Українська Сребрениця: як живе Буча через рік після російської окупації

Пам'ятаю Бучу через два тижні після того, як звідси відступили росіяни.

Вона пахла димом від багать, на яких вцілілі бучанці готували їжу, а також смородом тисяч холодильників, де розкладалися продукти у темних коробках багатоповерхівок.

А ще "Буча пахла смертю", як сказала одна жінка, що тоді ж потрапила у місто. Хоча тіла з вулиць міста на той момент вже забрали.

Тут давно не було ні світла, ні води, ні тепла, всі магазини розбиті і розграбовані, а місцевий "Епіцентр" перетворився на величезне згарище, іржаві конструкції якого стирчали, як ребра мертвого Левіафана.

Порожніми оплавленими зіницями дивилися на звільнене від росіян місто кілька напівспалених будинків, хоча їх було значно менше, ніж у сусідньому Ірпені.

Окупація Бучі тривала "лише" 28 днів на самому початку повномасштабної війни – з 3-го до 31-го березня. Але за цей неповний місяць російські кадрові військові вбили тут більше 400 цивільних й знищили значну частину інфраструктури – на дорогах лежали електричні стовпи, баки водонапірних башт були розстріляні з бронетехніки, асфальт вкритий вирвами від "прильотів".

Через рік після втечі росіян з Київщини Буча візуально вже майже не нагадує те постапокаліптичне місце, яким вона була на початку квітня 2022 року. Майже.

Матеріальні травми міста ще не затягнулися повністю, але їх поступово загоюють.

Утім, є рани, які навряд чи можуть загоїтися взагалі – це пам'ять людей, які пережили окупацію, полон або втратили найрідніших на бучанських вулицях холодного березня 2022-го.

Це розповідь про нинішню Бучу – колись тихе передмістя Києва, якому рік тому назавжди довелося стати символом воєнних злочинів російської армії та "Сребреницею ХХІ століття".

І хоча юридично "різанина в Бучі" наразі не визнана геноцидом, в Україні ці події неофіційно вважаються саме геноцидом – цілеспрямованим знищенням українців.

Що відбувається у Бучі зараз

Основну інфраструктуру Бучі відновили дуже швидко.

Світло, газ та вода повернулися сюди вже у квітні минулого року, причому газопостачання полагодили просто на Великдень, який того року відзначали 24 квітня.

Водночас ремонт після місяця окупації поставив перед комунальниками нові виклики, про які раніше ніхто не міг би здогадатися. Наприклад, коли запустили воду, то в деяких багатоповерхівках труби зливу виявилися забитими жиром.

За звичайних умов цей жир з кухонь просто змивається теплою водою. Але без світла і тепла людям, які залишалися в цих будинках, доводилося мити посуд холодною водою (яку вони носили в баклажках з колодязів і свердловин поруч). Як наслідок, жир не розчинявся і накопичувався у трубах. Проблема вирішилася поверненням теплої води.

Інша критична потреба – постачання харчів, ліків та іншого необхідного. У перші місяці магазини та аптеки не працювали, тому ці потреби покривали гуманітарні організації. Допомоги в Бучі було справді багато і волонтери з перших днів після звільнення розвозили її адресно, що допомогло уникнути голоду та гуманітарної катастрофи.

Це не поширювалося на цигарки, тому кілька пачок "курева" були вагомим подарунком для бучанців у той час.

Магазини почали відкриватися влітку, поступово запрацювали майже всі "доокупаційні", включно з супермаркетами.

Але найбільш символічним стало відновлення роботи супермаркету Novus, а також McDonalds у центрі Бучі – вони постраждали ще у перші дні вторгнення від вогню російських БМД та БТР з колони, яка 27-го лютого проривалася з Гостомеля по вулиці Вокзальній і була у підсумку знищена. Обидві ці локації запрацювали у грудні 2022 року, що створило своєрідне відчуття "все стало, як було".

Але "як було" насправді стати вже не могло.

Багато бучанців втратили домівки – у когось росіяни спалили квартири, коли вели "попереджувальний" вогонь по вікнах з бронетехніки під час руху колон, у інших приватні будинки були зруйновані при спробах штурмів Ірпеня, а комусь міна чи ракета від "Граду" прилетіла під час артилерійських перестрілок, які йшли тут майже постійно.

З житлом для бучанців (а також біженців з інших українських міст) допомогли міжнародні партнери. Наприклад, Польща передала модульні будинки - це хоч і не повноцінне помешкання, яке має свої обмеження, особливо під час відключень світла, але перезимувати воно допомогло багатьом.

Поступово відновлюють і зруйновані будинки, хоч це і значно довший процес.

Наприклад, прямо зараз відбудовують частину вулиці Вокзальної – тієї самої, де була спалена перша колона росіян і фотографії якої свого часу облетіли весь світ. Причому, це вже другий етап ремонтів саме там, що викликає питання у тих бучанців, в кого ремонту не було взагалі. Тут вочевидь грає роль символізм і відомість Вокзальної.

Так само у багатьох у Бучі викликало питання, коли в кінці 2022 року в центрі міста замінили багато дахів, які не виглядали критичними.

Водночас багато спалених квартир у багатоповерхівках були або відремонтовані, або законсервовані на зиму. Повне відновлення останніх залишається питанням відкритим, тут все залежатиме від ресурсів самого міста, а також міжнародної допомоги.

Відбудова "Нової Сребрениці"

Буча стала фактично першим свідченням воєнних злочинів Російської Федерації під час повномасштабного вторгнення.

Якщо раніше на Заході досить скептично ставилися до заяв України про "геноцид українців", то десятки тіл в чорних пакетах і без них з братської могили біля храму Андрія Первозваного в центрі Бучі або ж розстріляні полонені з зав'язаними руками з околиць міста змусили весь західний світ подивитися на дії росіян по-новому.

Показово, що навіть у самій Україні до того, як в Бучу увійшли українські сили разом з міжнародними журналістами, не всі вірили у масові вбивства цивільних.

Російський доброволець Артем Широбоков з позивним "Єсєнін", який з 2014 року воював на боці України у складі "Азову", а на початку березня обороняв Бучу й виходив звідти з оточення "по цивільному", пригадує, що одне з українських медіа просто не сприйняло його розповідь про масові жертви.

"Це зацікавило одне видання, але, взявши інтерв'ю, вони не повірили, вирішивши, що історія про розстріли цивільних – фейк. Публікувати не стали. Знову написали мені тільки коли до міста зайшла українська армія, а фотографії трупів з Яблунської побачив уже кожен", - написав "Єсєнін" до річниці тих подій.

Так Буча, затишне передмістя Києва з парком, стала всесвітньо відомою.

Хоча навряд чи хтось з бучанців міг таке уявити, і вже точно ніхто з них не хотів цього такою ціною.

Лише на згаданій вулиці Яблунській російські кадрові військові, включно з елітними "псковськими" десантниками, вбили більше 60 цивільних.

Тому Буча, як "Нова Сребрениця" за 30 км від української столиці, відіграє сумну, але історичну роль в цій війні.

І саме тому сюди (як і до знищеної російськими авіабомбами Бородянки) приїжджають майже всі міжнародні делегації – від чинних президентів і прем'єрів європейських країн до Боріса Джонсона, що побував у Бучі вже після відставки.

Це ж допомогло та допомагає відновлювати місто за міжнародної підтримки. Буча, по суті, - не питання однієї знищеної вулиці чи одного окупованого українського міста, це – своєрідний показник того, як західний світ реагує на кривавий відголос масових вбивств у Сребрениці, Руанді чи Камбоджі вже у Європі ХХІ століття.

Тому і для України, і для Європи відродження цього міста з перших днів деокупації багато в чому стало принциповим питанням, чим і пояснюється така увага з боку міжнародних партнерів та гуманітарних фондів.

Разом з тим, у процесі відбудови міста до ілюзорного стану "як було" важливо не забувати про людей, для яких "як було" вже не може бути апріорі.

Те, що пережили і переживають такі люди, можуть проілюструвати дві історії нижче.

Історія перша: полон

Житель Бучі, страховий агент за професією, Ігор Задериголова не зміг виїхати з Бучі з початком бойових дій.

У перший день повномасштабного вторгнення він зі своєї квартири разом з сином спостерігали, як російські гелікоптери атакували Гостомельський аеродром: "Дивлюся у вікно, і бачу, що прямо над нами летять вертольоти у бік Гостомеля. Вони починають кружляти над певним місцем і стріляти, у відповідь вогонь відкрили по них. Телефоную знайомим, а ніхто нічого не знає".

Ігор каже, що у війну не вірив ("не готувався, бо нам же казали, що нічого не буде"), тому не заправив авто вчасно і не поїхав з Бучі у перші дні – боявся залишитися з дитиною на дорозі посеред ночі.

А далі стало відомо, що більшість мостів підірвані й росіяни розстрілюють цивільні машини.

Тож він залишився у Бучі, сина відвів до своїх батьків, а сам разом з сусідами готував їжу на багаттях у дворі будинку в центрі міста.

Після знищення першої російської колони 27-го лютого Ігор, як і багато інших бучанців, записався до місцевої тероборони, але все це було скоріше номінально – зброї йому не видали, але чоловік допомагав, чим міг.

Коли почалася окупація, їхній двір довго залишався тихим.

Росіяни туди зайшли тільки 15 березня – повибивали двері в квартирах одного з під'їздів, жили на 4-5 поверхах, а вище сиділи снайпери.

На той момент Ігор зміг знайти бензин, щоб виїхати "зеленим коридором", але росіяни порізали колеса на його авто.

А потім вони прийшли за ним.

Сам чоловік вважає, що вони звідкись дістали списки тероборонівців і ходили адресно.

"Зайшли додому, а в мене син займається стрільбою і притягнув з тиру патрони. Вони одразу вчепилися за це. Потім подивилися телефон, а в налаштуваннях було, що з Telegram і Viber фото та відео завантажувалося у пам'ять. І там були відео спаленої російської техніки. Вони це не розуміли і сказали – це ти знімав, ти наших стріляв", - розповідає він.

"Руки і очі замотали скотчем. І кажуть: розповідай, де зброя, де тероборона. Я відповідаю, що нічного не знаю і записався, коли всі записувалися. Тоді вони сказали: ну, посидь, подумай, у тебе є пів години. Нічого не скажеш - ми тебе розстріляємо", - додає Ігор.

Його залишили сидіти на лавці, а за якийсь час завели на перший поверх і почали бити: "Били прикладом в голову, коліном в голову. Казали: дай руку, ми тобі відріжемо один палець і подивимося, як ти заговориш. І я відчував, як ножем водили біля руки та шиї".

Ігоря не вбили, але дві доби протримали у полоні, періодично допитуючи про одне й те саме та обіцяючи розстріляти. Також погрожували знайти сина або ж відвезти кудись до "донецького спецназу, який на вас дуже злий".

На другий день сказали: "Подумай, бо зранку ми їдемо і тебе розстріляємо".

17 березня чоловіка кудись повели, як він думав, на розстріл, але у підсумку йому розрізали скотч і відпустили. Сусіди думали, що він вже був убитий.

Про росіян пригадує, що кілька з них були з Омська, називали один одного тільки за позивними ("139-й", "140-й"), й "засвітили" лише одне ім'я Ярьома – молодого російського солдата, з якого сміялися, тому що він додумався курити на позиції біля снайпера.

"Якийсь час мені все це снилося, не міг нормально заснути. Іноді допомагав тільки алкоголь. Але потім ми прокидалися і весь час щось робили, це допомагало. І так за кілька місяців все психологічно пройшло", - каже Ігор про наслідки.

"Зараз іноді здається, ніби цього нічого не було, ніби все це мені приснилося. Але розумієш, що це не сон", - додає він.

Історія друга: розстріл

Наталя Вербова – дружина Андрія Вербового, тероборонівця, якого 4 березня 2022 року російські військові розстріляли на вулиці Яблунській.

Тоді група погано озброєних бійців, які приєдналися до територіальної оборони лише за кілька днів до цього, не змогли відступити зі свого блокпоста і сховалися у будинку поруч.

Згодом їх там виявили росіяни й відвели на базу неподалік. Після катувань і жорстких допитів один з чоловіків не витримав та зізнався, що вони – тероборона. Того чоловіка відпустили, а решту розстріляли.

Був серед вбитих і Андрій Вербовий.

"Біль стає з часом ще більшим, тому що тебе поглинають спогади. Я можу побачити на вулиці людей, які йдуть та обіймаються, і починаю пригадувати, що ми також так з чоловіком ходили. Я усвідомлюю, що втратила найріднішу людину", - розповідає Наталя Вербова рік потому.

На місці розстрілу жінка з іншими родичами загиблих зробили невелике місце пам'яті, а міська рада пообіцяла створити повноцінний меморіал, хоча роботи поки що так і не почалися.

Тим не менше, тут постійно є свіжі квіти.

Дивним чином на цьому місці Наталя зустріла того чоловіка, який зізнався росіянам про тероборону і так зміг вижити.

"Ми з Олександром Туровським (Батьком іншого розстріляного Святослава Туровського. – Ред.) якраз робили меморіал на місці їхньої смерті з рейками та фото. І саме тоді його привели, з ним проводили слідчий експеримент. Я особисто його побачила", - пригадує жінка.

"На емоціях хотіла йому поставити кілька питань. Але прокурор тоді представився і сказав, що це краще зробити пізніше. Він свідок розстрілу і людина, яка бачила тих росіян, він з ними спілкувався. Тож, щоб не завадити слідству, я вирішила нічого в нього питати", - відзначає Наталя.

Вона разом з іншими родичами бучанських тероборонівців працює, щоб їх визнали офіційно.

Зараз їхні надії пов'язані з новим законом, за яким статус учасників бойових дій мають отримати добровольці, які воювали у перший місяць повномасштабного вторгнення навіть без офіційного оформлення у ЗСУ.

Хоча сама Буча своїх оборонців вже визнала – Андрій Вербовий отримав статус почесного громадянина міста, на річницю розстрілу проводилася акція пам'яті, їхні фото розміщені на Алеї пам'яті на центральній площі, а на могили періодично приносять квіти від міської ради.

Наталя Вербова зізнається що їй дуже важко жити у тому ж будинку, де вони провели з Андрієм 25 років: "Але син захотів повернутися в Бучу, і ми прожили цей рік тут".

"Буча живе, вона відродилася, сюди повертається життя, повертаються люди. Але як для жінки, що втратила чоловіка, відчуття для мене дуже болісні. Тут загинуло дуже багато людей і про це потрібно говорити", - каже Наталя Вербова.

Серед розстріляних бучанських тероборонівців були Анатолій Приходько, Андрій Матвійчук, Андрій Вербовий, Денис Руденко, Андрій Дворніков, Святослав Туровський, Валерій Котенко та Віталій Карпенко. За кожним з них стоять їхні родини, діти та батьки.

Після геноциду

До повномасштабного вторгнення в Бучі проживало 53 тис. людей.

Кількість вбитих бучанців за неповний місяць російської окупації, за різними даними, варіюється від 419 (інформація мера Анатолія Федорука про вбитих цивільних) до 461 (дані МВС).

Залишаються також і зниклі безвісти.

Чисто математично втрати становлять менше відсотка від усього колишнього населення Бучі. І при цьому – це величезна цифра для міста, сотні загублених життів й тисячі людей, які втратили своїх рідних, травма, яка залишиться тут назавжди.

Багато бучанців, які виїхали під час чи після окупації, так і не повернулися до міста.

Ось що про це розповідає BBC Україна освітянин Андрій Куцевалов, який пробув у місті всю окупацію: "Зі слів колег, досі в Бучу не повернулось близько чверті дітей - вони виїхали за кордон, в інші регіони України або загинули. Водночас з'явилось багато дітей із статусом внутрішньо переміщених осіб".

"У багатьох сім'ях чоловіки повернулися в Бучу, а жінки з дітьми так і залишаються за кордоном. На мою думку, в Бучу повернулось десь три чверті населення, яке проживало в місті раніше. Знову ж, є чимало внутрішньо переміщених осіб", - додає він.

За словами Андрія Куцевалова, багато спеціалістів вже навряд чи повернуться у місто, і ще багато активних містян – серед загиблих.

Що ж до сутності людей, то вона дуже своєрідно дала про себе знати в умовах окупованого міста: "Особливо чітко люди проявилися під час окупації - дехто несподівано став мародером і жлобом. Натомість інші прості люди проявили велику людяність, підтримку та допомогу".

Він також припускає, що у багатьох, хто пройшов березень-2022 у Бучі, відчутно змінилася свідомість.

"Посттравматику (хоч я і не психолог чи психіатр) видно в реакціях на різкі гучні звуки. У спілкуванні часто чую аргументи: "я був в окупації і мені всі винні", або навпаки "вам нас не зрозуміти - ви не були в окупації". Для багатьох ПТСР (мабуть і для мене) проявляється у значному фаталізмі. Тривога, укриття? Та ні - прилетить, так прилетить. Навіть багато дітей так реагує. Хоча це сумно", - описує він.

Про відбиток того, що сталося, на свідомості бучанців розповідає і Наталія Вербова.

"Я була у нотаріуса, і поруч сиділа жінка, яка спочатку спокійно щось розповідала та оформлювала документи. А потім почала плакати. Вона розказала, що тут у Бучі в неї росіяни вбили чоловіка, фото його тіла є в інтернеті. І от ця жінка каже, що не може на це фото подивитися, не те, що пройти по вулиці, де було його тіло. І таких багато", - відзначає жінка.

Ще одна травма – страх перед тим, що росіяни можуть повернутися.

Одразу після звільнення Бучі у квітні минулого року багато бучанців, які пережили окупацію, всерйоз очікували другої хвилі нападу росіян на Бучу 9 травня.

"І тоді вони вже точно всіх уб'ють", - попереджала одна зі співрозмовниць у тому місті, що ще пахло "димом окупації".

Але за рік ці страхи притупилися.

"Про повторний напад скажу таке - за рік кілька разів пролітали хвилі ІПСО, що "завтра нападуть з Білорусі", мовляв "кум сватового брата сказав моїй двоюрідній сестрі". Дехто навіть виїжджав на тиждень-другий. Але загалом всі вірять у ЗСУ", - каже Андрій Куцевалов.

Не вірить у нову окупацію росіян й колишній полонений Ігор Задериголова: "Страху, що вони повернуться, немає. Багато знайомих пацанів, що були на Дмитрівці, Капітанівці (Місця найжорсткіших боїв на Житомирській трасі південніше від Бучі навесні. – Ред.) казали, що вже ніхто сюди не зайде".

Навколо Бучі тепер справді часто можна зустріти військових, періодично проходять навчання з оборони.

Буча жива

Попри всі травми та втрати, Буча все ж жива.

У дворах чути, як граються діти (загалом в бучанських школах зараз навчаються більше 9,5 тис. дітей). Працюють транспорт і магазини.

Місто займається не тільки матеріальним відновленням, а й пам'яттю – до річниці деокупації на центральній площі зробили алею на честь загиблих бучанців.

Також відновили знищений росіянами великий прапор біля повороту на Ворзель – там, де добровольці з "Азова" намагалися зупинити російську бронетехніку. На цьому місці тепер побудували Площу захисників Бучі.

А місцева спільнота TheBuchaCity знімає цикл відео "Місто незламних", в якому бучанці, які пережили окупацію, розповідають свої історії – це своєрідний медіасимвол відродження міста.

"Буча досить швидко оговталась після окупації. Навіть під час блекауту активно завозили генератори і це дозволило місту не впасти в колапс, та й бізнес вижив, майже весь відновився", - каже Андрій Куцевалов.

"Повільніше іде робота з відновлення і відбудови житла. На те є різні причини, але Бучі вдалося залучити кошти багатьох фондів на відновлення. Особливо це видно по освіті - ремонтують пошкоджені заклади, йде техніка та обладнання", - додає він.

А Ігор Задериголова підсумовує: "Буча зараз навіть сильніша, ніж була. Ми стільки пережили".

І ще в лютому почали зносити для відбудови чи найбільший символ руйнувань - обгоріле тіло мертвого колоса "Епіцентра".