, чи наші військові й медики безнадійно прекрасні", - каже Валерія і розмірковує, коли знову вирватися до Краматорська.

"Мені вже дозволяли ставити сечовий катетер, міряти тиск і передавати дані лікарям. Далі хотілося б навчитися ставити крапельниці - думаю, це логічне продовження мого медсестринства".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!