Книга, яка змусить зупинитися і згадати про найважливіше

Рецензія члена журі Віри Агеєвої на книгу "Про що писати" Андрія Содомори, яка увійшла до короткого списку Книги року ВВС - Есеїстика 2021.

Ці есеї обдаровують читачів фантастичним (і чи не цілковито забутим у щоденних клопітних перегонах із самим часом, у стремлінні за невловними фантомами!) відчуттям неспішності. От ніби нарешті зупиняєшся, забуваєш про всі принуки й обов'язки - й маєш змогу зосередитися на речах первинних і насправді найважливіших. Скажімо, задуматися, чому нас так заворожує й надить шурхіт опалого осіннього листя.

Автор згадує кількох великих поетів, що змогли про таку завороженість розповісти. Цитує Райнера Марію Рільке у блискучому перекладі Миколи Бажана (якраз цей рядок і дав назву есею):

"Хто був бездомний, той не знайде дому,

не збудеться самітник самоти,

не спатиме, читатиме листи,

почне писать чи вийде в парк брести

уздовж алей по листю ворушкому".

Ймовірно, саме "повнота слухового відчуття" і дає насолоду, яку звідуємо на всипаних сухим листям паркових алеях.

Неспішність потрібна для споглядання, і то не лише природи, а й творів мистецтва. Але чому, - перемикає письменник своїх читачів у інший регістр, - чому ми любимо спостерігати жахливі картини, видива? І то від античності до сьогодення, від римських гладіаторських боїв у Колізеї, від іспанської кориди - до найновіших телевізійних трилерів… На додаток, і власні злигодні та загрозливі пригоди згадуються не без утіхи, коли вже опиняєшся в безпеці.

Якраз про мистецтво уникати небезпеки й зла йдеться в одному з найкращих есеїв книжки - роздумі над третім рядком "Енеїди" Івана Котляревського. З цього добре знаного "удавсь на всеє зле проворний" автор висновує інтерпретацію українського національного характеру, важливої риси ідентичності, а водночас ще й інтерпретацію отриманого нами історичного спадку.

Тож був Еней, котрий у Котляревського вже таки перевдягнений у козацькі шати й змушений робити нелегкий вибір після поразки, після втрати України-Трої, - "на всеє зле проворний" чи "на всеє зле проворний"? Бо перше означає виходити переможцем з того зла, яке тобі чинять, завжди знаходити порятунок, а друге - самому любити зло.

За Содоморою, Іван Котляревський, продовжуючи античну традицію, йдучи послідовно за Вергілієм, наголошує якраз козацьке вміння винахідливо викручуватися з тяжких ситуацій, "проворно" обертати все собі на користь, уникати зла. Недарма ж маємо визначення козака-характерника, котрий володіє чи не чарівницьким даром яснобачення, подолання неперехідних завад і незрушних в'язничних стін.

І тоді логічним продовженням видається наступна строфа, що стосується вже катастрофи, з якою й характерник неспроможний дати раду: "Но греки, як спаливши Трою…". Оце староукраїнське книжне "но"/але - позначає історичний вододіл, момент втрати державного суверенітету. Спалена Троя, сплюндрований Мазепин Батурин. Далі вже вся травестована поема розповідає про мандри в пошуках засобів, аби розбудувати вітчизну заново.

Андрій Содомора - перекладач Софокла, Горація, Овідія, неперевершений знавець античної культури, а відтак він особливо пильно застановляється над нашими здатностями пізнати минуле, хай на мить з'єднати ланки розірваного ланцюга, стати пасажиром машини часу. Проблеми збереження пам'яті набувають нині для нас, звичайно ж, зовсім іншого значення, аніж донедавна.

Маємо так багато технічних засобів консервації досвіду, фіксації побаченого й почутого, що іноді чи не мусимо вибирати, що ж піддати забуттю, а що - варте передачі наступним поколінням. Адже людська пам'ять так чи так скінченна й обмежена. (Аби увиразнити цю різницю обсягів людської й машинної пам'яті, згадаємо таку актуальну нині проблему збереження цифрового сміття, безлічі фотографій (селфі, ще селфі, селфі над прірвою й на загрозливому краю крижини…), які архівуються, хоча найпевніше, що власники ніколи не встигнуть їх переглянути.)

Чи не за асоціацією з цими от змінами можливостей дослухатися до минулого, вдивлятися в його обриси, Андрій Содомора мріє про те, що якимось дивом відкриється фантастична можливість почути голоси, скажімо, Сапфо чи Горація.

А тим часом найпевнішим способом зберегти зв'язок з історією, зі світом відмінним і не завжди збагненним лишається таки письмо. Винісши у назву збірки питання "Про що писати", Андрій Содомора доповнює його у тексті ще й роздумом про адресата.

Для кого пишемо, чи конче треба сподіватися на чийсь відгук або хоча б прихильну увагу? Чи могли би ми писати, знаючи, що текст ніколи ніким не буде прочитаним? Зрештою, чи може письмо бути лише автопсихоаналізом, засобом порозумітися з собою і тільки з собою?

На все це різними авторами давалися різні відповіді, залежно і від зовнішніх обставин, і від внутрішньої налаштованості чи настанови. Але надія на порозуміння у кожного, хто береться розповідати, таки існує.

Цю книжку сприймаєш як добірну колекцію. Колекцію, скажімо, моментів, миттєвостей часоплину. До неї не потрапило все те, що не відповідає виробленому смакові збирача. Тому читач отримує задоволення від кожного експоната, кожного свідчення, яке обов'язково зрезонує з його власним настроєм. Не конче сьогодні, але колись.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.